"Завжди хотілося надати їм душу": неідеальні герої та квіти, що "плачуть", в анімації Духовного Личка
Марія Озірна, відома у соціальних мережах під ніком Духовне Личко, – українська режисерка анімації, ілюстраторка та авторка стоп-моушн проєктів. Вона почала свій творчий шлях самостійно, трансформувавши дитяче захоплення малюванням у професійну діяльність. Покадрова анімація стала для неї способом оживити предмети та "наділити" їх душею.
У 2024 році Марія виступила режисеркою кліпу на пісню "Золото і блакить" гурту Zwyntar, створеного в межах масштабного музичного проєкту "Епоха" від Третьої окремої штурмової бригади. Розвиваючи самобутній авторський стиль, вона часто фокусується на природних мотивах та дослідженні української культури.
Спеціально для УП.Культура Марія Степанюк поспілкувалася з Марією Озірною про пошук унікального стилю через чеський сюрреалізм, роботу над кліпом для Третьої штурмової та сенс осмислення українських традицій замість їхнього сліпого "переосмислення", а також про її велику глобальну мрію – знімати якісне українське авторське кіно.
Завжди хотілося надати їм душу
Уявіть собі кадр, у якому нічого не відбувається, окрім однієї дрібниці: у суцільній тиші повільно, міліметр за міліметром, падає сухий листок. Стоп-моушн анімація – це унікальна техніка, яка здатна оживити предмети. Інколи професійні аніматори годинами "прокадровують" траєкторію руху, але Озірна зізнається: "Я не маю стільки витримки".
"Коли я працюю з аніматором, тоді даю йому час, і це дуже довга і кропітка робота. Анімація, яку я роблю сама, займає менше часу, тому що вона "грубіша". І не настільки ідеальна. Якщо ми щось знімаємо, то короткий сюжет з квітами може зніматися кілька годин", – ділиться художниця.
У її об'єктиві оживає те, що зазвичай мовчить. Найчастіше – це квіти. Озірна збирає разом жовті, рожеві та червоні українські ранункулюси, які нагадують польові маки, і створює з них яскраві, життєствердні, майже екзистенційні сюжети.
Дивлячись на ці тендітні та дещо магічні відео, найменше очікуєш дізнатися, що за цим медитативним "руханням квіточок" ховається залізна дисципліна. Озірна зізнається, що уже майже вісім років займається тайським боксом. Це, на перший погляд, незвичне поєднання спортивного майндсету та тонкої фольклорної естетики відчувається й в її розмові: вона говорить чітко, структуровано й лаконічно, без зайвого творчого хаосу. Марія ніколи не вчилася анімації професійно – проте все життя малювала персонажів і людей.
"Коли я почала більш комплексно дивитися на свої малюнки, то дуже любила і досі люблю малювати людей і персонажів. Мені хотілося, щоб вони жили якимось життям. Мені завжди хотілося надати їм душу, персону. Я подумала, що можна зробити це за допомогою анімації. Згадала, що є така річ, як покадрові мультики. Трішки погуглила і прийшла до технології стоп-моушн, де я можу оживляти все, що завгодно".
Як старі відеокасети дозволили бути дивною
Історія її візуального стилю починається в Ірпені. Марія хотіла створювати персонажів неідеальними й дивними. Вона малювала все життя, але зізнається, що тривалий час їй бракувало сміливості. Ситуацію змінили старі відеокасети, які випадково потрапили до рук.
"Я завжди хотіла малювати людей якимись дивними, з великими очима, носами – очевидно, на мене схожих. Але мені ніколи не вистачало сміливості. І коли мені дали подивитися касету з фільмом "Тріо з Бельвіля", я зрозуміла: Блін, так можна! Це подобається людям, це дивно і нестандартно, але це класно", – ділиться режисерка.
Французька гротескна анімація з її деформованими, але неймовірно живими персонажами стала першим серйозним поштовхом. А остаточний візуальний орієнтир сформувався, коли дівчина відкрила для себе творчість чеського режисера Яна Шванкмаєра та його картину "Аліса" ("Сон Оленки" – прим. ред.). Ця стрічка перевернула її уявлення про покадрову анімацію. Роботи Шванкмаєра стали для Озірної абсолютно ідеальними з точки зору сенсів та форми. .
Попри любов до складного сюрреалізму, улюбленим фільмом Духовного Личка залишається голлівудська стрічка "Брудні танці". І справа тут не в простоті сюжету, а в історії створення картини, яка дарує Марії неабияку мотивацію. "Пані, яка написала сценарій, і режисерка – ніхто з них ніколи не знімав фільм, – захоплено розповідає вона. – Вони просто захотіли це зробити, самі вигадували, як усе реалізувати, і зрештою зняли абсолютно культове кіно. Це дає надію: якщо ти робиш щось щиро і з внутрішнього поклику, тобі обов'язково все вдасться".
"Духовне Личко" – обрала навмання
Сьогодні Марію Озірну впізнають частіше через псевдонім Духовне Личко. В Instagram за нею стежать понад 117 тис. користувачів. А ось сам нікнейм вона придумала цілком рандомно під час створення особистої сторінки в одній із соціальних мереж.
"Я просто його обрала навмання, і звісно, це "духовне ліцо" так зі мною було. З часом хотілося змінити на українську версію, і я не розуміла, що це буде. Якось вночі сиділа в Twitter в якійсь аудіокімнаті, де мене впізнали. І такі: Добрий день, а чого це ви все ще "духовне ліцо"?"
Марія не могла придумати адаптацію, але учасники аудіокімнати запропонували варіант Духовне Личко. "І я подумала, що це абсолютно ідеально, і забрали його собі", – пригадує режисерка. Саме під цим іменем Марія створює свої анімації, проте її тонке відчуття фольклорної естетики – це не данина моді чи кон'юнктура. Вона має власну чітку позицію щодо того, як сучасне мистецтво має взаємодіяти з корінням.
"Зараз дуже часто люди кажуть, ми хочемо переосмислювати традиції, але цього не треба робити, – переконана Марія. – Треба їх спочатку вивчити і осмислити, бо ми маємо дуже складну історію, де дуже багато чого було втрачено. Зараз наша задача, в першу чергу, набути і зрозуміти, як воно було раніше. А потім вже, можливо, коли ми всі вже все будемо знати, щось можна переосмислювати".
Щоб було "Б", треба зробити "А"
Окрема суперсила Озірної, яка вирізняє її з-поміж інших митців – залізна структурність та послідовність. Сама вона жартує, що її чіткість у розмові та роботі – це "тест з тайського боксу". Свого часу єдиноборства дуже змінили її життя, ставлення до людей та їхнє – до неї.
"Я стала набагато сильнішою, сміливішою, відколи прийняла спортивний спосіб життя. Дуже важливо дбати про тіло, привчати себе до дисципліни. Це допомагає не тільки тримати себе в формі, а й загалом створює дуже правильний майндсет, коли ти розумієш: щоб було "Б", треба зробити "А". Тобто ти стаєш більш жорсткою в якомусь моменті, але при цьому більш послідовним, і це допомагає тримати голову в якійсь чистій формі".
Цю ж послідовність Марія переносить і на роботу з героями своїх відео. Кожен образ вона створює інтуїтивно, повністю відмовляючись від декоративності заради декоративності. Для неї першочергово – заглибитися в контекст людини. Цей підхід став визначальним і під час її останньої гучної роботи для Третьої окремої штурмової бригади.
"Коли я знімаю ветеранів чи людей, які безпосередньо пов'язані з Силами оборони України, то зрозуміло, що цей контекст надає мені більше розуміння, як це візуально зобразити, щоб глядач, який буде це дивитися, зрозумів на рівні відчуттів, що ми хотіли сказати, – зазначає режисерка. – Звісно, не завжди буває так, кожен бачить, щось своє, але певний задум в мене є завжди".
Режисер – це той, кому є що сказати
Марія свідомо прагне працювати на межі різних емоцій – так, щоб глядачеві водночас було і весело, і смішно, і трохи сумно. Найяскравіше ця режисерська драматургія проявилася під час роботи над кліпом "Золото і блакить" для гурту Zwyntar, створеним у межах альбому "Епоха" для Третьої окремої штурмової бригади.
"Я збирала відгуки, і дуже часто, коли показувала людям кліп, бачила, що спочатку їм дуже подобалось, і було дуже красиво, – пригадує вона. – А в кінці вони плакали, бо кліп дуже драматичний. І мені, якщо чесно, було добре від того, що я змогла змусити їх плакати. Тому що це означало, що я змогла передати цю емоцію, яка безпосередньо була в мене в голові й закладена".
Здатність керувати емоціями зали – саме те, що веде режисерку до її головної глобальної мети. Вона відверто зізнається, що хоче знімати велике кіно. Її шлях у кінематограф доволі нестандартний: зазвичай люди йдуть вчитися на режисуру й обростають зв'язками, а Озірна, за її ж словами, "квіточки рухає". Проте переконана, що кожен має свій шлях. "Мені здається, що режисер – це швидше про якусь дорослу людину, якій є що сказати. Тому треба час".
"Важливо, щоб про українські фільми взагалі знали і говорили. Для цього треба, щоб вони були. Знімати фільми в Україні, не масовий продукт, а щось хороше і авторське – це велика самопожертва. І люди, які цим займаються, жертвують власним комфортом, способом життя заради цього. Бо у нас зараз дуже мало можливостей. І це зрозуміло, – переконана вона. – Попри всі ці труднощі, було б класно, якби українське кіно все ж було хорошим та якісним. Це не значить, що треба зробити дуже багато спецефектів. Хоча б сценарій має бути хороший".