"Гроші, а потім – щось більше": докфільм "За лаштунками війни" розповідає про колумбійських добровольців в ЗСУ
"За лаштунками війни" (Detrás de la guerra, Колумбія-Україна) – фільм Каталіни Гомез Анхель про колумбійських добровольців у лавах ЗСУ.
На думку кінокритика УП.Культура Дмитра Десятерика, фільм чесно і повно розкриває феномен іноземців, котрі ризикують своїм життям за Україну.
Згідно з підрахунками BBC і The Times, з 16000 іноземних добровольців, які підписали контракти з ЗСУ з 2022 року, загальна чисельність колумбійців сягає 7000 осіб. 2000 з них – постійно на лінії зіткнення. Це найчисельніша група іноземних захисників України. За різними оцінками, у бойових діях загинуло від 300 до 550 колумбійців, хоча окремі платформи зафіксували поіменно понад 800 некрологів у соцмережах за весь час війни. Офіційні органи Колумбії повідомляють про 670 осіб як зниклих безвісти або таких, чий статус потребує ДНК-верифікації.
Звісно, виникають питання: хто ці люди? Яка їхня передісторія? Що рухає ними? Detrás de la guerra – спроба дати відповіді.
Колумбійка Каталіна Гомез Анхель — досвідчена воєнна кореспондентка. Майже два десятиліття висвітлює збройні конфлікти. Починала на Близькому Сході, з акцентом на Ірані, Сирії та Іраку. Співпрацює з міжнародними ЗМІ та мовниками, в тому числі France 24 Español, La Vanguardia та RFI. Каталіна була членкинею команди Univision, нагородженої премією Скріппса Говарда за документальний фільм "Приєднання до боротьби проти Ісламської держави". Так само є співавторкою книги "Balas para todas: шість жінок-репортерів на Близькому Сході та в Магрибі" (2021). У 2026 році Гомес Анхель стала лауреаткою Премії Ґабо за досягнення (Gabo Award for Excellence) — однієї з найпрестижніших відзнак в ібероамериканській журналістиці.
Режисерка стежить за життям іноземного підрозділу в складі бригади "Хартія". Фільмує в їхньому розташуванні, у військовому шпиталі, під час відлучок вояків до Києва чи Харкова, використовує зйомку з натільних камер під час виконання бойових завдань. Наскрізні герої – командир підрозділу Качорро, його побратими Тілін, Рохо, Лейенда, Кентавро, Венеція, Лобо – і ще десяток імен. У всіх досвід служби або в колумбійській армії, або в поліції. А Лобо – взагалі колишній повстанець. Тут, до речі, потрібна історична довідка. Колумбія зажила лихої слави через наркокартелі, але це ще й країна, де тривала найдовша в Західній півкулі громадянська війна. Уряд воював проти ультралівого угруповання FARC 52 роки — аж до підписання мирної угоди у 2016-му, за яку президентові Колумбії Хуану Мануелю Сантосу присуджено Нобелівську премію миру.
Завершення конфлікту лишило без роботи десятки тисяч чоловіків, котрі нічого іншого, окрім війни, не знали. Один з героїв прямо озвучує свій мотив, на різний лад повторюваний його однополчанами: "Ми хотіли дати нашим родинам краще життя". Хлопці озвучують цифри: контрактник на "передку" отримує 120000 гривень, плюс 70000 доплати – разом виходить 19 млн песо, що в 4-6 разів більше, ніж платять у Колумбії. І це не рахуючи українських виплат за поранення чи компенсацію родині у разі загибелі – то взагалі астрономічні суми.
"За лаштунками війни" – традиційна репортажна оповідь. Коментарі на камеру і за кадром, накладена драматична музика, пояснювальні титри. Але навіть у такій передбачуваній сюжетній побудові Каталіні Гомез Анхель усе ж таки вдається увиразнити своїх героїв, розгорнути характер і долю кожного.
Всі вони – колишні військові або поліцейські. У всіх так чи інак не склалося професійне життя на батьківщині. Хтось хотів до війська на контракт – але навіть для цього в Колумбії потрібні звʼязки і гроші. Хтось хотів розпочати власну справу, та забракло коштів на ліцензію водія. Але чим далі, тим стає зрозуміліше: економічна скрута може й була початковим імпульсом, але Качорро та бодай частину його побратимів тримає тут дещо інше. Бо, наприклад, всі вони визнають, що війна в Україні масштабами, жорстокістю і рівнем небезпеки перевищує все, з чим вони стикалися в Колумбії. Ти не бачиш противника, але "прилетіти" може в будь-яку мить, і погеройствувати не вийде, бо "тут Рембо вмирають".
Тож Лобо, зокрема, хотів грошей, але ще він нарешті "робить правильні речі", спокутуючи своє партизансько-терористичне минуле. Кентавро ділить навпіл; 50% – гроші, 50% – просто любить адреналін війни, але трохи згодом таки уточнює: "Ліпше вмерти за щось, ніж жити марно". Лейенда: "Я прийшов сюди з місією, і я не вернуся, доки її не виконаю". Венеція, один з найстарших, з усмішкою: "Чувак, я досі не спромігся пояснити сам собі, чому я тут. Я заробляв більше там, де був. Я тут, бо люблю це. Йду сюди, бо хочу". Завжди є щось більше. Хоч і не всі витримують. Хтось повернеться в Колумбію або виїде в Європу. А хтось одружиться з українкою, знову стане в стрій навіть після поранення, знайде свій новий дім в України – і захищатиме його.
Каталіна Гомез Анхель зробила чесний і, наскільки можливо, точний фільм. Розповіла про воїнів з іншого кінця світу, хоробрих компаньєрос, чиї голоси теж звучатимуть у хорі нашої перемоги.