Квіт цензури і квіти Білокур: як нове видання "Сад" від ist publishing презентує українське мистецтво
"Ви це вже бачили?" – так називається нова книжкова серія українського видавництва ist publishing. Запитання влучне: перша книжка серії, "Сад", зібрала понад п'ятдесят творів різних часів і медіумів – від мозаїк XI століття до мистецьких проєктів 2025 року. Частину з них читач справді десь бачив, а з чимось познайомиться вперше.
Анастасія Большакова розповідає про нове видання та про те, чи вдалося книжці дотриматися амбітної "всеохопності" лише через метафору саду.
Знайомство з серією починається з обкладинки "Саду", де великим шрифтом зображено "?!,...:" і лише внизу через кольорове зелене тиснення проглядається назва книжки. Знаки пунктуації є символом усієї новоствореної серії, кожен із них зчитується як окрема інтонація одного й того самого речення: "Ви це вже бачили?" – сумнів і запрошення водночас, "Ви це вже бачили!" – експресивне впізнавання, "Ви це вже бачили," – незакінчена думка, "Ви це вже бачили..." – пауза перед новим відкриттям і врешті "Ви це вже бачили:" – тобто настав час подивитися на побачене уважніше.
Цей набір інтонацій описує й сам досвід читання книжки. "Сад" розрахований на читача, який вже бачив українське мистецтво, але, можливо, не поставив необхідний розділовий знак. Білокур, Малевич, Довженко, візантійський орнамент – усе це десь промайнуло й осіло в пам'яті фрагментами. Книжка пропонує перечитати знайоме з новою оптикою, і водночас для доброї половини читачів на сторінках відбудуться справжні відкриття: мозаїка про виноробство, фотографія шахтарок Донбасу, гравюри XVII століття.
"Сад" відкриває серію "Ви це вже бачили" від ist publishing – українського видавництва, що спеціалізується на мистецтві та візуальній культурі. Серію від самого старту заявили як довгострокову: після "Саду" мають вийти "Ніч", "Вода" та інші. За словами співзасновниці видавництва Катерини Носко у передмові, окремі книжки мають складатися "наче з окремих смальт у більш цілісну мозаїку", яка згодом стане частиною історії українського мистецтва. Тому "Сад" – структурний елемент ширшого проєкту, а не просто самостійне видання.
Команда описує власний підхід як "вільне, неакадемічне та сміливе прочитання", а сама Носко називає жанр "ілюстрованим путівником" – тобто порівняно з одним із бестселерів видавництва, "Літописом українського дизайну", тут менше документування і більше інтерпретації. У "Саду" поруч із живописом і графікою з’являються мозаїки, килими, книжкові ілюстрації, кіно, відеоарт, фотографії та мультидисциплінарні проєкти. Куратор Борис Філоненко пояснює це у передмові так: книжка має лишатися "відкритою до ширшого розуміння того, що може називатися мистецтвом з України або українським мистецтвом". Тобто "Сад" – також непряме висловлювання про те, що взагалі є українським мистецтвом і хто до нього належить.
Кураторами книжки стали Анна-Марія Кучеренко, Лізавета Герман і Борис Філоненко, які обирали, як побудувати "експозицію" книги і як образ саду розкриватиметься протягом читання без хронологічної послідовності чи жанрового поділу. При цьому сад як метафора постає досить широким поняттям, і куратори від цього не відмовляються, а навпаки, підтверджують словами Павла Макова: "Сад – це найбільш універсальна метафора присутності людини на землі. Тому що без людських зусиль він не існує".
Там, де цей метод спрацьовує, він дає справді несподівані результати. "Війна написів" Андрія Рачинського і Даниїла Ревковського – документація графіті на стінах Харкова після початку повномасштабного вторгнення – потрапляє в книжку через рядки поезії на одній зі стін: мати загиблого військового говорить про садок, де вони з сином мають побачитись. Або робота самого Макова "Донроза" (2008–2010): квартали Донецька, дзеркально помножені у формі додекагонального плану міста-саду, з латинськими назвами відділів мозку замість топонімів. Місто, яке ЮНЕСКО у 1970-х назвало найбільш озелененим високоіндустріальним містом світу і яке стали називати "містом мільйона троянд", після 2014 року перестало існувати в тому вигляді, в якому його знав художник. Половина накладу "Донрози" залишилася в артцентрі "Ізоляція", захопленому терористичним угрупованням ДНР, і вважається втраченою – і про це ми дізнаємося з "Саду".
Так само влучно у канву книги вплетено акцію протесту "ТУТ КВІТ(НЕ) ЦЕНЗУРА" кураторського об'єднання "Худрада" – реакцію на закриття виставки "Українське тіло" у 2012 році. Куратори книжки фіксують, що протистояння навколо цензури супроводжувалося рослинними метафорами з обох боків: одні вбачали "квіти зла" й вимагали прополювання, інші – у діях протилежної сторони. Садівнича мова виявляється універсальною мовою влади та спротиву, і книжка пропонує це помітити.
Важлива структурна деталь, яку легко пропустити: кожен текст у книжці підписаний ініціалами куратора АМ, ЛГ або БФ. "Сад" є не монолітним висловлюванням, а діалогом трьох різних підходів до однієї теми. Анна-Марія Кучеренко тяжіє до іконографічного і академічного аналізу, її цікавлять неочевидні кути зору на добре знайомі пам'ятки. Лізавета Герман опрацьовує соціальний і біографічний контекст і добре бачить напругу між офіційним визнанням художника і реальними умовами його існування. Борис Філоненко читає твори концептуально і політично: його цікавить, як мистецтво вписане в ідеологічні системи і як воно їм опирається. Книжка пропонує не один авторитетний голос, а три різних способи споглядання та аналізу.
Найпослідовніше обіцянку "ключа" реалізовано у текстах Герман. Її коментар до "Жоржин" Катерини Білокур рухається в трьох темпах: спочатку спостереження самої картини (різні квіти, які не квітнуть в один сезон), потім різкий перехід до біографічного і політичного контексту. Білокур як художниця, що зайняла "зручну" для радянської влади нішу народного мистецтва, отримала відзнаки й виставку в Парижі, але при цьому жила в скруті, без паспорта, як значна частина тодішнього селянства. І нарешті, повернення до самого полотна, але вже з ширшим контекстом: воно порівнюється з голландськими натюрмортами XVII століття, проступають згадки інших українських митців, зокрема Тіберія Сільваші. Цей останній хід – найкращий приклад того, як коментар може відкрити твір заново, замість того щоб просто його пояснити.
Загалом коментарі "Саду" нерівні, і це, мабуть, неминуче для колективного авторства і такого широкого діапазону матеріалу. Але найсильніші з них справді виконують обіцянку серії: вони змушують подивитися на твір інакше. Саме в цих місцях книжка найменше схожа на каталог.
Передмова ставить кілька великих питань: чи приходимо ми сьогодні до саду заради втечі? Коли сади стали місцем спільної дії та колективної пам'яті? Як сад може допомогти переосмислити спадщину колоніалізму? Варто перевірити, наскільки книжка на них відповідає.
Тема саду як класового простору отримує в книжці найбільш конкретне втілення. Паралельно відпрацьовує тему того, як радянська система використовувала образ природи і саду, або ж як митці використовували його полем боротьби за культурну й ідейну автономію.
Найповніша і найбільш витримана лінія книжки – сад як місце втрати і пам'яті. Книжка завершується відеороботою Каті Бучацької "Цей світ записується" (2023), де пропонується садити дерева у вирви від снарядів, щоб зафіксувати поранення землі і перетворити їх на живий меморіал. Остання фраза, яку виголошує художниця: "Ми саджаємо сад, аби нам було що втрачати". Це фінальна теза книжки, і вона з'являється не на початку, а наприкінці – після того, як читач пройшов цим "Садом".
Мистецьку літературу завжди пасує читати двома методами водночас: через текст і через те, як співіснують зображення, декоративні елементи тощо. Верстка "Саду" побудована на послідовному ритмі: кілька розворотів з творами чергуються з міжроздільними сторінками, де розміщені ботанічні фотографії, кольорові поля і винесені цитати. Ці сторінки несуть власний зміст, адже рослини вигинаються як річка, накладаються як натовп і приховують власні символи. Дизайнер Остап Ящук створює для текстів паралельний образний ряд, який читається самостійно.
Повертаючись до обкладинки вже не як до концептуального жесту, а як до фізичного об'єкта. Книжку можна поставити на полицю обкладинкою назовні, і вона буде ставити своє запитання всім, хто проходить повз. Мабуть, у цьому й закладена найточніша формула серії: не відповідь, а правильно поставлене питання.