Рамі Малек і Рассел Кроу у "Нюрнберзі". Огляд на стрічку про протидію глобальному злу

Фільм "Нюрнберг" Джеймса Вандербільта вривається у вітчизняний прокат, немов військово-політична комета, чий хвіст тягнеться принаймні з початку лютого 2022 року, коли вийшов сумнозвісний, бо символічний "Мюнхен. На порозі війни" Крістіана Швохова. І тут з’являються паралелі нашої війни з Другою світовою, але, якщо тоді був початок, тепер нам показують омріяний кінець. Стрічка у прокаті до 19 листопада.

"Нюрнберг" всуціль присвячений одній конкретній події, що тривала з 7 травня 1945 року по 30 вересня 1946-го – суду міжнародного трибуналу США, Великої Британії та Ірландії, Франції й СРСР над нацистськими військовими злочинцями. Сценарій до фільму був написаний на основі книги "22 клітки в Нюрнберзі" Дугласа Келлі, військового психіатра, якого призначили опитувати злочинців.

Тому, можна сказати, що перед глядачем постають історичні особи, препаровані психіатричним аналізом. Звісно, інтерпретація автора книги, а потім ще й сценаристів, перетворила документальну історію на художню версію правди. Втім, тут важливий дух і деталі, а також – чи не найбільше – акторське втілення. Адже саме актори, представляючи глядачу героїв або монстрів формують ставлення до них, і відповідно до самої історії.

Зосереджуючись на історичних подіях і фактах Другої світової – а отже оминаючи форму фарса, гіперболи і чорної комедії, як в тарантіновських "Безславних виродках", – "Нюрнберг" вдається до тонкої помсти, помсти драматургійної, і вона розіграна чітко і хитро, немов шахова партія. Все ж таки не даремно Вандербільт був на фільмі головним сценаристом, а не тільки режисером-дебютантом – в його доробку є така перлина, як "Зодіак" Девіда Фінчера, а Фінчер, попри свою перфектну режисуру, не зміг би із "Зодіака" зробити перлину без перфектного сценарію.

Насправді, "Нюрнберг" – це драматичні гойдалки глобальної історії цивілізації й водночас універсальної історії людської слабкості та сили.

Герой, Дуглас Келлі (у виконанні Рамі Малека) – психіатр, впевнений у собі трохи більше, аніж належить. Що його й губить в певний момент, коли він стикається зі значно більше впевненим у собі антигероєм, Германом Герінгом (Рассел Кроу) – верховним керівником військ СА, генералом військ СС, членом і президентом рейхстагу і другою людиною після Гітлера в Німеччині.

Бо впевненість психіатра з приставкою "само-" дала тріщину в його професійності, піддаючись демонічному шарму Герінга, спроможного вправно маніпулювати фактами, грати в сенси і легко доводити свою силу переконання. Так антигерой причаровує героя, як кобра – кролика. Проте відсутність сумнівів – сумнівна сила. На цьому грають і Келлі, і головний прокурор, і його помічник, у фіналі примушуючи героя віддатися гордині, відтак програти.

Протистояння двох персонажів проявлене не тільки шекспірівськими діалогами, а й мімікою й чарівним артистизмом двох акторів. Психіатр сам, здавалося, подібний до змії, намагається пролізти в довіру до злочинця, і Малік в усьому – немов змія, з такими ж хитрими, трохи слізливими очима і постійно присутньою посмішкою доброзичливості. Натомість злочинець не пручається і не протистоїть психіатру, – він підігрує і робить контрвипади. Кроу грає настільки добре і небезпечно, наскільки можливо, щоб заворожити й глядача.

Треба віддати належне творцям у змалюванні антигероя, що теж нагадує гойдалки – спочатку він виглядає грізним та сильним, потім м’яким і майже добрим, а врешті – застиглою горою жиру, реалізуючи ту тонкість помсти, про яку йшлося вище: зневажаючи самогубство як "останній прихисток боягузів", він сам накладає на себе руки, не здатний витримати жах скорого повішення...

Гра двох персонажів – метафора гри невидимої, підкилимної, гри світових держав, ладів та політики. І вона умисно вписана сценаристами в сучасний status quo.

Коли суддя каже, що хоче, щоб суд був "цілковито міжнародною ініціативою – щоб союзники самі судили", це наша ж реальність, коли Україна хоче так само суду над Росією з боку всього цивілізованого світу і всіх наших партнерів. І коли на заяву психіатра – "Війна закінчилася" – його перекладач відповідає: "Ні, ще не зовсім", ми розуміємо, що й наша війна не закінчиться допоки не буде всезагального осуду, суду над Росією – другого Нюрнберга.

Те, що все ж творці "Нюрнбергу" апелюють саме до сучасності з її російсько-українсько війною, прокладено "крихтами" крізь увесь фільм.

Наприклад, навіть глядачі зустріли схвальним сміхом момент, коли до офісу прокурора приносять доповідь про неможливість засудити Німеччину за напад на Норвегію, бо, виявляється, на це німці заявлять, що вони напали превентивно – аби на них не напали самі норвежці.

У іншій сцені прокурор, роздумуючи про сучасні війни, скаже: "Локальних воєн вже не існує, кожна локальна війна стає світовою, зрештою".

Вже пізніше, на кадрах документальних зйомок з чисельних німецьких концтаборів, ми бачимо поодиноких ще живих в’язнів, чия страшна худорлявість така ж сама, як і в українців після полону в російських тюрмах.

"Тепер треба зробити все правильно", – лунає у фільмі, і це бринить, суголосно знаменитому словосполученню "never again" після Голокосту і 6 мільйонів вбитих євреїв. А "остаточне вирішення єврейського питання", звісно, згадане на суді в "Нюрнберзі" болісно нагадує вирішення "українського питання", яке проголошують російські очільники та пропагандисти рашизму.

Цікаво, що у фільмі згадані так звані "закони 35-го року", прийняті саме в Нюрнберзі, і затверджені особисто Герінгом. За своєю суттю вони перегукуються як з іранським законопроєктом, що проголошує "знищення держави Ізраїль", так і з українським "Законом 16 січня", названого "диктаторськими законами" Януковича. І саме їх, "закони 35-го року", згадує прокурор, звинувачуючи Герінга у розпалі війни, військових злочинах і злочинах проти людяності.

Саме ці закони лежали в основі антилюдяних вчинків і звірств нацистів. На цьому наполягає прокурор, апелюючи до верховенства права. І у виконанні Майкла Шеннона ці наполягання і звинувачення звучать по-прокурорські гучно і страшно. І сучасно.

"Нюрнберг" з тієї когорти фільмів, які показують минуле через історичних персон. Все ж таки, не надто багатий на мистецьку форму, стиль викладу чи оригінальність антуражу – як класичний "Річарді ІІІ" чи новий "Кролику Джо-Джо".

Обмежено-камерний, "Нюрнберг" заслуговує увагу саме через акторів, тяжіючи в цьому сенсі до "Темних часів" – стрічки про британського прем’єр-міністра Вінстона Черчілля. Втім, вище планку уваги він піднімає за рахунок реактуалізації Нюрнберзького процесу сьогодні, натякаючи на те, що він може повторитися знову.