"Одіссея" на 3 мільйони доларів плівки: Крістофер Нолан та ще 4 спроби адаптувати Гомера

Довгоочікувана екранізація Гомерового епосу відсьогодні в прокаті. Кінокритик УП.Культура Дмитро Десятерик згадує попередні кіноадаптації, починаючи ще з епохи німого кіно, і вважає, що Ноланові, при всій видовищності, не вдалося перевершити попередників. У тексті є спойлери.

“Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго / Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши, / Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив, / В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею, / Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути. / Та не вберіг він свого товариства, хоч як того прагнув”.

Можна сказати, що наша цивілізація починається цими рядками. Гомер, чиє існування саме по собі подібне до міфу, написав "Одіссею", заклавши модель оповіді про подорож і повернення додому.

Екранізації великої поеми почали зʼявлятися мало не водночас з винайденням кінокамери. Є серед них така екзотика, як космічний аніме-серіал "Улісс 31" (Франція-Японія, 1981), малобюджетний вампірський горор "Одіссей та острів туманів" (Канада, Велика Британія, Румунія, 2008), анонсований витвір ШІ "Одіссей: Падіння" чи порноверсія The Odyssey XXX, випущена на випередження перед премʼєрою Нолана.

З другого боку – чудова музична комедія братів Коенів "О, де ж ти, брате?" (США, Франція, Велика Британія, 2000) з Джорджем Клуні в головній ролі, артхаусний експеримент Тео Ангелопулоса "Погляд Улісса" (Греція, Франція, Італія, 1995) чи навіть кліп Ніка Кейва More News From Nowhere (2008). Загалом сайт greekgodsparadise.com вказує 33 версії. Зосередимося на найважливіших інтерпретаціях, близьких до оригіналу.

Інтерпретація 1: Казка

Перша відома екранізація "Острів Каліпсо: Улісс і велетень Поліфем" (1905) створена генієм раннього кінематографа Жоржем Мельєсом. Це 4 безцінних чорно-білих хвилини, в яких Мельєс обʼєднав два сюжети з першоджерела: спочатку Одіссей засинає біля печери і його будить Каліпсо, що витанцьовує з цілим ансамблем музик і танцівниць, затим Каліпсо тане в повітрі, і з печери до Одіссея тягнеться велетенська рука, а потім показується і голова огрядного Поліфема. Герой Трої осліплює чудовисько, далі зʼявляється Каліпсо і намагається втримати звитяжця, однак він виходить з кадру. Білохітонний почет втішає ридаючу німфу.

Мельєс застосовував трюки, що сам винаходив. Наприклад, подвійна експозиція: спочатку фільмував упритул актора-"велетня", а потім відкручував плівку назад і знімав себе в образі Одіссея здалеку. Кадри накладалися один на другий, і виникала ілюзія боротьби з циклопом. Оком Поліфема керували за допомогою двох мотузок з-за лаштунків. Гігантська рука належала самому режисерові – її знімали через збільшувальне скло. А появу і танці німф Мельєс зробив за допомогою стоп-кадру, відкритого випадково (заїло камеру під час зйомок на паризькій вулиці, й автобус на плівці перетворився на катафалк).

Німе кіно часто виглядає кумедно й наївно, але Мельєсів "Острів…" і зараз має особливий шарм. Хореографія рухів акторок і акторів, вишукана візуальність у стилі раннього модерну роблять цю коротку стрічку захопливою, як ті казки, що їх слухаєш у дитинстві, забувши про все на світі.

Інтерпретація 2: Пеплум

Третя за рахунком екранізація, 44-хвилинна "Одіссея" (реж. Джузеппе де Ліґуоро, Італія, 1911) – амбітний проєкт з бюджетом у неймовірні тоді 200 000 доларів, випущений до відкриття Всесвітньої виставки в Турині. Костюми для фільму шили в майстернях міланської Ла Скала.

Джузеппе де Ліґуоро зберіг основні вузли сюжету: відплиття з Ітаки, взяття Трої, печера Поліфема, сирени, Харибда, фатальне поїдання священних корів, повернення додому, розправа над залицяльниками Пенелопи. Фільм перенасичений театральністю із заламуванням рук, закочуванням очей, перебільшеними гримасами та іншими тілесними знаками оклику. Одіссея грає сам режисер, корпулентний герой-коханець.

Американський кіножурнал The Moving Picture World у 1912 році написав, що стрічка "знаменує нову епоху в історії кінематографа", а London City Nights назвав фільм "еквівалентом літнього блокбастера". Та на сучасне око чотирихвилинна фантазія Мельєса виглядає цікавіше.

Наступна версія, так само блокбастер, зʼявилася аж через 43 роки. "Одіссею"-1954 мав спочатку фільмувати живий класик німецького й світового кіно Георг Вільгельм Пабст, проте він відмовився в останню мить. Продюсер Діно Де Лаурентіс запросив Маріо Камеріні, відомого насамперед як автора комедій. Фільм з самого початку задумували як масштабну розвагу, навіть хотіли робити у форматі 3D; не варто й згадувати про грандіозні декорації, сотні статистів і 10-метрову механічну ляльку циклопа. У головній ролі – Кірк Дуглас, на той час у зеніті акторської слави. Вийшов героїчний епос у пишних інтер'єрах, населених яскраво вбраними характерами, з Одіссеєм – непереможним красенем.

Фільм Камеріні, як і версія 1911 року – типові зразки жанру пеплум – високобюджетної, максимально видовищної постановки на матеріалі давньої історії.

Інтерпретація 3: Сага

Серед телеадаптацій варто зупинитися на 8-серійній "Одіссеї" 1968 року (Італія, Франція, ФРН, Югославія). Режисером є Франко Россі, епізод у печері Поліфема відзняв майстер горорів Маріо Бава. Одіссея зіграв албансько-югославський актор Беким Фехміу, Пенелопу – видатна грецька акторка Ірен Папас.

У серіалі вистачає цілком традиційних прийомів: закадровий голос регулярно начитує зміст розгалуженої оповіді Гомера, деякі сцени зняті за допомогою стандартних спецефектів. Що важливіше, ця "Одіссея" зʼявилася наприкінці бунтівних 1960-х, після екранної революції, вчиненої італійськими неореалістами. Саме тому тут нема й сліду пишноти. Гранично стримана кольорова гама: випалена сонцем земля, сіре каміння, корабельна деревина, чорні й білі, але незмінно прості вбрання.

У Пенелопиних покоях сидять три жінки в чорному, прядуть, коментують події, – втілені Мойри. Інші коментаторки – служниці, що періодично перетворюються на хор із грецьких трагедій. Ритуали показані так, що їх неможливо витлумачити однозначно, наче між глядачем і цим обрядом дійсно тисячі років.

І ще одна новація – герої активно рефлексують із приводу того, що відбувається з ними і навколо них. "Що значить стати безсмертним? – Мабуть, це означає, що люди забули тебе, а ти забув їх".

Одіссей уперше тут замислюється про ціну, яку заплатили інші – спочатку за війну, а потім за його мандри. І навіть уже обіймаючи Пенелопу, він говорить про нову подорож, цього разу, аби втамувати гнів Посейдона. "Така воля богів", – погоджується Пенелопа. Нічого не скінчено.

Безумовно, цей серіал можна назвати антипеплумом, щепленням реалізму, після якого тлумачення Гомера на екрані значно змінилися.

Інтерпретація 4: Деконструкція

Дегероїзація "Одіссеї" сягнула апогею у драмі Уберто Пазоліні "Повернення" (Італія, Греція, Велика Британія, Франція, 2024).

Пазоліні зосереджується на тих кількох днях, що минають між висадкою Одіссея (Рейф Файнз) на берег Ітаки і його возз'єднанням з Пенелопою (Жюльєт Бінош). Ніякого опису попередніх пригод. Ніяких богів. Телемах не вірить у повернення батька, ненавидить матір і весь час скандалить з нею, вимагаючи нарешті визначитись з новим чоловіком. Одіссей не вдає жебрака – він і є ним, обдертий і убогий, ніким не впізнаний, вештається островом, не розкриваючи себе.

Причина хутко стає очевидною: йому дико соромно. За те, що покинув рідних і підданих на 20 років. За те, що забрав з собою найкращих молодих воїнів, і вони всі поклали голови на чужих берегах.

Спустошення війною – постійний мотив діалогів: "Місто не можна завоювати – тільки зруйнувати", "Війна скрізь, куди не глянь… все вичікує, коли я знов її розпочну", "Ти виживаєш, а всередині порожнеча".

Рейф Фейнз ідеальний саме для такого образу: втомлений воїн з сумними очима; йому огидне насильство, яке він змушений чинити. Бінош працює відповідно до заданого рівня: її Пенелопа має гідність цариці, жодного надміру в інтонації або жестах, весь біль вона тримає в собі, лише інколи видаючи рухом очей.

Фактично, в Пазоліні вийшла майже досконала антивоєнна драма, прикро недооцінена.

Сьогодні

Крістофер Нолан – режисер із легко впізнаваною манерою як у перевагах, так і у вадах. Розбираючи цьогорічну "Одіссею", слід на це зважати.

Про цей проєкт багато пишуть як про технологічний прорив: перший повнометражний фільм, знятий цілком на камери IMAX. Для цього навіть розробили спеціальне безшумне обладнання, щоб записувати діалоги.

Загалом було використано понад два мільйони футів плівки IMAX 70 мм, вартість якої склала близько 3 мільйонів доларів при загальному коштрисі 250 мільйонів.

Отже, типовий Нолан: технології, віртуозність ремесла, видовищність. Будь-які батальні чи фантастичні сцени – підручник з постановки. Розкішний деревʼяний кінь у пролозі. Знищення Трої. Печера Поліфема, який перевершив усі попередні втілення огидністю й масштабом. Лестригони – безжальні велетні-вбивці в сяючих обладунках посеред ожилого лісу. Аїд з легіонами мерців, що повстають просто на пляжі з чорного піску. Сцилла, що являє себе як справжнє поріддя земних глибин. Усе те, за що ми любимо пана Крістофера. "Одіссея" як як похмура феєрія йому вдалася.

Але амбіції режисера, з усією очевидністю, сягали далі – до драми. І тут починаються проблеми. Одіссея грає Метт Деймон; він дуже органічний як помірно брутальний воїн, але ті ж таки рефлексії і болісні сумніви – поза межами його амплуа. Енн Гетевей, можливо, — найвродливіша Пенелопа за всі роки, але її малюнок ролі надзвичайно одноманітний, змальований найдешевшою барвою – слізьми. Сумує – плаче, тішиться – плаче, гнівається – плаче.

Назагал, сцени діалогів, сцени інтимні, які потребують психологічного нюансування – найслабша частина усіх Ноланових фільмів, і цей фільм не виняток. Або залізобетонний пафос, або прямолінійна, як Одіссеєва стріла, мелодрама. Роберт Паттінсон в ролі лідера залицяльників Антіноя виведений як одновимірний негідник, і як тут не згадати Антіноя(Марван Кензарі) з фільму Пазоліні, в якого своя правда – щира любов до Пенелопи. Вся роль Шарліз Терон (Каліпсо) звелася до пасивного вислуховування.

Серед удач варто згадати Саманту Мортон: її Цирцея – втілена лють усіх жінок, яких скривдили мерзотники зі зброєю; те, як вона буквально виліплює свиней з Одіссеєвої команди – один з найсильніших епізодів.

Найбільш точний баланс змісту і форми вдався Зендеї. Вона, з її трагедійним обдаруванням, являється Одіссеєві як Афіна в найтяжчі моменти, аби просто його вислухати, і лише згодом стає зрозуміло, що це втілення нечистої совісті ватажка, який спричинив різанину в Трої.

Що ж. Нолан, схоже, намагався догодити надто багатьом богам. Переконливі казкові видива і недолугі дорослі переживання, бійцівський епос і сучасні рефлексії, ахейці як банда вбивць і Одіссей з Пенелопою, котрі радісно пливуть у романтичний морський присмерк – не надто сумісні елементи. Ясна річ, цю «Одіссею» прославлять і нагородять за найкращі візії. Але будь-які візії скороминущі. Що лишиться від фільму Нолана, коли його атракціони заіржавіють?