Магічне звучання графоманії: Шевченківська премія 2025
Короткі списки цьогорічної Шевченківської у прозі і поезії дещо приголомшили всіх, кому небайдужа доля української літератури. Перше, що вразило мене особисто – це відсутність у списках жінок. Всі троє номінантів у категорії "поезія" (Олексій Бик, В'ячеслав Гук, Ігор Павлюк) і всі п'ятеро (!) у категорії "проза" (Павло Белянський, Любко Дереш, Василь Іванина, Степан Процюк, Юрій Щербак) – чоловіки.
І ні, я не приймаю аргументи на кшталт "в літературі немає жінок і чоловіків, є добрі письменники". Можливо, це так працює у світі платонівських ідей, але не у практичному світі відзнак і соціальної (не)справедливості. Лицемірну тезу про міфічних "добрих письменників" із відсутніми гендерними ознаками дуже легко спростувати за допомогою звичайної "дзеркалки" – уявімо собі списки, де всі вісім позицій займали б жіночі імена. Уявляю собі реакцію адептів Церкви Розвинутого Патріархату.
У цілому світі зараз говорять про те, що література сотні років описувала власне-чоловічий світ і буття, поки жіноче було маргіналізовано, переписано і названо другорядним. Від свого імені жінки отримали змогу говорити якихось двісті, ну двісті п'ятдесят років тому, а їм є що сказати. Але цього року наш Шевком, вочевидь, втомився від невдячного труда – слухати Іншого, тобто Іншу, – і вирішив не перейматися такими дрібницями. Ну бо і навіщо?
Але на цьому приємні несподіванки коротких списків не закінчуються. Зокрема, мене здивувала присутність у поетичному шорт-лісті Ігоря Павлюка. Одразу попереджаю, що з номінантом мене не пов'язує абсолютно нічого, він не є ні моїм другом, ні ворогом, ні співрозмовником, ні опонентом, ні навіть знайомим, тому все, про що я можу говорити, це про самі лише тексти, як Павлюка, так і, якщо так можна висловитися, довкола нього.
Пригоди плагіату
Почну з найочевиднішого. Передмову до збірки Ігоря Павлюка "Танець Мамая", висунутої на здобуття найвищої державної нагороди, написав одіозний плагіатор Дмитро Дроздовський. Один цей факт сам по собі повинен дискваліфікувати збірку.
Нагадаю читачам, що ще у 2018 році група науковців в Інституті літератури, включно з Тамарою Гундровою виявила плагіат у тексті монографії Дроздовського і підготувала таблиці із текстом ледве не половини дисертації Дроздовського, наочно показуючи, де плагіат. У 2022 літературознавець Богдан Тихолоз написав, що стаття Дроздовського про шістдесятників на 53% складалася з матеріалів самого Богдана Тихолоза. Тихолоз теж навів порівняльну таблицю із текстами.
У 2024 році розгорівся новий скандал, цього разу довкола присудження Дроздовському перекладацької премії імені Максима Рильського, і рішення про цю славну "перемогу" фігуранта оскаржив науковець і перекладач Максим Стріха.
Перекладачка Ярослава Стріха опублікувала порівняльну таблицю з оригіналами і з "перекладом" на англійську мову віршів ірпінських дітей. Будь-кому, хто хоч трохи знає англійську і розуміється на перекладі, з таблиці буде ясно, що ця писанина не може претендувати не те що премію Рильського, а навіть і на пристойну оцінку з англійської мови за сьомий клас середньої школи.
Однак плагіат у певних колах, судячи з усього, досі толерують. Дроздовський досі чомусь вхожий у пристойне товариство. І як би журі мало оцінювати його передмову або що завгодно ним написане? Адже плагіатор – це завжди брехун. Якщо людина чомусь уявляє себе науковцем чи перекладачем, а не є ні тим, ні іншим, то як іще назвати це явище? Отже, все, що він пише, і всі його похвальні слова на адресу номінанта не можна приймати на віру. Це питання кредиту довіри, а його вичерпано.
Важко навіть побіжно розповісти, якої саме непомірної шкоди плагіат завдає суспільству. Всяка брехня – це спроба знищити реальність, занурити суспільство у стан розщепленої свідомості.
Планета премій
У контексті цьогорічної Шевченківської основною функцією Дроздовського, наскільки я розумію, є посильна допомога у творенні чогось на зразок фантомного літпроцесу з паралельного світу. Зараз я покажу зв'язок цього всього із Ігорем Павлюком, наберіться терпіння, дорогі читачі, дайте мені хвилинку. Хочу нагадати про "загірні комуни" Сергія Дзюби, літератора, який радісно роздає, кому лише може, "міжнародні" премії своєї "міжнародної літературно-мистецької академії", яка такою, може, і є de jure, але не de facto, – і не менш радісно приймає подібні відзнаки від таких самих персонажів фантастичного серіалу "графомани на городі".
При тому майже ніяких книжок Сергія Дзюби ніхто не бачив, ні в яких серйозних лонг і шорт-лістах вони не представлені, і ніякого, звичайно ж, міжнародного розголосу не мають. Якщо ж вірити послужному списку нагород самого Дзюби у нього ж на сторінці Вікіпедії, то Дзюба і його дружина, теж поетка, Тетяна Дзюба, щороку виграють по кільканадцять премій, всі як одна "міжнародні", більшість із них названі іменем якогось справді визначного письменника, наприклад, Сервантеса, Гюго, Марка Твена тощо.
Чисто із спортивного інтересу я якось загуглила деякі із цих премій, які справді існують у Франції та в США. Я зробила це тому, що знала – одну з них (точно вже не пригадаю, котру саме) присуджують лише раз на два роки, але "переможцю" пощастило отримати її у рік, коли вона не присуджувалася.
На офіційних вебсайтах Дзюбу не згадують, але в цьому ж і вся суть – то були звичайні премії, для якихось французьких чи американських ноунеймів, а Дзюбина ж премія – "міжнародна". Зручно, бо ніби "і замужом, і вдома" – люди реагують на назву премії, пропускають епітет "міжнародна" повз вуха, і гадають, що то щось реальне.
Про всяк випадок "міжнародні" премії, які Дзюба своєю чергою щедро роздає друзям, присуджують також і ні в чому не винним уже померлим письменникам і мислителям, а також закордонним діячам, які просто можуть не знати про цю гру літературно-мистецьких престолів. Про "премії" майже немає інформації, немає конкурсів, аби туди податися, їх просто "присуджує" якесь "поінформоване" журі. Таким чином "премії" легітимізовано, мовляв, поважні люди у списках, формально начебто все гаразд. Ідеальна схема!
А тепер до справи. Одна з псевдо-відзнак, заснованих Дзюбою, "міжнародна літературна премія імені Миколи Гоголя "Тріумф"" присуджена якраз Ігорю Павлюку, а щоб два рази не вставати, у 2017 році "літературно-мистецька премія імені Пантелеймона Куліша" була присуджена… Василю Кузану, члену Шевченківського комітету, а у 2014 році – професорові Дмитрові Чистяку, також члену того самого комітету. Але невже Ігор Павлюк, який з усіх сил позиціонує себе як серйозний міжнародно визнаний поет, цього не знає? А якщо знає, то чому приймає з рук Дзюби цю "премію"? Розгадка дуже проста. Знаєте, хто голова журі "міжнародної" премії Пантелеймона Куліша? Та ж Ігор Павлюк!
Найскладніше у цій ситуації те, що майже немає ніякого притомного способу говорити про графоманію. Як лише щось скажеш, тебе одразу звинуватять у нав'язуванні власних критеріїв, у неповазі до думки того чи іншого члена високоповажного журі, або і у звичайній заздрості. Мені, як і всім нам у літпроцесі, не раз доводилося читати в інтернеті кілометри пристрасних баталій на тему "премію дали не тому", "повсюди панує бездуховність" та "усім заправляє клан таких-то (тут підставити прізвище улюбленого письменника)". Не буду наводити тут зразки таких суперечок. Не бачу сенсу і в тому, аби розбирати вірші номінанта, бо формат колонки не передбачає часу і місця для такого дослідження.
Але все ж, якщо ми хочемо мати сильну літературу, треба втримати більш або менш адекватні критерії, і, наскільки це можливо, об'єктивні. Основною перепоною до цього я бачу слабкість нашої академії, яка, за малими винятками, корумпована. І тут знову виринає тема плагіату. Наша академія знекровлена плагіатом і корупцією і не виконує своєї функції сторожа правди. У Сполучених Штатах, наприклад, академічні кола відіграють значну роль у справах оцінки творчості. У мене немає наміру ідеалізувати ці спільноти, бо я бачила їх зблизька і добре знаю їхні недоліки. Але плагіат (навіть з боку авторів передмов) там не толерують взагалі і за жодних обставин, як і відверте кумівство, а послужні списки і CV кандидатів не розбавлені міфічними преміями, наданими невідомо ким і невідомо за що. Такі речі чітко перевіряють, а інститут репутацій працює майже безвідмовно.
На захист інституту репутацій
До речі, про репутації. За останні тридцять років в Украні зусиллями багатьох людей репутації діячів у багатьох сферах – не "дуті", а справжні, вироблені тяжкою працею (і так, академія тут пасе задніх, але все ж має представників, за яких не соромно). Наші співаки, письменники, художники – це люди, які гідно представляють Україну і на міжнародних майданчиках. Не те щоби кандидати на Шевченківську повинні мати міжнародне визнання, мені про це не йдеться аж ніяк – головним є служіння своєму народові і його цінностям.
Але, оскільки Ігор Павлюк, як я вже зазначала, не оминає можливості наголосити на своєму міжнародному визнанні, варто зазначити, що принаймні у США його твори не фігурують ні на фестивальних майданчиках, ні у статтях та книжках україністів, ні навіть у програмах університетських курсів. Відсутність супровідного контексту тут дуже заважає бажанню вірити в чудо.
Коли Василь Махно, наприклад, виступає на всесвітньовідомому поетичному фестивалі у Меделіні, в Колумбії, чи на International Poetry Festival Берліні чи Нікарагуа, це встановлює контекст спілкування і – якщо комусь треба – відгуків про вірші. Його твори вийшли в перекладах у США, Німеччині, Румунії, Польщі, Литві, Сербії, та в інших країнах, і це поважні видавництва, відомі у світі.
Коли Юлія Мусаковська виграє The Asian Prize за найкращий вірш, або виступає на одному з найважливіших і найбільших світових літературних фестивалів, Jaipur Literature Festival, це легко перевірити онлайн, тому що є записи, імена, дати, тощо – і живі відгуки про її творчість. Коли Ірину Шувалову запрошує виступити Корнельський університет, це теж задокументована подія. Я розумію, що не всі зустрічі – протокольні, не у всього є доказ онлайн. Я не сперечаюся. Я просто фіксую відсутність контексту.
До речі, я уважно прочитала переклади віршів Ігоря Павлюка на англійську мову, виконані Стівом Комарницьким, і, як би це сформулювати, перекладач добре володіє англійською граматикою і погано – поетикою. Перекладач взагалі не розуміє поняття "мовна гра" і не намагається її відтворити. Як ці вірші у такому перекладі могли би завоювати світ, мені не дуже ясно.
Тим часом гляньмо на передмову до збірки Ігоря Павлюка, писану нобеліантом Мо Янем, де Мо Янь зокрема стверджує таке: "Ігор Павлюк походить із поліського краю. Цей регіон має особливе магічне звучання для мого вуха. …Я вдячний Ігореві Павлюку за його енергію справжньої людяності, яку я знайшов у його віршах", і таке:
"Я думаю, що одного разу Україна отримає свою Нобелівську премію з літератури. Й Ігор Павлюк є одним із найкращих в українському поетичному світі. Це не тільки моя думка, а ідея, яку я вловив у багатьох видатних українських вчених, таких як професор Микола Жулинський, директор Інституту літератури Академії Наук України, чи Доктор Дмитро Дроздовський, якого я поважаю".
Я не знаю, що вловив Мо Янь з приводу величі Павлюка та його шансів на Нобеля (тим паче що на цю премію вже сподівається вищезгаданий Сергій Дзюба, тому конкуренція буде нещадною), – зрештою, я з Мо Янем не знайома і погляди його мені невідомі, але висловлена ним повага до "Доктора Плагіата" свідчить лише про одне – Мо Янь дупля не ріже в українському літературному і довколалітературному середовищі, а отже, змушений спиратися на перекручені факти, надані йому самим Павлюком та іже з ним. І це ставить під сумнів усе інше, сказане нобеліатом. А якщо серйозно, то добре ім'я Мо Яня тут просто використали.
Допустити Ігоря Павлюка до коротких списків Шевченківської премії саме у ці часи загалом виглядає дивним, враховуючи, що у 2014 році, під час розстрілів протестувальників на Майдані, Павлюк їздив у складі делегації таких же принципових літераторів у місто на болотах. Таке рішення кидає тінь на всіх і знецінює як лауреатів попередніх років, так і саму ідею і гідності, і академічної доброчесності, але найголовніше – це плювок в обличчя всім, хто всі ці роки працює на якість і незалежність української науки та літератури і для кого вони – не пустий звук.
Цікаво, що про це все сказав би Тарас Григорович?
