Скільки ще крові має пролитися, Європо? Есей режисерки Ніно Харатішвілі
Есей відомої грузинської театральної режисерки Ніно Харатішвілі вперше вийшов німецькою мовою у виданні die FAZ. Перекладений з дозволу авторки спеціально для УП.Життя.
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
Європо, де ти починаєшся і де закінчуєшся? Де беруть початок твої принципи і як далеко розтягуються твої кордони? Як багато ти готова віддати, щоб захистити своїх однодумців, а де ти волієш відвернути свій проникливий погляд? Де ти говориш голосно, а де починається твоє мовчання, що так дорого обходиться стільком людям, аби тобі не доводилось виявляти стурбованість? Адже зовнішні рубежі саме тому й зовнішні й через те їх і називають рубежами, щоб вони захищали твої доброзичливі й приязні думки, щоб тобі більше ніколи не доводилось бачити нічні жахіття, бо їх натомість давно бачать інші.
Скільки ще крові має пролитися, щоб ти оборонила їх, прикривши своїми руками? Як довго ти ще запевнятимеш себе, що більше не воюєш, і коли ти нарешті визнаєш, що просто перенесла війни за свої межі? Люди з околиць, люди секонд генду, які отримали право вмирати за когось: за твої гуманістичні цінності, за твої екологічні ініціативи, за твої соціальні ідеї, за твої піднесені наміри, за твоє м’яке милосердя і брюссельську людяність ручної роботи! Європо, скільки печаток, підписів, погоджень, вето, суперечностей, поправок, чернеток і голосувань тобі ще треба, щоб схвалити допомогу? Скільки країн мають благословити твою готовність до підтримки? І як довго триватиме очікування? Скільки пакетів допомоги з обнадійливих слів і сподівань ти встигнеш надіслати, доки всі загинуть від голоду? Адже самими сподіваннями, на жаль, ситий не будеш…
Але твої околиці, Європо, розмиваються, а нічні жахіття прокрадаються за оборонні мури… Світ затягує на твоїй шиї дедалі тіснішу петлю. Бо ж інші країни не так добре виховані, як ти. І доки ти за столом зі срібним приладдям і далі відпрацьовуєш свої добропорядні бюрґерські манери, твій ненаситний сусід уже давно їсть руками, голосно цмакаючи, доки жир і кров стікають йому по підборіддю. А він усе їсть і їсть. І парадокс полягає в тому, що голод його тільки росте, і що більше він їсть – то більше хоче. Вже століттями він має недугу, від якої ніхто його не може зцілити, і ця недуга – страх бути невидимим. Ти дивуєшся, Європо: як цей сусід, цей велетень, може плекати подібний страх? Як йому можуть дошкуляти такі абсурдні сумніви? Але повір мені, адже цей сусід живе в нас уже майже двісті п’ятдесят років: він сидить із нами за столом, їсть нашу їжу, лягає до нас у ліжко, забирає те, що нам належить, через його свавілля кров у наших жилах замерзає знову і знову; він знову і знову змушує нас боротися проти себе, битися об нього головою, видряпувати йому очі, колоти нашими ножами, які лишають на ньому тільки подряпини, а він тимчасом спостерігає за нами і тішиться, цей Голіаф-мазохіст. Бо якщо вже його не люблять, то він хоч збере урожай ненависті – усе ж це краще, аніж коли тебе не бачать. Будь-що є кращим, аніж політично коректне згасання.
Те, що ти вважаєш правилами доброго тону, Європо, для нього сміховинне. Все, що видається тобі бажаним, він зневажає. Він висміює тебе, Європо, а ціну за його саркастичний і нищівний, всеруйнівний сміх платимо ми, люба Європо, ми, ті, хто прокляті жити на твоїх околицях і водоночас коло ніг Голіафа.
Я знаю, про що кажу. І знаю про це не з книжок і не з новин. Я і безліч таких, як я, проживають це жахіття знову і знову, ніби хтось наклав на нас прокляття – прокляття нічного жаху, з якого ніяк не вдається прокинутися.
Цей сусід, люба Європо, не просто великий, могутній, ненаситний і до того саморуйнівний, що для нього немає нічого святого, – він завжди опиняється там, де ти й не підозрюєш. Він заповнює всі лакуни там, де ти не дієш. Він з’являється всюди, звідки ти відводиш погляд; він наче газ: ти відчуваєш його на запах, але не бачиш, доки його не почнуть використовувати не за призначенням; а тоді досить одного неправильного руху, маленької іскорки – і все закінчується смертю.
Так, можливо, раніше його методи були грубішими, а його почерк менш вишуканим. Але він модернізувався, він теж дечому навчився, і в усьому, що стосується нищення і ненависті в її розмаїтих проявах, йому немає рівних. Він купує людей, ба цілі уряди, встановлює своїх маріонеток, спрямовує і керує, – він уже тимчасом майстерний ляльковод, цей велетень. 1991-го і 1992-го, доки ти протирала кутики рота білою серветкою, дивуючись, де ж саме містяться ці плями на мапі з дивними назвами «Абхазія» і «Осетія», він уже впився в них зубами, і розціпив щелепи тільки тоді, коли відірвав ці шматки землі, залишивши зяючі рани, неосяжні цвинтарі, потоки людей без домівок, які брели гірськими кавказькими перевалами – в пошуках нової батьківщини.
1994 року ти саме підпилювала нігті, мабуть, для якоїсь важливої зустрічі. Я знаю, тебе всі дуже люблять, і всі щось від тебе хочуть, і я розумію: про свій вигляд треба дбати, і це не може не дратувати, всі ці прохачі… я не засуджую… але тоді, так, тоді ти, мабуть, уперше почула про Чечню і лиш похитала головою. Нагадайте-но, де та Чечня? Хіба вона не дуже далеко? А 1999-го року ти ще раз про неї почула і потім час від часу змушена була слухати все наступне десятиліття, адже цей крихітний народ виявився дуже впертим і зумів цілих десять років протистояти Голіафу в другій війні, аж доки країну майже повністю не знищили, але на той момент ти вже давно склала думку про цей незрозумілий і сумнівний край і відмахнулася від десятилітньої війни як від «внутрішньої справи».
А 2008 року ти почула про Грузію, трохи по-дурному, просто посеред літа, коли в усіх настрій відпочивати, і хоч тобі вже й не треба було шукати цю країну на мапі, але все ж довелося переривати відпустку і втручатися, стаючи посередницею, у звичній для тебе чемній манері, і то навіть доволі успішно – і за це ми дякуємо тобі, дякуємо тобі, дякуємо тобі, – але заднім числом ти поставила наступ під сумнів і завагалася, чи ми раптом самі не почали проти себе війну.
2014 року твій спокій знову потривожили: цього разу через Крим. Велетень знову зголоднів і аж надто, просто-таки неприємно близько підступив до тебе, зі своїм набридливим голодом. Ну, але хіба розберешся в цьому слов’янському гармидері з усіма їхніми історичними хитросплетіннями, територіальними претензіями і національними еґо, і тому, звісно, було елегантніше, та й мудріше, не втручатися в справи інших людей, а тим паче, в справи нецивілізованих сусідів.
(А десь глибоко в душі – хоч ти цього ніколи й не визнаєш, і нехай, – ти думала, що доцільніше лишити цей окраєць землі кривавому чудовиську, бо, може, тоді він на кілька десятиліть заспокоїться, сподівалася ти. Але саме в цьому і криється твоя помилка, яку ти століттями чиниш щодо Голіафа: ти плекаєш облудну і фатальну надію. Але ні, його не можна втихомирити… Хоч скільки плоті кинути йому до ніг, як голодному хижакові. Адже йому ідеться не про плоть як таку, а про те, щоб її роздирати.)
2022-го ти вже не мала змоги відвести погляд убік. Затулити вуха. Лишитися нейтральною. Не можна було більше сказати, що це чиїсь внутрішні проблеми. Війна підступила до твоїх околиць, затягнула на твоїй шиї петлю…Вона запульсувала в твоїх вилицях. Ішлося вже не про якийсь шмат землі, який тобі довелося б шукати на мапі, не про якусь екзотичну країну десь на Кавказі – ішлося про велику, широку, прилеглу до твоїх плеканих огорож Україну з її неосяжними полями пшениці…
Минуло вже майже три роки, а Голіаф і досі наступає, він досі не наситився і не втихомирився. Апокаліптична краса руйнації перетворилася на ядерне коло, що росте і росте, а краї його дедалі більше розмиваються, ніби арктичні айсберги.
Європо, ми стікаємо кров’ю. Ми більше не витримуємо. Ми або й далі на війні, або все ще стоїмо на барикадах і з останніх сил намагаємось захистити те, чому ти нас навчила: демократію, свободу, гідність і саме життя.
Доки в Україні триває людовбивство, у Грузії все починається спочатку. Цього разу велетню не потрібна армія: він уже давно її сформував, у тилу, тихо і без надмірних зусиль. Цього разу це наш власний, обраний дванадцять років тому уряд, який ми наприкінці жовтня вирішили більше не обирати; але тепер його вже не вдається «відголосувати» назад. І заради велетня він намагається нас паралізувати, закрити нам рота і повернути в кріпацтво. Сльозогінним газом, холостими патронами, брандспойтами, ударами він хоче втиснути нас у землю, все глибше і глибше, щоб урешті ми більше не змогли підвестися. Європо, ти потрібна нам, щоб захистити твої околиці, ті їх рештки, що ще лишилися, ти потрібна нам, щоб ти й далі могла спати своїм спокійним сном. Нам не потрібні білі серветки і срібні сервізи, нам потрібні пращі, Європо, бо в нас, давидів цього світу, часом теж вичерпуються сили.
Тож дай знати, Європо, скажи нам, прошу: скільки ще жертв тобі треба на доказ нашої любові?
Переклад із німецької Роксоляни Свято