Хлопчик, який зміг: рецензія на "Марті Супрім. Геній комбінацій"
15 січня в український прокат виходить довгоочікуваний американський фільм "Марті Супрім. Геній комбінацій". Вільно натхненний постаттю реальної зірки настільного тенісу Марті Рейсмана, фільм розповідає історію невтомної битви за мрію талановитого єврейського хлопчика, який сильно захотів стати зіркою пін-понгу. Для цієї комедійної пригоди з нотами трилеру режисер Джож Сафді зібрав видатну "крафтову" команду та яскравий зірковий парад – від Тімоті Шаламе до Tyler, The Creator.
Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська розповідає, як стрічка зламала наші очікування щодо чергового байопіку й, уникаючи дидактичності, змогла стати лише чарівнішою.
Якщо й існує жанр кіно, від якого індустрії та глядачам не завадила б перерва, то це байопіки про великих постатей у спорті та мистецтві. Нові фільми на кшталт "Боб Ділан: Цілковитий незнайомець", "Крісті", "Спрінгстін: Врятуй мене від невідомого" радше запам'яталися критичними відгуками і водночас оголили вроджену проблему байопіка як жанру. Поверхово стискаючи історію великого шляху до успіху у двогодинний хронометраж, часто вони втомлюють упізнаваними сюжетними арками чи, на дрібнішому рівні, відтворюють ідентичні монтажні сцени виступів чи змагань у надії надихнути глядача.
"Цілковитий незнайомець" – яскравий приклад такого кліше. Фільм про Боба Ділана, який, очевидно, не зміг охопити неосяжне творче становлення співака, екранізував сухі факти, врешті лише роздратувавши фанатів співака та залишившись без великих нагород.
Якщо раніше байопік неофіційно вважався надійним шляхом до здобуття акторського "Оскара", то Тімоті Шаламе – після довгих вокальних та інструментальних тренувань і купи гриму на носі – залишився в глибокій печалі після церемонії. Символічно, кейс "Цілковитого незнайомця" міг послужити поштовхом до переосмислення роботи з жанром, і, на щастя, у 2025-му ми отримали більш видатні приклади байопіків від режисерів, яким вдалося змістити акценти на щось значно нетривіальніше і, як слід, ефектніше. Іронічно, що дві таких ефектних режисерських спроби походять з однієї родини.
Брати Джош і Бенні Сафді, знявши такі хіти, як "Гарні часи" та "Неограновані коштовності", посварилися й оголосили про початок індивідуальних кар'єр, і кожен із них, ніби змовившись, зняв свою варіацію спортивного байопіку. Бенні Сафді для фільму "Незламний" знайшов в житті легенди UFC Марка Керра потенціал для мʼякого інді про дихотомію залізного тіла й розхитаної психіки, але отримав стримані рецензії та слабкі шанси на "Оскар".
Своєю чергою Джош Сафді зняв справжній хіт "Марті Супрім", який зараз купається у хвилях слави у світовому прокаті. Анонсований як байопік про реальну зірку пінг-понгу Марті Рейсмана, фільм виявився приємним сюрпризом, тобто – не байопіком узагалі. Вперше показаний на Нью-йоркському фестивалі як секретний фільм, який команда фільму домонтувала за лічені години до прем'єри, "Марті Супрім" є найвиразнішою комедією цього сезону.
Єврейський хлопчик Марті, ніби герой анекдоту – нестерпно нахабний, балакучий, спритний і водночас чарівний – працює в взуттєвому магазині Нью-Йорка. Продаючи туфлі заможним американцям, Марті насправді талановитий спортсмен, що подає неабиякі надії. Він збирає гроші на чемпіонат світу з настільного тенісу в Лондоні й вирушає туди не змагатися, а перемагати.
Наполегливість Марті випромінює кожною фіброю свого тіла, і навіть під час сексу у підсобці з юною пасією Рейчел (висхідна зірка Одесса Рейзон) його сперматозоїд чітко досягає яйцеклітини дівчини. Мета зібрати гроші й вирушити підкорювати сцену пінг-понгу, яка сама по собі все ще є анекдотом для більшості, – здається ще більш комплексною, якщо зважати на фірмову гіперопіку його єврейських родичів, невирішені трабли з друзями та надто довгий язик.
У Лондоні, усвідомлюючи реальну конкуренцію на спортивній арені, а також те, що одна перемога не приведе до бажаних вершин суспільства, побудова нових зв'язків і пошук спонсора обертаються для Марті центровим марафоном з перешкодами. Там, у готелі Рітц, він спрямовує свою зухвалість у бік колишньої кінозірки Кей Стоун (чудова роль Ґвінет Пелтроу) та її заможного чоловіка-бізнесмена, який, здається, радше дасть Марті ременя, ніж матиме з ним справу.
Час для оплати участі в черговому життєво важливому турнірі в Токіо підтискає, тож Марті за допомогою свого друга Воллі (Tyler, The Creator) мутить нову схему з видобутку грошей із нізвідки, що породжує навалу небезпечних, але надзвичайно кумедних пригод на вулицях й околицях Нью-Йорка. До цього потоку долучаються гангстери, перестрілки, пожежі й потопи, аварії, а також любов, дружба і навіть нове життя.
Інсайтів про всесвіт пінг-понгу середини ХХ століття та життя Марті Рейсмана тут, авжеж, очікувати не варто. Натомість це стає кумедною рамкою для розповіді значно масштабнішої історії про тернистий прорив до мрії, в нашому випадку – спортивної арени. Марті спрямовує свій спортивний азарт на практику іншого великого таланту – шахрайства, і врешті завжди опиняється на два кроки попереду, витискаючи максимум із будь-якої ситуації, підпорядковуючи реальність власній упертій мрії.
"Марті Супрім" цілком можна класифікувати як міську симфонію. Це любовний лист, присвячений Нью-Йорку, імпульсна енергія якого слугує своєрідною ареною для цих небезпечних сутичок і несподіваних перетинів доль. Джош Сафді знову проявив себе як майстер у вмінні зливати свій нешаблонний сценарій та численні елементи виразної кіномови в єдиний аудіовізуальний потік, перетворюючи фільм на справжній атракціон, що мчить на великій швидкості комедії та екшену, ніколи не затримуючись на одному місці. Його здатність працювати зі швидкістю всередині складних мізансцен і хореографії камер, що слідують за Марті в постійному русі, очевидно відсилає до впливу ритміки фільмів Пола Томаса Андерсона.
Під такий прогресивний характер фільму Сафді запросив писати музику Деніела Лопатіна. Відомий під псевдонімом Oneohtrix Point Never, музикант відомий своїми дослідженнями звукового спектра за допомогою новаторського концептуального підходу, створив ідеальне звукове тло для фільму, що оспівує молодість і хаос. А сет-дизайнер Джек Фіск відтворив атмосферу богемних закутків Нью-Йорка 1950-х такою, якою памʼятає її на власні очі.
Саме через такі невеликі, чарівні деталі фільм підкреслює гумор й кураж свого режисера. Одну з найцікавіших робіт виконала кастинг-дизайнерка Дженніфер Фендитті, перед якою стояло чітке завдання від Сафді – підібрати понад 150 ролей, що відповідали б епосі десятиліття й специфічному культурному середовищу, в якому опиняється Марті.
Пріоритизуючи ролі для незвичних культурних постатей без акторського бекґраунду та створюючи радше цікаві інтертекстуальні акторські появи, кожна роль у фільмі прагне відповідати характеру або попкультурному амплуа виконавця. Vulture опублікували великий список, присвячений кожному "камео та знайомому обличчю у фільмі".
Серед найяскравіших – поява Абеля Феррари, короля брудного нью-йоркського гангстер-трилеру кінця минулого століття, який виконує роль такого ж брудного нью-йоркського гангстера, ніби уособлюючи героїв своєї великої фільмографії. Або ж, мабуть, найсмішніша зі сцен – поява Ґези Рьоріґа, головного актора видатної драми про Голокост "Син Саула", який у фільмі грає свідка Голокосту, розповідаючи історію з табору.
Попри загальне розмаїття ідей, швидкостей, перформансів і жартів, фільму дивовижним чином вдається проникнути у суть важливих тем свого соціополітичного сетинґу. Дія все-таки відбувається в повоєнній Америці, де гонитва за мрією має особливе значення в умовах єврейської ідентичності, класу та уявлень про стабільність, що по-своєму торік дослідив "Бруталіст" Бреді Корбета.
Але, не зупиняючи темпу заради фокусування на життєвих уроках і історичних паралелях, фільм позбавив себе дидактичності, властивої байопікам або ж американським історичним стрічкам. Навпаки, стикаючи вуличний реалізм з ілюзіями, властивими молодій душі, фільм виявляється значно щирішим і сучаснішим. Власне, схвалення фільму критиками, рейтинги та нагороди говорять самі за себе. Хоча стрічка лише-но вийшла у світовий прокат, вона, немов її головний герой, уміло встигла заскочити в нагородний сезон в останню хвилину, вже здобула відзнаки та й має цілком реальні шанси на "Оскарі".
І насамкінець, "Марті Супрім" знаменує нову епоху для Тімоті Шаламе. Американський актор, який уже не перший рік залишається одним із найбажаніших облич у своїй віковій і гендерній категорії, здається, ризикував впасти в кар'єрну стагнацію. Прорвавшись в A-list з часів "Назви мене своїм ім'ям", Шаламе переважно залишався в екранному амплуа зухвалого юнака, оповитого проблемами – чи то він Пол Атрейдес, чи Боб Ділан.
Цікаво, що бажаного успіху він досяг не радикальною зміною свого образу, а саме його радикальним утрируванням. Роль Марті Супрім – це, ймовірно, найсмішніша й найдинамічніша роль у кар'єрі Шаламе, яка водночас контекстуально обігрує гучно заявлене бажання актора отримати "Оскар", що саме по собі вже стало мемом. Тож украй набридлива промокампанія "Марті Супрім" насправді є черговим розумним піар-ходом від A24. Марті Супрім – зухвалий і настирливий еквівалент власної піар-кампанії.
"Я – найгірший кошмар Гітлера", – каже Марті за столом у "Рітці", маючи на увазі свою молодість, єврейськість і успішність. Якщо це і є новий супергерой проти реальності нового тоталітаризму, який здатна запропонувати сучасна культура, то нам пощастило.