Навіщо нам архіви?
З нагоди Міжнародного дня доступу до інформації дослідник Музею воєнного дитинства Андрій Борутя розмірковує про те, хто створює архіви сучасної України, навіщо вони потрібні й від чого залежить їхнє майбутнє.
Ще навчаючись на бакалаврській програмі з історії та археології, я почав працювати дослідником усної історії в Музеї воєнного дитинства. Моєю головною мотивацією піти працювати саме сюди було бажання задокументувати досвід друзів і знайомих із рідної Донеччини, котрі, як і я, зустріли війну у 2014 році дітьми або підлітками. Відтоді моя робота в музеї та поза ним тісно повʼязана зі збереженням і репрезентацією памʼяті про сучасність.
Символічним приводом для появи цього тексту став Міжнародний день доступу до інформації. Перш за все, ця дата асоціюється із суспільною потребою отримати вичерпну інформацію про сьогодення й забезпечити стабільний доступ до неї в майбутньому.
Сьогодні в нас більше можливостей документувати історію, ніж будь-коли. Але всі ці можливості породжують нове питання: що із зібраного лишиться доступним у майбутньому – і хто визначатиме цю доступність?
Хто сьогодні створює архіви
За останні роки стало значно більше громадських ініціатив, повʼязаних зі збиранням і впорядкуванням матеріалів про сьогодення в окремі архіви. Кульмінацією став початок повномасштабного вторгнення РФ, з якого почалася нова віха сучасної історії України. Щоб як слід її задокументувати, треба докласти колосальних зусиль.
Нині документація значною мірою децентралізована. Раніше небачена міра децентралізації стала можливою завдяки стрімкому розвитку технологій запису, поширення та збереження інформації. Такі інструменти, як сканер, камера, диктофон, компʼютер і хмарне сховище, стали загальнодоступними й функціонують у смартфоні. Другий важливий матеріальний аспект – фінансова підтримка з боку донорів. Без розгалуженої системи програм грантової підтримки не існувало б і розгалуженої мережі громадських організацій, які працюють із питаннями збереження памʼяті про сучасність.
Такий рівень субʼєктності громадського сектора частково повʼязаний і з ресурсними обмеженнями держави, яка не завжди може забезпечувати всі етапи роботи з великим обсягом інформації про щоденні події. Передусім у державних профільних установах бракує людей, які б упорядковували архівні та музейні колекції.
Памʼять як ресурс
Однак роль громадського сектора в процесі збереження та репрезентації памʼяті стала важливішою не лише через матеріальні фактори.
Коли на війні втрачаєш близьких людей, рідний дім та інші місця, що мали персональну або колективну символічну цінність, памʼять стає єдиним простором для зустрічі з ними.
Тому суспільство відчуває потребу в різноманітних практиках документування та збереження інформації про людей і місця, яких уже фізично не існує. Такі практики часто бувають спорадичними й непослідовними, але в моменті часом допомагають людям, які зазнали персональних та/чи колективних травм під час військової агресії з боку РФ.
Але забезпечувати стале збереження та відтворення зібраної інформації важливо не лише для індивідуальної памʼяті, а й для суспільства, якому така інформація допомагає повертатися до власного досвіду та осмислювати ціну, яку воно сьогодні платить.
Архіви та справедливість
Напевно, справедливість – одне з ключових понять у нинішніх розмовах про політики памʼяті. Справедливість, про яку ми зараз говоримо, умовно можна поділити на юридичну та історичну.
В Україні існує низка правозахисних громадських організацій, які займаються документуванням і архівуванням злочинів Російської Федерації у війні, яку вона розвʼязала проти нас. Їхніми спільними зусиллями створено коаліцію "Україна. 5 ранку", до якої входить близько сорока організацій. Одна з головних цілей коаліції – зробити можливим використання задокументованих матеріалів як юридичних доказів у судових справах проти РФ та її громадян.
Але архіви важливі не лише для юридичної справедливості. Вони також впливають на те, який досвід буде представлено в майбутніх розповідях про історію.
Імперські та постімперські країни добре це розуміють. Можна згадати дослідження Керолайн Елкінс Legacy of Violence: A History of the British Empire (2022). У ньому авторка розкриває подробиці методичного знищення та приховування архівів, де описано насильницькі дії Великої Британії на території своїх колишніх колоній. У РФ зберігається великий масив даних про роботу радянських органів влади на територіях країн, що входили до СРСР або були під його силовим, політичним та економічним впливом. Щоправда, ці матеріали, як і багато інших, зберігаються там під грифом "секретно".
З історіографічної точки зору для останніх десятиліть розвитку сфери історичного знання характерна демократизація репрезентації досвіду людей різного етнічного походження, статі, гендеру, соціального статусу тощо. Цей процес досі триває, але вже сьогодні чутно менше нарікань на те, що наратив про минуле формується довкола білих чоловіків, інкорпорованих у систему влади. Доступ до нових джерел та їхня ревізія допомогли дослідницям і дослідникам розширити погляд на минуле.
Архіви сучасної України
Повертаючись до нинішнього українського контексту, хочеться наголосити на важливій ролі недержавних організацій та ініціатив, які нині займаються архівами. Робота таких організацій дозволяє диверсифікувати інформацію про нинішню історичну епоху, зробити окремі соціальні групи видимими та субʼєктними. І це насправді вкрай важливий запит для нашого суспільства сьогодні – щоб його досвід життя під час війни було репрезентовано достатньо релевантно. Для цього потрібні функціональні й доступні в усіх сенсах цього слова архіви.
Один із прикладів гідної архівної роботи – колекції Музею воєнного дитинства. Серед іншого, ця інституція створює та впорядковує архів усноісторичних свідчень про життя дітей і підлітків під час російсько-української війни. Працівники й працівниці Музею воєнного дитинства за апробованою методологією документують досвід тих, кому на початку війни було менше ніж 18 років. Зазвичай у кожного дослідника і в кожної дослідниці відмінні від інших географія походження й вікова група респондентів. Саме це й допомагає диверсифікувати зібрані свідчення.
Проте, звісно, окремі соціальні групи неповнолітніх досі недостатньо представлені в нашому архіві. З представниками й представницями цих груп рідко проводять інтерв'ю через високий ризик ретравматизації, а також через відсутність у них відчуття безпеки, що дає змогу вести відповідний діалог. На мою думку, це і є один з найважливіших викликів, який стоятиме перед музеєм у наступні роки, – вибудовування максимально довірчих стосунків із тими, кого ми хочемо репрезентувати в нинішньому й майбутньому архіві.
Що буде з цими архівами
Мені так само важливо говорити про виклики, які виникають через зростання ролі громадських організацій у процесі збереження інформації про наш час. З розвитком загальнодоступних технологій запису і відтворення інформації разом із можливістю самостійно свідчити про історичні події ми отримали нову проблему – надлишок інформації.
Через колосальні темпи вироблення інформації ми швидко опинилися на межі можливостей її обробки. Ця ситуація знову повертає нас до питання браку ресурсів у державному та громадському секторах для зберігання й менеджменту того, що вже вдалося зібрати. Навіть опис кожної одиниці зібраних матеріалів – украй ресурсомісткий процес: потрібно встановити її походження, зміст, контекст, звʼязки з іншими матеріалами та зафіксувати цю інформацію так, щоб нею могли скористатися майбутні дослідниці та дослідники.
Окремим викликом стало збереження цифрових матеріалів. Архіви дедалі активніше стають саме цифровими, а разом з оцифруванням зростають потреби в обсягах доступної віртуальної пам'яті. Тому сама можливість довгостроково зберігати великі масиви інформації потребує ресурсів.
І тому, говорячи про ініціативи створення архівів нинішньої історичної епохи, ми, за великим рахунком, говоримо про перспективи майбутнього, які насправді не є гарантованими. Навіть без урахування безпекових ризиків, повʼязаних із війною, слід пам'ятати, що будь-який архів потребує фахівців і фахівчинь, які зможуть прочитати джерела так, щоб вони відкрилися широкому загалу. Тобто, якщо говорити мовою капіталу, робота над сучасними архівами – це інвестиція з ефемерним відсотком гарантії в перспективі невідомої кількості років.
Сьогодні ж ми маємо справу з кропіткою, рутинною та малопомітною роботою – збиранням і укладанням матеріалу. Через свою специфіку ця робота несе в собі багато викликів: вона залежить від зацікавленості та підтримки з боку держави чи донорів, у ній дається взнаки нестача рук і технічної бази тощо.
З іншого боку, держава все ж тримає в полі зору роботу громадськості у сфері документування й архівування і часом на неї реагує. Один із прикладів такої реакції – ініціатива "Архів Війни за Незалежність". Основна її ідея – зібрати в одному місці свідчення про сьогодення. У ролі такого місця виступає Центральний державний архів громадських об'єднань та україніки (ЦДАГОУ), в якому планується довгостроково зберігати зібрані матеріали. Декілька недержавних організацій уже передали зібрані матеріали в колекцію ЦДАГОУ, і якщо таких організацій більшатиме, це може сприяти сталості доступу до інформації про сьогодення.
"Це великий вотум довіри до інституції"
Мене як дослідника музею вражає готовність респонденток і респондентів разом з історією передати в колекцію дуже важливу для них річ.
Дивуюся, бо, напевно, ніколи б не зміг розпрощатися з речами з "коробок спогадів" про своє життя в рідному Краматорську. Я сприймаю такі передачі як великий вотум довіри до інституції. І тому на наші плечі лягає колективна відповідальність – забезпечити сталість збереження та репрезентації історій, які потрапили до музею. Таку саму відповідальність мають нести держава і донори, від яких напряму залежить можливість існування громадських ініціатив у галузі документування та архівування. Адже створити архів – це лише перший крок. Щоб інформація залишалася доступною, потрібні люди, ресурси, інституції та рішення про те, що саме ми передаємо майбутньому.
Андрій Борутя, куратор публічних програм Музею воєнного дитинства, спеціально для УП.Культура.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями та відображають винятково точку зору автора.
