"Столицецентрична культура померла": засновниця артцентру в Кривому Розі про виклик регіонам, комплекс меншовартості та токсичність спільноти

Куратори та митці, які "пройшли гарт" резиденцій у Кривому Розі на запрошення Центру сучасної культури Кривого Рогу (KRCC), починали свої відгуки з того, що у свідомості більшості місто досі постає виключно крізь призму індустріальних ландшафтів, радянських міфів про "робітниче місто" та виснажливої промислової рутини. Проте за цим фасадом розгортається зовсім інша історія – історія спротиву, деколонізації локального контексту та пошуку власного культурного голосу, який лунає дедалі гучніше.

Я тут не виняток: висвітлюючи виставку "Сонце сходить на заході" в Палаці культури металургів (2024), яку курував Костянтин Дорошенко, я й сама прощалася з власним стереотипним сприйняттям Кривого Рогу. Тоді ж познайомилася з керівницею KRCC Катериною Левченко, яка запропонувала вшанувати ветеранок і ветеранів "металургійної" праці у досить інноваційний спосіб – через їхню колаборацію з митцями. Ініціатива, яку інакше ніж авантюрною не назвеш, але й куратор, і учасни_ці впоралися перфектно.

Поступово Левченко відкрилася мені як людина надзвичайно амбітна та вперта, адже культурно розвивати місто зі стійкою репутацією "нечутливого до мистецтва" – випробування.

Власне, сама історія KRCC – про роботу 24/7, гнучкість, дрейф різними просторами міста (від книгозбірень до порожніх квартир у недобудовах) і подолання столицецентричної зверхності. Команда центру привозить до Кривого Рогу аншлагові вистави, європейських діджеїв, створює резиденції для дослідників і проводить фестивалі, що збирають тисячі відвідувачів.

Серцем цього і є Катерина Левченко, чий досвід проходження крізь жорна провідних столичних інституцій та повернення власного "ресурсу" в рідний регіон є вельми повчальним – як не зламатися, коли люди й обставини, здавалося б, налаштовані саме на такий результат.

В інтерв'ю для УП.Культура засновниця KRCC розповідає про токсичність "інституційних екосистем", стратегію "супергостинності", що перемагає кліше маргінальності, та вітальну силу мистецтва.

Давай почнемо з почуття меншовартості, про яке ми так любимо поговорити в кулуарах: люди з "провінційного" півдня, які раптом дозволяють собі амбіцію працювати з сучасним мистецтвом. Ти "вискочила" з Кривого Рогу. Чому?

Бо моє життя там було дуже обмеженим. У нас не було культурних подій, не було книгарень – просто не було чим займатися. А по телевізору показували, як класно жити в Києві. Пам'ятаю, ще в сьомому класі на уроці математики я вирішила, що маю переїхати до столиці. Вчителька тоді сказала: "Найкращий виш в Україні – Києво-Могилянська академія". Я подумала, що Могилянка для мене – це занадто (бо хто я така?), але мені точно туди треба. Я мріяла вступити і зрештою закінчила там бакалаврат.

Загалом я мріяла бути акторкою, але й тут здавалося, що це "занадто". Вступила на диктора телерадіомовлення в Інститут Карпенка-Карого, але стала жертвою харасменту з боку Володимира Талашка. Після цього закрила для себе цю історію й обрала Могилянку.

До ПінчукАртЦентру потрапила дуже випадково. І саме там уперше познайомилася з людьми, які були справжніми мистецтвознавцями (на відміну від мене). Я взагалі вперше дізналася, що така професія існує і на це можна навчатися! Коли я гуглила варіанти для вступу, у моїй картині світу НАОМА взагалі не існувала. Про Карпенка-Карого чи Поплавського чула, а про Академію мистецтв – ні. Проте в ПАЦ тоді панував такий дискурс: ти маєш бути безмежно вдячною за те, що ти взагалі тут, і трохи недоотримувати в обмін на можливість працювати. Так сформувався вже новий шар меншовартості.

Як ти взагалі туди потрапила?

Єдиною людиною в Кривому Розі, яка тоді цікавилася мистецтвом і з якою я спілкувалася, був Максим Горбацький. Він сказав, що мріє працювати в ПАЦ. Я побачила оголошення про набір медіаторів, і ми подалися удвох. Йому не відповіли, а мене взяли.

Скільки ти там пропрацювала?

Десь до дев'яти місяців. Потім мене звільнили. Життя в Києві було важким, я голодувала. Тому намагалася поєднувати навчання й роботу в ПАЦ, але грошей не вистачало навіть на оренду. Тому я влаштувалася на додаткову роботу – секретаркою в юридичну фірму "Ілляшев та Партнери". Там платили нормальні гроші, але я не мала права йти додому, допоки офіс не залишить керуючий партнер. Одного дня я розумію, що шеф не йде, а в мене починається зміна в ПАЦ. Я знайшла собі заміну, але координаторкам це не сподобалося. Коли я прийшла на наступну зміну, мені сказали: "Ти більше тут не працюєш".

Я ридала, це була трагедія всього мого життя!

Як швидко ти віднайшла новий шлях?

Не відразу. Пішла працювати в Музей історії міста Києва на посаду "медіатор-адміністратор", та там не було нічого цікавого: я просто сиділа й читала книжки, як "музейна бабуся", тільки молодша.

А потім побачила конкурс у Мистецькому Арсеналі — вони вперше набирали медіаторів на виставку Олександра Гнилицького. Я подалася. Моя тодішня начальниця Світлана Цуркан здивувалася: "Ти ж overqualified, у тебе такий досвід у медіаторстві, тобі точно це ок?". Я відповіла: "Так, мені супер!".

Невдовзі Цуркан запропонувала мені перейти в освітній відділ. Для мене це був справжній соціальний ліфт: з медіатора на ЦПХ – одразу до штату!

Надовго там затрималася?

Майже на два роки. Мені було 22, я працюю в Арсеналі, маю роботу мрії та зарплату в 15 тисяч гривень (це був 2017 рік – на ті часи дуже солідні гроші для мого віку). Постійно в колі культурних людей, ви п'єте вино, вигадуєте концепції... Але згодом я захотіла перейти у відділ сучасного мистецтва, адже бачила себе кураторкою, а не освітньою менеджеркою. Але Юлія Ваганова мені тоді сказала, що я не мистецтвознавиця і цей відділ не для мене. Я тоді подумала: може, вона й права.

Тим часом ми працювали із Зоєю Звиняцьківською. Вона робила виставку в Арсеналі, і через її складний характер колеги не дуже охоче зголошувалися на співпрацю з нею. Оскільки я була наймолодшою, мною постійно закривали подібні "діри". Наприклад, доручали зустрічати й супроводжувати гостей на вокзалах чи в аеропортах у вихідні. Що насправді мені подобалося і стало моїм брендовим скілом.

Із Зоєю ми зрештою знайшли спільну мову, попри те, що вона не схвалювала мій стиль: "Катю, я не хочу вас образити, але чи могли б ви вдягатися якось інакше? Бо ці джинси й футболка... ну так не можна". А потім постійно повторювала: "Катю, ваш Кривий Ріг із вас так і пре!".

Минуло дев'ять років, і ми відкриваємо виставку Зої "Футболка твого міста" в Кривому Розі! Вона походила містом і написала: "Я в захопленні, я дуже недооцінювала Кривий Ріг".

Повертаючись до слів Ваганової, це ж був товстий натяк на профільну освіту?

Так, це мене настільки зачепило, що я вирішила вступати до НАОМА. І не тільки заради знань, а й щоби "легалізувати" власну думку дипломом.

Вступила на бюджет. І це був шок після Могилянки! На іспиті з філософії викладач запитує: "А хто дружина Сартра?". Я кажу: "Сімона де Бовуар". Він: "Браво! 100 балів, можете більше не приходити на мої пари". Я отетеріла. В Могилянці мені поставили 0 балів за реферат по Канту, над яким я ночами мордувалася!

Хоча Могилянка теж плекала мій комплекс меншовартості, знов-таки, через те, що "дивно вдягаюся". Максим Яковлєв, мій викладач, зізнавався: "Я коли побачив вас першого вересня, подумав, що ви дурненька, а потім зрозумів, що помилявся". У Могилянці було дуже конкурентне середовище, усі змагалися за бали. А в НАОМА мені ставлять 100 балів просто за Бовуар! Коли через два роки на захисті магістерської повідомили, що в мене червоний диплом, я не могла повірити – думала, це якесь випадкове везіння.

Я теж спантеличена, наскільки легко вразити деяких викладачів… Що далі?

Навчаючись у НАОМА, я зрозуміла: якщо залишуся сидіти в "теплій ванні" Арсеналу, у моєму житті нічого не зміниться. Якраз відкривався УКФ, і я відчула – мені туди треба. Дорослі колеги казали: "Ти що, збожеволіла? З таких місць, як Арсенал, не йдуть!". Але я ризикнула.

Робота в УКФ стала найбільш травматичним досвідом у моєму житті. Зарплата з 15 тисяч впала до 6. Обсяг роботи зростав у геометричній прогресії, як і юридична та фінансова відповідальність. Ми працювали там від самого заснування у 2018-му і приблизно до 2020 року. Буквально голодували, купували одну "мівіну" на п'ятьох, роками не оновлювали гардероб. Проте цей досвід дав мені колосальне розуміння того, як влаштований грантовий сектор, яка в нас культурна мапа України, хто з якими темами працює та який рівень експертизи має.

Втім, у мене там сталася суперскандальна історія, про яку я ніколи публічно не розповідала. Я якраз писала магістерський диплом про резиденції. Оскільки я очолювала цей напрям в УКФ, то обрала для дослідження резиденцію "Бірючий". Організатори "Бірючого" зраділи: "Катю, ми якраз за підтримки УКФ видаємо каталог, напиши туди концептуальний текст". Я підготувала матеріал.

І раптом керівництво неочікувано забирає у мене цей проєкт, заявивши, що він "проблемний". А згодом виходить той самий каталог – і мій текст підписаний іменем Юлії Федів.

Прикра ситуація! А якою була реакція "Бірючого"?

Як я зрозуміла, організаторів просто поставили перед фактом: якщо вони не приберуть моє імʼя, їм не зарахують витрати на каталог.

Важка історія. Зараз багато говорять про вади іконізації публічних постатей, адже реальність буває дещо складнішою. До слова, твій текст не змінювали?

Ні, слово в слово! Це буквальний фрагмент моєї дипломної роботи. У мене досі зберігся файл із датою створення, яка передувала підготовці каталогу.

Як ти постфактум оцінюєш, чому керівництво УКФ так вчинило з тобою?

Думаю, це була особиста конкуренція. У нас постійно виникали суперечки. Мене хотіли дуже негарно звільнити. Я запропонувала перевестися з програмного відділу в експертний, адже "захантила" для фонду купу чудових експертів. Мені відповіли: "Ок, передавай справи". Я передала справи, у мене відібрали робочий комп'ютер, а в новий відділ так і не оформили: "Пиши заяву на звільнення". Я відповіла, що не піду, бо мені треба за щось жити. Жодної роботи мені не давали, я просто щодня приходила на 9:00 на роботу, сідала за порожній стіл і сиділа до 18:00. Це тривало, поки не почався ковід.

Тобто цей досвід тебе остаточно загартував?

Так, хоча й доволі жорстко позбавив певних ілюзій щодо "дружніх культурних середовищ". Менше з тим, саме в ковід, дописуючи диплом, я вирішила: хочу свою галерею сучасного мистецтва. Мені здавалося, що київські галеристи нічого не тямлять, а я зі своїми інноваційними ідеями зараз усім покажу, як треба працювати. Ми об'єдналися з Настею Лебегою та Катею Липовкою й створили галерею 39.9.

Спочатку це був онлайн-проєкт, нам допомагав аукціонний дім Goldens, ми робили івенти в Довженко-Центрі та у бізнес-просторі Kooperativ. А згодом відкрили власне приміщення на Воздвиженці. Уяви: мені 24 роки, і в мене своя галерея на Воздвиженці! Але невдовзі гроші закінчилися. Ми посварилися з компаньйонками, бо взагалі не мали бізнес-досвіду й по-різному розуміли межу між інвестиціями, розвагою та заробітком. Зачиняти галерею було дуже боляче. А потім почалося повномасштабне вторгнення – шок, страх і абсолютна невизначеність.

І саме тоді я вирішила створювати KRCC. Я просто усім навколо говорила, що мрію про проєкт рівня Мистецького Арсеналу в рідному місті. І тоді Юля Костєрєва та Юра Кручак з Open Place сказали мені: "Катю, навіщо чекати? Fake it till you make it! Уяви, що центр уже існує, і дій". Це й був вирішальний поштовх.

У Центру й дотепер немає постійного приміщення?

Досвід Воздвиженки навчив мене, що вкладати кошти в оренду для неприбуткового культурного центру – програшна стратегія. 90% наших подій безкоштовні, ми виконуємо освітню та соціальну місію. Приміщення має надавати місто, але воно цього не робить. Тому ми працюємо в режимі 24/7. Як тільки зупинишся – усе заглохне. Один проєкт має одразу перетікати в інший, бо якщо виникне пауза, я втрачу команду, експертизу та динаміку. Лише за перші пів року ми написали вже 20 грантових заявок!

Розкажи про власні проєкти KRCC під час війни. Чим ти найбільше пишаєшся?

Моя найбільша гордість – фестиваль "КривБаз". Працюючи в УКФ, я звернула увагу, що в багатьох регіональних містах є власні культурні бренди: Alfa Jazz Fest у Львові, Faine Misto в Тернополі, осередки в Опішні... А в Кривому Розі такого впізнаваного бренду не було.

І я вигадала фестиваль "КривБаз" (із літерою "З" на кінці, бо це Криворізький Базар, а не басейн). Кривий Ріг і досі значною мірою залишається авторитарним містом. Тут не звикли відстоювати свої права, є проблеми зі свободою слова та медіа. Бракує майданчиків, де люди могли б вільно збиратися й дискутувати.

Тому ми створили "КривБаз" як місце зустрічі для різних поколінь і спільнот, де є простір для горизонтальної взаємодії без цензури. Ми поєднуємо різні сектори: освітню програму, візуальне мистецтво, фудкорти. Візуальну частину роблять саме місцеві художники.

Також ми робили фестиваль електронної музики KRYVBAZ. Запросили берлінського діджея Sept, він приїхав прямо після виступу в Маямі, відмовивши до того київському фестивалю "Laboratorium", бо йому було цікаво побачити Кривий Ріг. І залишився в повному захваті. Також він брав участь у публічній дискусії "Поза столицею: розбудова сталих спільнот електронної музики в регіонах України", де говорили про те, як локальні електронні спільноти оживляють регіони, як музика стає рушієм змін у "не-столичних" містах.

Я б ще виділила проєкт "Візуальні голоси жінок", у якому, зокрема, брала участь Влада Ралко…

Мабуть, це пропрацювання моєї особистої травми в культурі. Травми меншовартості через те, що і в Кривому Розі, і в інших містах на тебе першочергово дивляться як на "дєвочку". А з початком повномасштабної війни феміністичний дискурс дуже загострився, причому в обидва боки. Почався хейт жінок, які обирають не йти до ЗСУ чи не будувати кар'єру, а, наприклад, залишатися "берегинями".

Мені було важливо показати, що будь-який вибір жінки, так само як і чоловіка, є абсолютно нормальним і гідним поваги. Незалежно від того, чи хочеш ти бути умовною "білявкою", дбати про родину чи бути захисницею в лавах ЗСУ.

Також дуже важливим був приїзд Василя Дмитрика з його проєктом "Опалювальний сезон". Фантастична й глибока робота.

Як ти знайшла місцевих художни_ць?

Оскільки з 2013 року я не жила в Кривому Розі постійно, то була дещо відірвана від місцевого контексту – пам'ятала тільки якісь уривки з дитинства. Згодом я виграла стипендію УКФ і вирішила зробити виставку-дослідження "Кривий Ріг мистецький?" – саме зі знаком питання.

Оголосила open call, куди подавалися як криворіжці, так і митці з інших міст, яким була цікава індустріальна тема: Роман Михайлов, Apple315, Настя Ех, Марина Чайка та інші. Так сформувався перший пул художників.

Оскільки в Кривому Розі майже нічого культурного не відбувалося, людям було цікаво проявити себе й знайти майданчик. На першому фестивалі ми зробили pop-up виставку з продажем робіт. Подія мала успіх і залучила багато відвідувачів.

А другий фестиваль ми зробили вже літературним. Мені здається, це поки що наш найкращий проєкт: ми зафіксували 1250 відвідувачів за два з половиною дні! До нас приїхали топові автори: Андрій Любка, Марія Матіос, Олена Павлова, Юрко Прохасько.

Їм реально було цікаво їхати в Кривий Ріг?

Якщо чесно, тут відіграв роль попередній досвід. Більшість людей їдуть або на мій особистий авторитет і зв'язки, або на контакти нашого комунікаційника Святослава Михайлова. Моя гіпотеза така: якби запрошення робив хтось без досвіду та розгалуженої мережі контактів у соцмережах, автори б відмовлялися. А так вони мене знають, довіряють і розуміють, чого очікувати.

І які у них враження після відвідування фесту?

На 90% – повний захват! Наша головна стратегія – "супергостинність". Цього мене навчив тато. Скільки я жила в Києві й приїжджала додому, тато завжди, навіть якщо це був візит на один день, зустрічав і проводжав мене на вокзалі. Коли я привезла до Кривого Рогу перших гостей, тато одразу запропонував їм купити місцевого сала. Усі з радістю погодилися! Я тоді обурилася: "Тату, ну навіщо ти це робиш, це ж не мої особисті друзі!". А зараз розумію, що він був абсолютно правий.

Про Кривий Ріг досі існує стереотип як про маргінальне, небезпечне місто. Людина їде в невідомість: не знає, які тут кав'ярні, куди піти, що подивитися. Тому ми опікуємося кожним гостем від моменту приїзду до від'їзду. Створюємо відчуття, що ти потрапив у родину, де тобі щиро раді.

Але в цьому є залежність від твоєї особистої харизми. Якщо тебе немає поруч, ці зв'язки не стають довгостроковими. Це тебе не бентежить?

Ще б пак! Я б хотіла, щоб KRCC не залежав від мене персонально. Мрію сформувати сильну команду, передати операційне управління виконавчому директору, а самій залишитися, наприклад, у Наглядовій раді.

Перший рік існування Центру я відчайдушно шукала CEO, пропонувала посаду різним менеджерам. Але в Кривому Розі просто немає людей із відповідним інституційним досвідом або готових працювати в умовах постійного стресу й фандрайзингової невизначеності.

Здається, ти приречена тягнути цей віз. Але ти вже вирвала Кривий Ріг із цього маргінального контексту, зокрема, через недавній проєкт "Повернення історії". Про що він?

Це вже друга ітерація резиденції, вона відбувається за підтримки Британської Ради. Щодо історії Кривого Рогу існують два основні наративи. Міська влада зазвичай просуває радянський міф: мовляв, місто будували в'язні й маргінали з усього СРСР, тому тут немає й не може бути жодної "елітарної" чи високої культури.

Але є інший – науковий і музейний наратив: Кривий Ріг розбудовувався на кошти європейських акціонерів, які привозили сюди інженерів, створювали музичні вечори, театри та організовували квартирники.

Ми працюємо з темою деколонізації та переосмислення цієї спадщини. Запрошуємо мистецтвознавців, істориків, кураторів і художників з усієї України й разом досліджуємо місцеві краєзнавчі й індустріальні музеї.

Тут ми суттєво відрізняємося від муніципальних закладів культури. Краєзнавчий музей працює до 17:00, а в індустріальному місті люди закінчують зміни о 18:00–19:00 – вони фізично туди не встигають. До того ж у багатьох музеях етикетаж досі виконаний російською мовою.

Наші учасни_ці пропонують власні концепції переосмислення: від розробки нового логотипа й тексту для краєзнавчого музею до художніх інсталяцій та перформансів. Це стимулює критичний діалог.

А де ви проводите усі ці події?

Де тільки можливо! Виставки робили в просторі "Дія.Бізнес", у приміщеннях нового ЖК, де ще навіть не жили люди (просто в порожніх квартирах), робили квартирники, "Віру" Нікіти Тітова показали на заборі, влаштовували події в центрі реабілітації цивільних і військових "ГАРТ", в книгарні "Є" тощо. Ми постійно дрейфуємо містом.

Наскільки складно щоразу шукати нові локації?

Це справжня каторга. У Кривому Розі немає жодного адекватного виставкового простору. Я б із задоволенням привозила готові виставкові проєкти під ключ із Києва чи Одеси, робила б гібридні кураторські проєкти, але їх фізично немає де показувати.

То вам усе ж таки критично потрібне власне приміщення?

Насправді, так. Але якщо подивитися на досвід інших осередків, наприклад, "ГАРТу": вони викупили приміщення і вже кілька років поспіль роблять у ньому ремонт, через що сильно страждає програмна діяльність. Якщо ми зараз втягнемося в оренду чи капітальний ремонт, центр просто "ляже". Усі ресурси йтимуть на стіни, а не на людей і зміст. Тому я сподіваюся на якесь диво: зміниться влада чи з'явиться меценат, який надасть приміщення, а ми вже шукатимемо гранти на його облаштування.

Як взагалі складаються стосунки з міською владою?

Кривий Ріг – дуже поляризоване місто. Якщо ти спілкуєшся з владою, тебе починають хейтити незалежні активісти. Якщо ти робиш проєкт з місцевим бізнесом або "АрселорМіттал Кривий Ріг" – одразу виникають закиди: "Навіщо ви з ними співпрацюєте?"

Але я за освітою політологиня й чітко розумію: для розвитку потрібен трикутник – влада, бізнес і громадянське суспільство. Лише на перетині їхніх інтересів щось можливе. Наразі міська влада мене просто ігнорує. І, чесно кажучи, це щастя. Бо я знаю історії в інших регіонах, де активістів кенселять, не пускають у палаци культури чи бібліотеки.

Ти зараз постійно курсуєш між містами. Чим займаєшся у Києві?

Працюю грантовою менеджеркою в UNIT.City та незалежною грантовою консультанткою для різних організацій.

Фактично я заробляю на життя тим, що пишу гранти. Це дає мені фінансову незалежність і можливість інвестувати власні кошти в KRCC, коли, наприклад, грантові транші затримуються. Так було з Goethe-Institut – вони підтримали приїзд німецького діджея, але гроші від донора прийшли через два дні після завершення фестивалю.

Працювати з місцевими підрядниками інколи буває непросто. Наприклад, друк постерів у Києві коштує 300 гривень, а в Кривому Розі нам виставляють чек у 1800. За оренду колонок на електронний фестиваль місцеві підрядники запросили 800 євро, при тому, що нові коштують тисячу! Часто дешевше везти обладнання з Києва.

Оскільки місцеві фахівці раніше не працювали у сфері культури, їм бракує досвіду дій у кризових ситуаціях. Якщо я чи Святослав не будемо постійно контролювати процес і нагадувати про завдання, усе зупиняється. А це дуже виснажує, бо ти не можеш одночасно писати грантову заявку на півтора мільйона гривень і затверджувати колір штори для виставки.

Наскільки тебе ще вистачить у такому ритмі?

Сподіваюся, ще як мінімум на рік.

А хто ще є на культурній мапі Кривого Рогу?

Є громадська організація "Poroda" – вони існували ще до нас. Також нещодавно відкрився простір "Висока Кімната", самоорганізоване об'єднання художників. Вони роблять події без зовнішнього фінансування, на власному ентузіазмі та за донати. Мені здається, ми їх трохи надихаємо. Навіть якщо вони з чимось не згодні й критикують нас у соцмережах – це прекрасно! Це створює альтернативну точку зору, формує здорове середовище.

Проте KRCC – фактично єдина організація в місті, яка систематично залучає гранти, тому ми стабільніші й можемо дозволити собі більший масштаб. Звісно, цього все одно недостатньо для повноцінної інституції, але це суттєво більше, ніж в інших місцевих ініціативах.

Фестивалі – це чудово, а що ще ви зробили в Кривому Розі такого, що викликало справжнє захоплення в містян?

По-перше, ми привезли "Конотопську відьму" театру ім. Івана Франка. KRCC стала єдиною інституцією в Україні, яка привезла цю виставу не в межах гастрольного туру, а як окрему запрошену подію. Це було дуже важко й неймовірно дорого, я навіть жартувала, що ми судитимемося з театром. Люди до останнього не вірили, що до них їде та сама легендарна вистава, бо раніше в регіони часто приїздили фейкові антрепризи.

Так само ми привезли гурт "ЩукаРиба" – це була нішева історія. Але ті, хто прийшли на концерт і дискусію після нього, зізналися, що цей досвід їх буквально перевернув.

Ще привозили Dakh Trio – теж щось абсолютно нове й незвичне для міста. Звісно, такі події вважаються комерційними. Та для нас вони не були комерційними взагалі – ми працювали в мінус. Але квитки продавали свідомо, бо безкоштовно такі колективи їхати не будуть, та й глядач має цінувати такі події.

Зважаючи на твій строкатий досвід, що, на твою думку, зараз відбувається в українській культурі загалом?

Моя головна перевага зараз у тому, що я намагаюся мало думати й багато робити. Якби я забагато рефлексувала над загальним станом речей, то точно зневірилася б і розчарувалася.

Я свідомо встановила інфогігієну – майже не читаю соцмережі, не стежу за скандалами. Коли колеги розказують мені чергові новини, виявляється, що я проспала кілька гучних публічних конфліктів. І це мій свідомий вибір – ізолюватися від токсичного шуму.

Але якщо говорити про тенденції, мені здається, що концепт "столицецентричної" культури в Києві остаточно помер. Культурне життя столиці, очевидно, переживає занепад: незалежних просторів там майже не залишилося, а ті, що є, виживають з останніх сил. Переважна більшість сучасних проєктів (зокрема й мої) навряд чи увійдуть в історію мистецтва.

Натомість регіони активно розвиваються, і це дивовижно! Зник цей шеймінг 2010-х років, коли хизувалися: "ми кияни в третьому поколінні" чи "художники в третьому коліні", а на інших дивилися зверхньо. Зараз виникають і міцніють потужні незалежні осередки в Харкові, Охтирці, Луцьку, Івано-Франківську. Переконана, що через п'ять років або після перемоги ми будемо пишатися саме цими регіональними мережами.

І це те, на що центральні органи влади, зокрема Мінкульт, мали б звернути першочергову увагу. Ми більше не можемо гідно представляти Україну на міжнародному рівні лише "пафосом", бо нам бракує ресурсів. Треба або припинити гратися в уявний "вау-ефект", якого ми часто не забезпечуємо через брак коштів, або акумулювати ресурси й перенаправити їх на розвиток цих малих регіональних осередків. Бо якщо ці ініціативи зараз згаснуть, другого шансу запустити їх уже не буде.

Яка ситуація з донорською підтримкою регіонів?

Грантів саме на культуру зараз катастрофічно мало, а конкуренція – шалена. Нещодавно ми обговорювали з колегами з громадського сектору проблему "внутрішньої колонізації". Великі київські організації-мастодонти, які раніше реалізовували власні масштабні проєкти, тепер змагаються за те, щоб стати "операторами субгрантів". Тобто вони беруть гроші у міжнародного донора напряму, а потім розподіляють дрібні копійки бідним регіональним ініціативам на кшталт KRCC.

Мапа донорів викривлена: Кривий Ріг і Київ мають абсолютно різний масштаб, досвід та інституційні ресурси, але конкурують в одному й тому ж кошику.

А що ти думаєш про державні інструменти підтримки?

Головна біда державних інституцій – дуже низька зарплатна планка. Через це там катастрофічно низький поріг входу й божевільна плинність кадрів. Як наслідок – брак фахових менеджерів, які б реально розумілися на культурному контексті та потребах регіонів. Те саме стосується й експертних рад: туди часто потрапляють випадкові люди.

Якщо вийти за межі рутини, є якась глобальна річ у кураторстві чи культурній політиці, куди б ти хотіла направити свою енергію в майбутньому?

Мені здається, я вже й так зробила дуже багато. Але я точно не хочу покидати сферу культури та мистецтва. Мені б хотілося виходити на повноцінні міжнародні партнерства. Працювати із закордонними інституціями на рівних – не з позиції "прохача з регіону", а як рівноправна партнерка, яка представляє якісний український інституційний досвід.

Що тебе особисто тримає й надихає просто зараз?

Відвідувачі. Звичайні люди, які взагалі не пов'язані з професійним мистецтвом чи культурою.

Коли я бачу їхній захват, бачу, як вони відкривають для себе щось абсолютно нове – це дає неймовірний заряд. У часи війни дуже важливо давати людям простір для відновлення, дарувати їм естетичну насолоду та відчуття того, що ми живі. Це надихає мене набагато більше, ніж колеги по цеху, інституційні ігри чи саме по собі мистецтво.

Втім, мистецтво для мене особисто має потужну вітальну, майже сексуальну енергію. Це чиста енергія прагнення до життя.