Фемінізм позитивно впливає на життя навіть тих чоловіків, які ненавидять феміністок: британська письменниця Майя Оппенгайм про журналістику, фемінізм та радикалізацію світу
Лише нещодавно у "Видавництві Старого Лева" вийшов "Кишеньковий довідник з патріархату" британської журналістки й письменниці Майї Оппенгайм, а минулого тижня авторка презентувала вже другу свою книгу англійською – "50 ідей про фемінізм, які нам справді варто знати".
Як журналістці вдалося створити першу в британських медіа посаду кореспондентки з прав жінок? Чому суспільство досі намагається ізолювати тему гендерної рівності замість того, щоб розглядати її в тісному звʼязку з глобальними політичними та економічними процесами? Як не втратити джерела надії, коли світ навколо стає темнішим?
Про все це у Львові на Bestseller Fest поговорила з Майєю Оппенгайм літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко.
Протягом шести років ви щодня писали про конкретні випадки насильства та дискримінації. У який момент відчули, що окремих історій вже недостатньо і що потрібна книга про систему, яка стоїть за ними?
Це сталося під час пандемії, протягом локдауну. У мене, як і у всіх інших, зʼявилося значно більше вільного часу. Я вже мала ідею, але нарешті зʼявився час, аби втілити її. Але передовсім це повʼязано з тим, як і коли я почала висвітлювати події, повʼязані з правами жінок.
Я багато писала про Трампа у 2016-му, коли його обрали президентом, про альтернативних правих і мізогінію, яка знаходиться в осерді цієї ідеології. Тоді значно менше говорили про те, що ненависть до жінок – засаднича для альтернативного правого й ультраправого мислення. Значно менше обговорювали маносферу, хоч вона як явище тоді й існувала.
Маносфера – це неформальне та широке об'єднання чоловічих інтернет-спільнот, які поділяють спільну зневагу та недовіру до фемінізму. Цей рух представлений у соціальних мережах, на ультраправих новинних ресурсах, у блогах, на форумах та на платформах для прямих трансляцій.
Я відчувала, що існує певний пробіл у висвітленні проблем, що стосувалися мізогінії, прав жінок, гендерної нерівності, тож запропонувала своїм редакторам впровадити посаду кореспондентки з жіночих питань, і вони створили її для мене, оскільки досі я була репортеркою загальних новин. Це перша і єдина посада такого штибу в британських ЗМІ. Завдяки цій роботі я почала розуміти: "О, справи у жінок значно гірші, ніж я могла уявити".
Мені здається, у Британії схильні думати, що ми здійснили дуже великий поступ у питанні прав жінок, а чоловіки й жінки тепер мають рівноцінні ролі в суспільстві. Авжеж, я так не думала, проте, працюючи на цій позиції, займаючись різними питаннями, як-от право на аборт, захист секс-працівниць, поліцейське свавілля, жіноче здоровʼя, поєднуючи між собою усі ці точки, я зрештою дійшла до думки, що було б добре створити книгу, яка підсумувала б здобутки й розтлумачила, що справ на майбутнє ще дуже багато.
На жаль, від першої каденції Трампа й до його теперішнього президентства справи, здається, лише погіршилися. Ми також згадали маносферу, яка має страшенний вплив на молодих чоловіків у діджитал-просторі. І не забуваймо про війни та збройні конфлікти, що безумовно впливають вкрай негативно, оскільки війна – річ глибоко патріархальна. Якими були найважливіші зміни, що ви засвідчили упродовж своєї карʼєри?
Мені здається, що дуже багато речей, про які говорила і я, і безліч інших людей, справдилися: правий радикальний рух у світі набирається сил, перевинаходить себе та прикрашає. Використовуються інші тактики, але в осерді так само лишаються ті самі фашистські ідеї. За останні роки такий рух отримав багато влади й легітимізації як у коридорах і кабінетах політичних сил, так і на вулицях та в онлайн-спільнотах. По суті, все це тільки підживлює спротив щодо тих, кому йдеться про права жінок, фемінізм, права трансгендерних людей тощо. Тож, справді, усе стало значно гірше за дуже короткий проміжок часу.
Мізогінія, звісно, не є чимось новим. Проте інтернет – відносно новий. Інтернет здатен посилювати й підживлювати ці погляди, та й алгоритмам це подобається.
Звісно, я зараз пропонуватиму займатися візіонерством. Але чи відчуваєте ви, що все може стати ще гірше, хоч ми й працюємо на рівність?
Я думаю, це вже відбувається. Якщо говорити про глобальну ситуацію, то так, авжеж. Адже ці реакційні ідеї, мізогінія усе більше нормалізуються. Водночас у деяких країнах жінки присутні в парламенті, обіймають керівні посади. Утім, ми стаємо свідками згортання ініціатив, що стосувалися репродуктивних прав, права на аборт – відбувається певний відкат. Тож з різних причин все справді виглядає дедалі гірше. Не всюди. Тут повно нюансів. Але загалом, імовірно, ультраправі партії стануть домінівною силою серед правих партій у Європі вже впродовж кількох наступних років.
Важливо розуміти, що всі ці права, які люди, й жінки зокрема, вже сприймають як даність, можуть бути відібрані дуже швидко. Та й, власне, прогрес насправді відбувся відносно недавно.
Ви згадували, що були єдиною журналісткою в країні, яка обіймала посаду з висвітлення жіночих питань, і що посада була створена під вас. Як відчувався досвід відповідальності за проговорювання таких складних тем і буття голосом, якого так довго потребували?
Я відчувала тиск, але була й украй втішена, що мою пропозицію схвалили – то було неймовірно. Загалом це відчувалося дуже добре, оскільки я була першою – отже, мала багато автономії у розбудові позиції. Мені дали багато свободи.
До того ж інші кореспонденти – наприклад, ті, що висвітлюють політику чи охорону здоровʼя, – конкурують між собою. Я ж, однак, відчувала, що не маю ні з ким змагатися у такий спосіб. До мене йшли з історіями, бо, так, є багато журналістів, які спеціалізуються на правах жінок у Британії, але досі не було спеціальної позиції для висвітлення цих проблем.
Коли ви писали "Кишеньковий довідник з патріархату", чи відчували, що процес написання книги відрізняється від роботи над журналістськими текстами? Якщо так, то в чому полягала для вас ця різниця?
Це чудове питання. Поки я писала книгу, я продовжувала займатися фул-тайм журналістикою, тож це було неймовірно виснажливо. Писати доводилося рано-вранці, пізно ввечері, на вихідних. Але було втішно мати змогу зробити власну думку, власну позицію більш відчутною, набути більш діалогічного, розмовного тону. Книжка вийшла досить іронічною, більше нагадує opinion-журналістику. Вона дуже відрізняється від тієї журналістики, якою я зазвичай займалася – більш розслідувальної, заснованої на даних. Мені подобалося бути креативнішою у власному письмі.
Насправді я навіть завершила нову книгу. Вона виходить за тиждень. Ця книга – частина серії під назвою "50 ідей, які нам справді варто знати" (50 Ideas We Really Need to Know). Моя, звісно, стосується фемінізму. У цій книзі я мусила суворо дотримуватися форми – пʼятдесяти доступних до розуміння есеїв, які мали б слугувати вступом до певної теми. У серії виходили книги про моду, літературу, науку. Сподіваюся, що моє письмо покращилося та що книга видасться достатньо легкою для сприйняття.
Коли я писала "Кишеньковий довідник з патріархату", я дуже сподівалася, що його читатимуть молоді люди, підлітки. Ця – інша. Вона охоплює різні напрямки феміністичної думки: постмодерний, марксистський, анархофемінізм тощо.
Це чудове доповнення до "Кишенькового довідника з патріархату", у якому бракувало цього теоретичного спектра! Але повернімося до нещодавно перекладеного в Україні "Кишенькового довідника" та питання доступності.
Мені часто здається, що коли і в Україні, і поза її межами говорять про фемінізм, то все частіше говорять про нього зі своїми. З одного боку, чудово, що ми маємо своїх. З іншого боку, у такий спосіб ми ніби поміщуємо важливі теми в таке собі гетто, де з цими ідеями взаємодіють здебільшого ті, хто не потребують пояснень. Чи не почуваєтеся ви ізольованими? Чи може книга виводити з простору ізоляції?
Гадаю, існує багато чоловіків, але й багато жінок, яким байдуже до гендерної рівності. Та й фемінізм уже давно не "модна" тема. Мізогінія настільки глибоко вкорінена в наші життя, що фемінізм – те, про що людям говорити некомфортно. Хлопчики у школах не говорять про сексизм – це незручно, некруто. Дівчата теж можуть про нього не говорити, адже й вони хочуть здаватися "крутими".
Але, думаю, ви маєте рацію: розмова про гендерну рівність, про права жінок – окремішня. Її завжди відкладають у найдальнішу кишеню. Але річ у тім, що про фемінізм неможливо думати, не торкаючись питань расизму, колоніалізму, трансфобії, гомофобії, класової дискримінації, ейблізму – усіх цих інших форм упереджень. Проте люди часто говорять про кожну з цих тем окремо й уникають висновку про те, що суспільство, де панує гендерна рівність, загалом набагато здоровіше.
Чоловіки отримують користь від фемінізму, від здобутків, що приходять разом із рівністю. Фемінізм позитивно впливає на життя навіть тих чоловіків, які вигукують, що ненавидять феміністок. Вони не розуміють, що фемінізм не дорівнює мізандрії – упередженню та ненависті до чоловіків, що ґрунтується лише на їхній статі. Про фемінізм і досі існує багато хибних уявлень.
Як працювати з такими хибними уявленнями, якщо умови праці стають усе важчими?
Гадаю, єдина відповідь – якомога більше якісної освіти для молодих людей та дітей. Мені пощастило, бо фемінізму мене навчили в родині. Моя мама – феміністка. Тато – теж. Я росла у домі, де обовʼязок дбати про побут не був гендерно обумовленим. Це було моєю нормою з раннього віку. Проте я й не усвідомлювала, що може бути інакше, тож не відповіла б ствердно на питання про те, чи мала феміністичне виховання. Я просто не бачила інакшого. Тим яскравішим був потім констраст, коли я зʼясувала, що все може виглядати зовсім не так.
У школі ж не було ніякої відкритої розмови щодо цього. Ні про фемінізм. Ні про домашнє насильство – які можуть бути знаки, на що варто звертати увагу, куди звертатися. Ні про мізогінію. Тож я переконана: що раніше з дітьми починатимуть говорити на ці теми, то краще.
Проте у молодшого покоління все ж значно вищий рівень обізнаності у цьому. Я помічаю це, коли зустрічаю зумерів – вони значно глибше в контексті, ніж покоління їхніх попередників.
З одного боку, глибший контекст, а з іншого – онлайн-абʼюз. Представники маносфери активні як ніколи, і це люди, здатні говорити найбільш мізогінні речі, які, в принципі, доводиться чути, на доволі юну аудиторію. Як бути з цим?
Перш за все необхідно змінювати й впливати на те, як виглядає структура великих техпідприємств, бо саме вони заробляють на ненависті та мізогінії. Мусять бути впроваджені обмеження, інструменти стримування.
У Британії, скажімо, існує безліч хибних уявлень про маносферу. Деякі люди думають, що це просто хлопчачі розваги, не усвідомлюючи ідеологічне підґрунтя цього явища, а саме маскулізм, ідеї про чоловічу зверхність.
Усе, що лишається, – продовжувати наголошувати на тому, якими похмурими є ці погляди. Ми з вами добре розуміємо це, проте загалом переважає певна наївність щодо того, наскільки радикальними можуть бути погляди та дії представників маносфери.
Окрім того, вартий уваги перетин між прихильниками маносфери й людьми, що сповідують ультраправі погляди. Багато кому досі незрозумілий цей звʼязок.
У вашій книзі ви висвітлюєте і більш зрозумілі, і більш маргіналізовані проблеми. Скажімо, про право на аборт останнім часом говорять багато, оскільки трапляється все більше випадків порушення цього права: наприклад, у Польщі чи в США. Про що, на вашу думку, досі говорять недостатньо?
Таких тем дуже багато. Проте я б наголосила на домашньому насильстві, оскільки воно досі часто сприймається як форма нестримної пристрасті. Згадаймо російську приказку, буцімто, якщо бʼє – то любить. Тобто йдеться про вкоріненість ідеї, що жорстокість – це прояв любові. Надто часто стверджують, що винні обоє, забуваючи, що є жертва, а є – злочинець, і йдеться не просто про безладні хаотичні дисфункційні стосунки. Знову ж таки, багато людей просто не розуміють, як працює домашнє насильство. Ця тема й досі настільки потаємна – злочин буквально відбувається за зачиненими дверима, це табу. Таке насилля надзвичайно поширене, але люди просто не хочуть про це говорити, сприймають як щось некомфортне. Тож декому доводиться страждати від цієї таємниці впродовж усього життя.
Всесвітня організація охорони здоров'я наголошує, що кожна третя жінка у світі в той чи інший момент свого життя стикається з фізичним або сексуальним насильством – і найчастіше з боку своїх партнерів. Згідно з оцінками, щодня від рук партнера чи члена сімʼї гине сто сорок жінок. Відповідно, домашній гоміцид та феміцид – іще одна жахлива річ, про яку намагаються не говорити, попри те, що це вже питання життя та смерті. І мене шокує брак політичної волі щодо вирішення цієї проблеми у всьому світі.
Ви згадували, що бажаєте говорити через книжку з молодшою аудиторією. Чи маєте образ свого ідеального читача?
Не зовсім. Ідея полягала в тому, що це книги, якими читач може перш за все допомогти собі, щось дізнатися, пригадати. Мати такий собі підручник, де все – в одному місці. Я б хотіла, щоби ці факти, викладені разом, допомагали розширювати картинку, поглиблювати її, складати її шматки докупи. Гадаю, це єдиний спосіб боротися з мізогінією та політичною наївністю, коли звучать фрази на кшталт "усе не так вже й погано".
Тож ідеальним читачем може стати будь-хто: ваш родич, який продовжує мізогінно жартувати на Різдво, або партнер, якому ви хочете щось пояснити, або ваша донька-підлітка чи племінниця. Я часто міркую про "Кишеньковий довідник з патріархату" як про подарунок – для близьких або для себе, аби стати трохи більш освіченими у важливих питаннях.
Працюючи над обома книгами, я справді відчула, наскільки темнішим і страшнішим стає світ. Водночас у кожному розділі, де могла, я додала підрозділ "перемоги", де описала всі ті різні важливі досягнення, які вдалося здобути. Уже в новій книзі я описую весь той поступ змін, який відбувся упродовж століть. Здобутки дозволяють зберігати оптимізм навіть за найтемніших обставин.
Ви прибули до України за досить темних обставин.
Мене дуже засмучує усе, що відбувається тут. Учора я була на Марсовому полі, важко усвідомлювати, що там вже просто бракує місця, бачити обличчя усіх бійців. Українці дуже сильні у своїй боротьбі проти російської жорстокості, і я бажаю вам продовжувати стояти на своєму.
Утім, просто неймовірно, як продовжується звичайне життя. Я завжди хотіла відвідати Україну, тож щаслива бути тут, у Львові.