"Треба перемогти": поет Константін Кайзер про літературу вигнання та місію поета у час катастроф
На вихідних у Чернівцях відгримів фестиваль Meridian Czernowitz, що вже традиційно зібрав не лише українських письменників, а й гостей з Німеччини, Австрії, Швейцарії та інших країн.
Серед запрошених та долучених до програми – Константін Кайзер, австрійський поет, багаторічний дослідник еміграції, укладач найґрунтовнішої антології австрійських поетів у вигнанні, а також співзасновник Товариства Теодора Крамера, що займається поширенням знань про літературу 1933–1945 років.
Чи може поет дозволити собі "ховати голову в пісок", коли вирує війна? Якою є місія письменника у вигнанні? І чому після повернення додому йому часто не знаходиться місця в центральному літературному каноні?
Літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко відвідала Чернівці, місто, що зробило величезний внесок у німецькомовну літературу, й поговорила з Константіном Кайзером про звʼязок між містом та його поетами, літературу вигнання, відповідальність письменника в турбулентні часи, австрійське імперське минуле й те, чому частина Австрії досі не розуміє українського спротиву.
Розмова записана за сприяння Міжнародної літературної корпорації Meridian Czernowitz та організаторів фестивалю Meridian Czernowitz.
Пане Константіне, ви багато працюєте з німецькомовною літературою, що побутувала поза межами Німеччини й Австрії. Ми говоримо в Чернівцях – місті з багатою німецькомовною спадщиною. Яке місце в німецькомовній літературі займають тексти, написані в Чернівцях?
Я займаюся німецькомовною літературою у вигнанні протягом десятиріч. Зокрема, літературою, повʼязаною з нацистськими переслідуваннями євреїв. І, безумовно, звертаюся до української літератури. Тож для мене це дуже складне й широке питання.
Невідʼємною частиною розмови про німецькомовну літературу в екзилі, авжеж, є буковинська література. Не можна оминути увагою добре відомих Розу Ауслендер, провідну тутешню німецькомовну поетку єврейського походження, чи Пауля Целана, одного з найважливіших німецькомовних поетів. Але ж були й значно менш відомі нині постаті – скажімо, Лео Катц.
Щодо особливостей, то визначальна риса чернівецької літератури – не в тому, що її представники вдавалися до якихось експериментів із мовою, а в тому, що захищали її. Такою німецькою, як у Чернівцях, в інших регіонах не говорили. Тобто літератори з Чернівців намагалися зробити все, аби мова, якою вони говорили тут, і далі жила, не вдавалися до надто радикальних змін – хоч після Першої світової війни тут і видали німецькомовний культурно-літературний журнал Der Nerv, який демонстрував здобутки експресіоністів.
Навіть Целан, як на мене, не був великим експериментатором – принаймні ранній Целан точно ні. Він просто надавав своїй поезії дуже різну форму. Ніби йшов уздовж літератури. Стояв побіля чогось, за чим починалася прірва, там, де пролягав кордон поезії.
Тут я вбачаю перетин із австрійськими поетами у вигнанні – тими, які покинули Австрію після того, як запанували націонал-соціалісти: вигнанці захищали свою мову. Так, може, вони й були футуристами, експресіоністами, але не ставилися до власної мови критично.
Поговорімо докладніше про цю оборону німецької мови у вигнанні. Як саме поезія обороняється?
Візьмімо вже згадувану Розу Ауслендер. Вона, як і деякі інші письменники, змушена була залишитися в США. Там почала писати англійською мовою і тільки в 60-х роках повернулася до німецької.
І саме тоді, коли повернулася, раптом почала писати "чистою" німецькою, але форму використовувала іншу. Якраз її можна було б назвати експериментаторкою, тому що їй вдалося змінити мову – особливо добре вдавалося знаходити нові синтаксичні конструкції.
Уже пізніше в цьому самому напрямку пішов і Целан. Вони зробили все, аби домінував саме синтаксис.
Така увага до синтаксису та й загалом так звані пошуки мови – це те, про що ми часто говоримо в Україні від початку повномасштабного вторгнення. Але ці пошуки в українських поетів часто збігаються з певним відчуттям місії – щось донести, знайти спосіб щось назвати. Чи мислили ті письменники, інтелектуали у вигнанні, яких ви досліджували, в категоріях місії? Збереження мови – так, але чи було щось іще?
Гадаю, що загалом основна місія поетів і письменників – розплющити очі й уважно спостерігати за тим, що відбувається. Ба більше, той, хто пише, має не лише не заплющувати очі, а й відкривати своїми віршами очі іншим. Вірші поета певною мірою і є його очима.
Але навіть сьогодні в Австрії, на жаль, є письменники, які обирають ховати голову в пісок. Є ті, хто, наприклад, поділяють думки Сари Ваґенкнехт, ультралівої політичної діячки-популістки, – від називання імен цих людей я утримаюся.
А що стається з поетом, який ховає голову в пісок? Чи може такий поет бути хорошим поетом?
Але що тоді бачать люди? Лише його зад. Це жарт, звісно.
Поет, який ховає голову в пісок, – більше не поет. Не ховати її в пісок, дивитися на світ, спостерігати – це мінімум, який він може запропонувати. Про це, до речі, дуже добре писав Сергій Жадан.
Ба більше, варто спостерігати не тільки за тим, що відбувається навколо тебе, а й намагатися сягати увагою далі. Я теж пишу вірші, і на мене дуже впливає ситуація в Україні. Вона знаходить відгук у моїй поезії. Так, на "Збручі" вийшов мій великий поетичний цикл, присвячений війні, який переклала українська поетка, перекладачка й літературознавиця Галина Петросаняк.
Ця настанова – відкривати очі іншим – змушує думати про деяких російських поетів. Хоч вони й покинули Росію, їм, з огляду на численні інтервʼю, дуже часто ідеться передовсім і виключно про те, щоби сховатися у власному "я" від усього того, чим їм загрожувала диктатура.
Сам принцип загалом правильний. Питання полягає в тому, що саме вони бачать, чи не мають ілюзій, чи справді зуміли попрощатися з "великою російською культурою". А для них це дуже нелегко. Здебільшого вони лишаються під сильним впливом власної культури. Продовжують бути її носіями.
Хто не бачив чорного і білого
після Кафар-Ази Бучі
Ірпеня Ізюма та Каховки
і не хотів вірити
в підземні катівні Херсона
і в мертвих Краматорська
той не бачив уже нічого
спотикаючись наосліп
у кожну нову пастку
Прощання.
Зі збірки Ausgedehnte Gegenwart.
Переклад Ганни Гнедкової.
2025.
Поговорімо про літературні канони. Як складно вигнанцям повертатися у канон власної літератури?
Дуже складно. Та сама Роза Ауслендер ніколи не повернулася в канон. Вона так і залишилася осторонь. Була такою собі аутсайдеркою. Такі митці приречені лишатися на кордоні, на межі.
Тобто фактично йдеться про два канони: центральний та канон вигнанців. Візьмімо австрійського поета Теодора Крамера. Ще сорок років тому ніхто вже й не памʼятав, хто він такий, попри досить великий корпус текстів, зокрема й дуже хороших текстів. Невже культурі не потрібен такий блискучий письменник? Такий рідкісний приклад глибоко соціального письменника? У нас не так багато доброї соціальної поезії, і Крамер, безумовно, найкращий.
А вся річ у тім, що Крамер перебував у екзилі вісімнадцять років. Але це не означає, що австрійська культура могла собі дозволити витісняти таких діячів. Тому я й уклав велику антологію – "Лексикон австрійської літератури вигнання", – яка включила понад сімсот австрійських поетів. Хотілося показати це різноманіття якомога ширшій аудиторії.
Чи задоволені ви результатами своєї роботи в цій царині?
Ні, до задоволення ще далеко.
Чому механізм повернення такий складний?
Важив націонал-соціалізм, в умовах якого "вдома" жили багато років. Люди змінюються. Люди переживають інші досвіди. Потребують інших відповідей на свої життєві ситуації. Двічі в одну річку ввійти неможливо.
Звісно, це не означає, що література, що створювалася у вигнанні, була неактуальною. Вона лишалася актуальною естетично. Була сучасною, модерною. Часом лишається такою і досі. Адже антисемітизм – аж ніяк не проблема минулого. "Минуле" так і не минуло, хоч після 1945-го й почалася так звана "нова ера": курс на відновлення національної економіки, політичного життя, власне австрійської нації. Опісля руйнівного впливу націонал-соціалізму Австрії фактично не існувало. Необхідною була відбудова нації.
А в Україні сьогодні часом звучить думка про те, що "нова ера" почалася у 2022 році, коли остаточно були підважені здобутки, надбані після 1945-го. Наскільки близька сучасній Австрії така думка?
Офіційно ми, звісно, засуджуємо цю жахливу війну. Проте насправді багато хто в Австрії не розуміє, чому Україна опирається та обороняється. Не розуміє, що коли Україна захищає себе, то йдеться про свободу, про демократію, про гідність і про національну гордість. Історично через власне імперське минуле ми відкидали "національні" амбіції чехів, словаків, угорців тощо. Тобто це нерозуміння сягає корінням ще часів правління Габсбурґів. Буцімто є "великі" країни, "великі" правителі, "великі нації", а є всі інші. І авжеж, Росія – "велика". На цьому, на жаль, "виховано" багато австрійців.
Що потрібно робити, аби змінювати це "виховання"?
Треба перемогти.
Історія накладає свій відбиток. А історія – часто дуже непроста річ. Її важко змінювати.
