"Свобода – це релігія". У Києві відкрили виставку про жіночий спротив у Криму
Спротив часто вбирає маскулінне обличчя. Однак серед політвʼязнів, яких Росія незаконно увʼязнила в Криму, є чимало жінок. Десять років вони не можуть побачитися з рідними, отримати необхідні медикаменти чи належне лікування, але все ще наважуються на відкриту боротьбу за свої цінності й ідентичність.
Виставка “Ломикамінь” представляє розмаїття жіночих досвідів з Криму – журналісток, активісток, адвокаток, медикинь, військових, дружин політв'язнів – творами жінок-художниць Алевтини Кахідзе, Лії Достлевої, Еміне Зіятдінової, Марії Куліковської, групи "Жіночий рух опору "Зла Мавка", Юлії По.
Історії відважних кримчанок можна побачити у незвичному місці – прямо в офісі Представництві Президента України в Криму до 13 травня. УП. Культура розповідає про виставку та її героїнь.
“Ломикамінь” зустрічає сумною статистикою: у Криму Росія незаконно увʼязнила 208 жінок. Виставка ж перетворює цю статистику в реальні історії та імена. І те, що вони можуть звучати сьогодні, під час повномасштабної війни, свідчить про тяглість боротьби та готовність витримувати її до останнього.
Як і квітка ломикаменю, що росте в несприятливих умовах, ці історії доходять до нас крізь каміння та бруд, і їхнє звучання ніколи не можеш сприйняти як належне. Завжди існував ризик, що чиєсь слово загубиться, його знищать чи посадять за ґрати, тому по-особливому цінуєш його, визнаєш його вагу.
Такими стають і слова численних жінок, які чинять опір російським загарбникам у Криму. Кураторка виставки Тетяна Філевська говорить: “Війна не обходить нікого за гендерним принципом, і жінки так само є частиною цієї війни. Їхні досвіди рівноцінно важливі”. “Ломикамінь” стає зібранням різних стратегій жіночого опору, і вони перетворюються на багатоголосся, яке неможливо не чути.
Відкривають виставку одразу декілька проєктів Алевтини Кахідзе. Сама мисткиня називає простір зі своїми роботами “тотальною інсталяцією” або ж “візуалізацією історії Криму”. Жінка, до історій якої часто звертається Алевтина, – це правозахисниця й журналістка Ірина Данилович.
Російська окупаційна влада арештувала її у 2022 році в Криму, і в цьому увʼязненні Ірина поступово втрачає слух. Її здоровʼя гіршає, проте в роботах Алевтини Кахідзе – це перш за все жінка, яка набила собі татуювання “Свобода – це релігія” і має сміливість протистояти ворожій владі на судових процесах.
Одна з робіт Алевтини – таблиця, де перераховані жінки, політувʼязнені в Криму. Художниця зазначає їхні імена та прізвища, а поруч вирок, який їм винесли, і його тривалість. Серед імен увʼязнених – Тетяна Кузьменко, Леніє Умерова, Ніна Малахова, Ірина Горобцова та інші.
Дві роботи створені Алевтиною спеціально для виставки, незадовго до її відкриття. Одна з них називається “Муміне Муртаза-Карабаш” – за іменем 93-річної учасниці кримськотатарського національного руху, яка цьогоріч померла в окупованому Криму.
Алевтина малює довкола історії Муміне три роки – 1968, 1987 і 2014. Це роки, коли Муміне поверталася на Батьківщину в Крим після численних депортацій. Художниця говорить, що кожна людина кримськотатарського народу знає імʼя Муміне Муртази-Карабаш.
У жовтні в Празі під час саміту Кримської платформи Алевтина представила мистецьку інтервенцію “Making spaces”. Створюючи малюнки та колажі в режимі реального часу, мисткиня відтворила історію Криму, починаючи від найдавніших часів, показуючи, що це частина України. У просторі виставки також можна побачити сам процес створення, адже посередині “тотальної інсталяції” розміщений екран, де Алевтина поступово нашаровує різні обʼєкти для колажу.
У наступній залі бачимо серію фотографій Еміне Зіятдінової – документальної фотографині кримськотатарського походження. Упродовж 2008-2021 років вона фіксувала чотири покоління своєї родини, починаючи від бабусі. Завдяки цим світлинам ми простежуємо, як мирне життя в Криму трансформується у воєнну реальність, де твій дім перебуває під загрозою.
Ось на одній із фотографій, яка використана для головного зображення цієї статті, бабуся Еміне нюхає базилік, який виростила у своєму саду. Уже на іншій бачимо, як жінка цілує хрест на могилі свого сина Андрія. Останній помер від захворювання печінки: протягом декілька років він проходив замісну терапію метадоном, і в окупованому Криму не мав можливості її отримувати, бо росіяни її заборонили.
Серія фотографій закінчується невідомістю та роздоріжжям. На одній зі світлин група дівчат вдивляються в горизонт, не знаючи, що буде далі. Ще одна світлина відтворює холодні, засніжені краєвиди Бахчисараю. Історія триває.
Ще одна робота Еміне – це інсталяція “Крим Дім”, зроблена на кухні Представництва Президента в АР Крим. Вона присвячена історії сімʼї мисткині й побудована за принципом затишного куточка на кухні. Ми бачимо стіл із горнятками, під столом – родинні фотографії.
У реальності Еміне спілкувалася з бабусею на кухні й дізналася про історію депортації кількох поколінь їхньої сімʼї. Таким чином Еміне знову повертається до питання власної ідентичності, бо, попри 2024 рік, вона загрожена, і до Криму, якого її знову позбавляють.
У фіксації воєнних історій зараз стають у пригоді щоденникові формати. Одна з серій на виставці – це щоденникові записи мисткині Юлії По “Зелені чоловічки”. Художниця говорить, що ці записи спочатку не задумувалися як повноцінна робота.
Перебуваючи в Києві, Юля занотовувала те, як відбувалася окупація Криму, використовуючи історії людей, їхні фотографії та відео, скріни з прямих ефірів. Усі світлини – чорно-білі, і лише “чоловічки”, які поступово захоплюють Крим, виділені зеленим.
Наступний проєкт також нагадує щоденниковий формат. Це зібрання історій жіночого руху опору “Зла Мавка”. Він виник в окупованому Мелітополі, уже під час повномасштабного вторгнення, і обʼєднав активісток з різних українських територій, тимчасово захоплених росіянами. Учасниці цього руху діляться власними історіями, зокрема про те, як змінюється життя в Криму зараз, у телеграм-каналі.
На виставці представлені їхні історії з 21 листопада минулого року до 8 лютого цьогоріч. Ми бачимо динаміку життя в Криму: попри окупацію, півострів не капсулюється в одному стані.
Тетяна Філевська наголошує на важливості проєкту: “Дуже важливо ці історії чути, бо для жінок в окупації це може бути єдиним способом проговорити свої відчуття і те, що з ними відбувається”.
Інсталяція Лії Достлєвої та Юлії По “Пляж” покликана обʼєднати українців із різних регіонів. Обʼєднавчим елементом для цього стало кримське каміння, зібране під час поїздок на півострів. Мисткині скупчують це каміння в одному місці, говорячи про те, що в кожного з нас є своя памʼять про Крим, а разом вони стають численними історіями.
Спеціально для інсталяції люди передавали камінці, які в них залишилися з поїздок. Наприклад, один із камінців хлопець раптово знайшов у своєму рюкзаку, коли виїжджав із Донецька під обстрілами.
На подвірʼї Представництва художниця та перформерка Марія Куліковська відтворила акцію “Пліт Крим”, яку вперше влаштувала у 2016 році. На рятувальному плоту з неоновим написом Crimea Марія провела три дні, залежачи від співчуття та участі інших людей. Так мисткиня відображала вразливість людей, які втратили домівку.
Виставка доповнена дослідженням кураторки Тетяни Філевської про життя Лесі Українки в Криму. Оскільки письменниця лікувалася й творила там протягом трьох років, це відчутно позначилося на її біографії. У Криму Леся знайомиться з давньогрецькою культурою та іменем Іфігенії – героїні давньогрецького епосу про Троянську війну.
Основна дія античної трагедії “Іфігенія у таврів” відбувається в Криму, і Леся Українка робить її римейк, створюючи пʼєсу “Іфігенія в Тавриді”. На жаль, за життя письменниці не вдалося її закінчити, проте частина рукописів збереглася. Його копії представлені на виставці.
У родині Косачів також збереглися ескізи, які нагадують кримськотатарський орнамент. Поруч із ним на виставці створили флористичну композицію ломикаменю – саме Леся Українка дала поетичну назву цій квітці.
На фоні можемо чути декілька секунд запису справжнього голосу Лесі, а також декламацію Таміли Ташевої – постійної представниці Президента України в АР Крим. Вона зачитує уривки з “Іфігенії в Тавриді”, які добре відгукуються у сучасності.
Таким чином Леся Українка стає постаттю, яка зʼєднує минулий і сучасний активізм у Криму, показує тяглість цієї традиції.
Кураторка Тетяна Філевська сподівається, що після експонування в Києві “Ломикамінь” подорожуватиме іншими містами України й ставатиме доступним для більшої кількості людей. Памʼятати важливі нам імена, проговорювати їхні досвіди – це також думати про майбутнє.
Ініціаторка виставки Таміла Ташева підкреслює: “Для нас важливо розповідати про цих жінок, називати їх імена, щоб про них не забували. Ми сподіваємося, що зможемо говорити про жіночий спротив і тоді, коли відкриємо Музей російської окупації в Криму”.
І поки ці жінки виборюють свою свободу в окупації, ми на волі можемо боротися за гучність їхніх голосів.