Не народжений для війни: про фільм "Простий солдат"
24-го лютого, на четверті роковини повномасштабного вторгнення Росії в Україну, відбулася прем'єра документального повнометражного фільму Артема Рижикова "Простий солдат" – фільму, який про себе міг би зняти кожен, якби цей "кожен" пішов на війну. Кінокритик УП.Культура Ярослав Підгора-Гвяздовський переглянув стрічку і міркує про те, як війна трансформує героя.
Ймовірно, задачею "Простого солдата" наразі є показати складний процес життя і зруйнувати поверховість відомого виразу, що став мемом: "я народжений не для війни". Глядач бачить людину, "не народжену для війни", яка все ж на війну йде, пізнає себе, справжню ціну життя і усвідомлює ціль, заради якої варто жертвувати собою. Тобто, за логікою фільму, щоб просто стати людиною, замало лише народитися – треба просто пройти війну в усіх сенсах.
За формою "Простий солдат" зовсім не виглядає простим – як і його режисер. Це фільм із багатьма ракурсами, знятими різними камерами протягом дванадцяти років – від 2013-го до 2025-го. Стрічка змонтована приблизно з 900 годин відеоматеріалів.
Попри це, виникає відчуття, що таке кіно міг би зняти кожен – і саме тому воно буде зрозумілим будь-кому. Усі матеріали в ньому стосуються життя Артема Рижикова. Спершу його і родину знімав батько, а з чотирнадцяти років, коли Артем отримав у подарунок камеру, він почав знімати сам. Так поступово камера стала способом дивитися на світ і заглиблюватися в його проблеми, виходячи за межі простого приватного життя.
Так, 2015 року виник "Російський дятел", журналістський документальний трилер про Чорнобильську катастрофу і участь Росії в її утворенні. Режисером фільму є американець Чад Ґрасія, а Рижиков – оператором. І коли "...дятла" відібрали на один з найбільш важливих кінофестивалів світу, "Санденс", у американському штаті Юта, Артем виріс зі штанців простого оператора.
Утім, у "Простому солдаті" "...дятел" не згадується, бо "...солдат" почався не з нього, а з Майдану 2013 року, де Артем був з-поміж мільйонів залучених і небайдужих, знімав, отримував поранення і знову ріс, проходив випробування і підготовку до значно більших змін, в яких Майдан став лише початком.
Пролог "...солдата" закінчується вторгненням Росії в Україну і зізнанням, записаним з підвалу, де переляканий Артем говорить, що "не народжений для війни", що ніколи не торкався зброї і обіцяв собі, що його зброєю буде камера. Але далі він, пухкенький та смішненький, ні разу не схожий на солдата, евакуювавши дружину до Польщі, повертається і йде спочатку виконувати свою звичну роботу – знімати, а потім – воювати. День 1-й його нового життя починався з усвідомлення. Попереду було ще три з половиною роки випробувань.
Ця зміна позиції, ця відвертість, це "я не можу", але "я мушу" – ось що змістовно підкуповує, бо героями не народжуються, ними стають, зокрема і так, переступаючи через свій страх і стаючи не оператором, не журналістом, а просто солдатом.
Звісно, гріх забувати себе попереднього, особливо тоді, коли це можна використати для себе теперішнього і сформувати щось добре для майбутнього. Тому відеохроніки перетворюються на фільм-портрет однієї людини, особистий документ.
Два роки зйомок російсько-української війни, три роки пересувань країною під кулями і снарядами, з Ірпеня до Харкова, з Ізюма до Сіверська, Бахмута і Куп'янська, з піхоти 130-го батальйону ТрО до роти розвідки і використання дронів, з міста до опорного бліндажа з ПКМ-ами і снайперськими гвинтівками, з пораненням своїх під час зйомок до знищення ворога прямо в кадрі.
"...солдат" став демонстрацією змін людини з "простої" в головного героя, що вже втомився, що вже давно не гладкий і не смішний, і сам не сміється, а кричить, їдучи за кермом... Після 22 місяців зйомок Артем перестав знімати. Взяв паузу на рік, щоб прийти до тями. За рік продовжив.
Так, "Простий солдат" – це портрет Артема Рижикова, але водночас великий пазл з життєвих досвідів і виборів різних людей, які обрали бути в армії, а не деінде. Десь за два тижні до вторгнення Артем почав знімати підготовку людей із тероборони Києва, зокрема тренування на полігоні поруч із тоді ще не розбомбленою ТЕЦ-6. Там він познайомився з парамедикинею та її чоловіком, яких продовжив знімати і після початку вторгнення. Знімав він і свого першого командира і побратима Тараса Тополю, свою маму і дружину, собак та котів, ексгумацію і поховання, іноземних солдатів і себе. Себе він знімав у різних іпостасях, а головне – в різних життях, до війни і під час.
Фільм вибудовує історію знизу – від людського виміру, поступово піднімаючись до концепції нації, держави та необхідності їх захищати. Разом із цим приходить усвідомлення власних цінностей – тих, на яких тримається твоє життя, життя твоїх рідних і людей поруч. Стрічка показує, як формується це розуміння: повільно, з часом, через випробування, біль і втрати. І, на жаль, інакше це практично неможливо.
