Бібліотерапія, антиколоніальний активізм і багато всього потрошку: кому читати "Як вдихнути вільно?" Маріам Найем
Від слів "антиколоніальний", "постколоніальний", "деколонізуватися" часом буває вже трохи зле. Стараннями численних медіа й осібних культурних дієвців проєкти, що звертаються до постколоніальних студій, стали радше схожими на заїжджену платівку, а не розмову, що триває і мусить тривати як життєво необхідна. Порівняти це випадає хіба з фемінізмом: всі начебто знають що і до чого, багато сказано й написано, а пояснити що ж і до чого, а тим паче використати на практиці – майже неможливо.
З огляду на це цікаво читати всіх, хто так чи так намагається підхопити розмову про деколонізацію та, що не менш важливо, обирає для цього свою оптику. Це безумовно стосується і нової книги "Як вдихнути вільно? Посібник з деколонізації" культурологині Маріам Найем.
Літературна оглядачка Аріна Кравченко прочитала новинку й готова розповісти про неї більше.
Скільки можна (не) читати Саїда?
Коли ми думаємо про книги, особливо книги "серйозні", то завжди, усвідомлюємо це чи ні, думаємо ще й про вічність: зафіксувати, пояснити, засвідчити, спростувати, запустити у світ із новою силою. Думаючи ж про вічність, ми часто забуваємо, що навіть найвпливовіші тексти мають термін придатності. Це не погано, просто так є: знаходяться нові аргументи, із пʼєдесталів летять колишні герої, починаються і закінчуються війни, розгоряються нові фінансові кризи й революції, все більшає дірка в озоновому шарі…
Світ не стоїть на місці, і саме тому мене тривожить ось що: коли мова заходить за те, що переважно зветься "деколонізацією України" чи "деколонізацією української культури", теоретичною точкою відліку повсякчас стають Едвард Саїд, Ева Томпсон і віднедавна Франц Фанон – безумовно блискучі уми свого часу. Однак нас від часу, про який ідеться, відділяє щонайменше 25 років ("Трубадури імперії" Еви Томпсон) і щонайбільше – 64 ("Гнані й голодні" Франца Фанона).
Знов-таки, це не погано, просто так є: після виходу того ж "Орієнталізму" (1978) чи "Культури й імперіялізму" (1993) Саїда сталося справді багато. Ларрі Вулф, наприклад, встиг як написати центральну для розуміння іншування Східної Європи книгу під назвою "Винайдення Східної Європи" (2009), так і отримати на неї критику.
Та й загалом зʼявилися численні варіації на ідеї Саїда: виявилося, що все може бути значно складніше, ніж динаміка "західний білий колонізатор – темношкірий колонізований зі сходу". Та ще й у 90-х постав термін nesting orientalism або так звана "градація Орієнтів", згідно з якими уявлення про "східність", "іншість", "примітивність" чи "відсталість" не просто накладається Заходом на Схід, але й існує як ієрархія "східностей": один "схід" може орієнталізувати інший, ще більш "віддалений", ще менш "європейський".
Цією інтерпретацією Саїда скористалася, наприклад, болгарська науковиця Марія Тодорова, яка виступила у власному дослідженні під назвою "Винайдення Балкан" (1997) проти уніфікації "Заходу" як одного цілого – так зʼявилася досить собі самостійна конструкція під назвою "балканізм", яка пролила трохи світла на проблему стигматизації всього регіону. До "натхненних" Саїдом термінів належить і "оксиденталізм", теоретики якого й нині вивчають "східний" погляд на "Захід".
Звісно, були спроби створити "локальну" варіацію Саїда й для Росії, і не безпідставно, адже нашвидкуруч можна згадати принаймні цю відому цитату Достоєвського, який пише: "В Європі ми були [...] рабами, але в Азії ми – пани. В Європі ми були татарами, але в Азії ми також європейці", – тезу, що виражає подвійне самоусвідомлення й гострий комплекс. Так, у журналі Kritika (2000), наприклад, відбулася полеміка між Натанаїлом Найтом, Адібом Халідом і Марією Тодоровою.
Те, про що писав Достоєвський, Найт називав "незручним триптихом" – Захід, Росія, Схід, – оскільки Росія виглядає і об’єктом, і суб’єктом орієнталізму. Найт описує, як російські орієнталісти (тобто науковці, які займалися Сходом, – поняття вживалося до того, як Саїд змінив його значення, що, до речі, теж закидають йому як критику), зокрема Васілій Григор’єв, прагнули заснувати російську традицію науки про Схід, яка б протиставилася культурному пануванню Заходу і його науковому поступу. Халід додавав, що всі російські спроби створити дискурс про Азію насправді говорять про саму Росію – про її болісне ставлення до Європи й хворобливе бажання бути "своєю" серед "своїх".
Так в межах дискусії зринає й ідея "концептуального завоювання" – створення уявного контролю через знання, а також ще одна версія "оксиденталізму" – твердження, що Росія не лише цивілізує Схід, а робить це начебто навіть "краще за Захід". Окремої згадки заслуговує, звісно, й Соломія Павличко – вона багато міркувала над явищем орієнталізму й продемонструвала у своїх студіях, як воно проявилося в українській літературі. Проте час іде – а отже, і її вже критикували.
Фанона теж – немало. Немало ним і захоплювалися. Багато доповнювали. Він – безумовний натхненник колосальної кількості текстів, такий собі трендсетер, який із притаманною смертельно хворим пристрастю і поспіхом фактично написав маніфест, який продовжує промовляти до читачів і досі. Звісно, промовляє він і до українців, яким водночас є що закинути теоріям, котрі базуються на колективній психології та марксизмі.
Немає жодного сенсу переказувати тут усе, що відбулося за ці десятиліття, бо відбулося неосяжно багато – хіба якщо пишете оглядову монографію.
Однак є сенс назвати принаймні кілька альтерацій цих ідей, аби підсвітити таке: майже кожен науково-популярний проєкт, що береться за тему "деколонізації України" (окрім хіба "Українського деколоніального глосарія", кураторських спроб осмислювати цю тему й окремих книг, які передбачувано не входять у тренди, бо складні, хоч наступне питання тоді, звісно, "а як інакше?"; усе стає дуже складним у міру все більш нюансованого осмислення) починає з точки Фанон–Саїд–Томпсон, яка, зрештою, стає кінцем. Цей недолік частково (частково – бо згадується ще кілька не менш давніх, але значно менш "мейнстримних" дослідників) характерний і для нової книги Маріам Найем.
Книга "Як вдихнути вільно?" складається із семи розділів – шляху від злості до прощення, шляху через сором, розгубленість, допитливість, горювання та створення. Згідно із задумом, пройшовши цей шлях, читач подолає психологічні пастки, які стають на заваді звільненню від колоніальних травм, а також отримає інструменти, що допоможуть назавжди покинути полон цих пасток. На ділі ж ця книга – радше приклад легкої бібліотерапії.
Бібліотерапія – це сукупність практик, у межах яких спеціально відібрані книги використовуються фасилітатором, аби заспокоїти й підтримати фокус-групу. Якщо модератор має відповідну психологічну освіту (і це важливо), а процес терапії триває у часі, у довготривалій перспективі ці практики здатні навіть вести до зцілення чи особистісного зростання.
У книзі "Як вдихнути вільно?" численні цитати із книг і наукових статей, які ілюструють думку або висловлюють її замість авторки, складаються у певну послідовність, що заохочує іти далі й далі – аж до кінця тексту. Опинившись там, читач, який, можливо, вперше отримує таку концентровану кількість відібраних ідей з теми, неуникно відчуває певне полегшення – адже хтось переживав те саме й усе одно навчився давати цьому раду!
Відтак, книги цілком достатньо, аби надихнути читача й собі міркувати про власні способи "переживання" досвіду, можливо, теж звернутися до читання, бо ж досвіди так чи так у всіх різні – і на цьому Найем особливо наголошує. Водночас ця книга – ані підґрунтя для серйозної дискусії, ані зрештою посібник, який допоможе "підкувати" недосвідченого читача аргументами й підготувати його до захисту своєї думки на умовному інтелектуальному "рингу". І ось чому.
Скільки можна (не) читати Шкандрія?
Річ у тому, що таке звичне й прикре для нас самоназивання як "колонія", а також звернення до власного "колоніального" минулого поквапляться підважити за першої ж нагоди – особливо, якщо проілюструвати власні аргументи суто теоріями Едварда Саїда, Франца Фанона, Гомі Бгабги, Ґаятрі Чакраворті Співак чи будь-яких інших дослідників, для яких однією з головних теоретичних підвалин була саме раса. Відтак, жодного подивування не викликає, наприклад, Лейла Ґанді, яка зауважувала, що термін "колоніалізм" не можна вживати щодо білих у модерній європейській імперії. Можна чи не можна – питання дискусійне, проте воно безумовно потребує уваги як одне з найчастотніших.
У тому ж як ми звикли конструювати такі наративи про себе, обґрунтовувати власне право на субʼєктність, звертаючись до еталонних для західної академії текстів і відчуваючи при тому певні їхні обмеження, але й страх говорити по-своєму, проступають механізми виробництва й розповсюдження знань, вироблені власне імперіями.
Тим часом в одній зі статей від 1943 (!) року український мовознавець і літературний критик Юрій Шевельов пише таке: "Але в підґрунті їх [...] мимо його свідомих бажань виявився погляд представника великодержавної нації до нації сколонізованої, поневоленої, до нації, яку він [Добролюбов] інстинктивно розглядав як меншовартісну, підлеглу". Питання без (моєї) відповіді: звідки у Юрія Шевельова в 1943 році такий словник, щоб писати про Шевченка й Добролюбова?
Окрім того, видається, що в лексиконі численних сучасних українських дослідників і дослідниць мистецтва домінує "південноамериканська" термінологія: "деколоніальний естезис" (термін впровадив Роландо Васкез, маючи на увазі утвердження європейського погляду на естетику як зразка для всього світу, "колонізація" чуттів естетикою), поняття "колоніальності" (Рамон Гросфогель) як результат спроб нового називання дійсності, оскільки термін "постколоніальний світ", вочевидь, вводить в оману своїм "пост-", що на ділі, звісно, не "пост-"...
Проте й на цьому краю світу, здається, не до кінця розуміють Україну. Щонайменше напружує словник провідного південноамериканського філософа Вальтера Міньйоло, який, здається, вважає, що країни "Північної Атлантики", відчуваючи послаблення власної гегемонії, посилюють зокрема й щодо Росії "політику примусу" і що de-Westernization потребує "сильних держав", якою, на його думку, є Росія.
Хай там як, а обізнаність із вкрай широкою тематичною термінологією та її проблемами доводить: мати моделі – добре (як і кілька перекладних текстів на полиці, з яких за потреби можна вихопити слушну цитату на потвердження думки), але ще краще вчитися переступати через ці моделі, бо жодна з систем не навʼязана нам нічим іншим, як страхом бути надто самостійними в ословленні власного шляху.
Однозначно найяскравішим актом такого "переступу" стала Світлана Бєдарєва, яка запропонувала в монографії Ambicoloniality and War: The Ukrainian-Russian Case (2024) цілковито новий термін – амбіколоніальність, що окреслює "поточну ситуацію, в якій Україна стала для Росії предметом обсесивного бажання, тоді як Росія через це бажання окупувати Україну стала об’єктом символічного впливу України". Цей термін, як і решта інших, ще безумовно стане предметом дискусії та критики, проте недооцінювати цей момент творення не варто.
Дещо дивує, зрештою, і те, що до бібліотерапевтичних практик у книзі майже не долучають українських дослідників – за винятком Тамари Гундорової. Кенійські й філіппінські оптики, а також посилання на Александра Еткінда з його "внутрішньою колонізацією", яку українські дослідники прокритикували вже безліч разів, витіснили таких діаспорних класиків, як Мирослав Шкандрій і Марко Павлишин – авторів, які вже встигли багато зробити для того, щоб продемонструвати, як саме література стає зброєю, зокрема й на прикладі Віссаріона Бєлінського, до критики текстів якого звертається Маріам Найем.
Відчутно бракує на сторінках книги й есеїстики Оксани Забужко, яка зробила на теоретичному рівні не менше, ніж Гундорова й Павличко. І список на цьому, звісно, не вичерпується – вичерпується лише кількість знаків.
Замість підсумків
"Як вдихнути вільно?" – яскравий приклад антиколоніального активізму: лункі цитати, нескладні поради, багато мотивації, комплексні поняття, описані у найпростіший спосіб, ще й із чудовими наочними зображеннями, створеними самою авторкою. Із цієї перспективи книга видається просто-таки знахідкою, щоб допомогти умовній російськомовній мамі, яка ніяк не може надивитися російських серіалів про кадетів, або навіть собі – коли є це дивне непояснюване гризотне почуття всередині, а що робити й із чого почати, аби його позбутися – невідомо.
Проте впродовж читання ніяк не покидає думка: наскільки переконливіше звучали б аргументи, наскільки вичерпнішим був би цей список питань і пропозицій до себе, якби активістська сміливість і вміння просто пояснити навіть найскладніше поєдналися з академічною наснаженістю.
Існує думка, що корінь багатьох наших проблем у непоборному (або просто поки непобореному) розриві між антиколоніальним активізмом і деколоніальним академізмом – активістами й науковцями, які згрубша працюють над одним і тим самим, але нарізно (і, звісно, не на користь собі). Однак ця книжка, здається, ілюструє, як саме цей розрив виглядає і як непевно ми поки рухаємося цією дивною пусткою. І, може, навіть не до кінця усвідомлюємо, що це – саме вона.
Заохочуючи до виходу поза знайомі межі й ставлячи вкрай значущі питання, книга все ж не сягає планки, яку сама собі ставить. А відтак, стає лише точковим оглядом досить-таки довільно обраних і значно більш докладно деінде описаних проблем. Водночас книга точно знадобиться для делікатного початку першої розмови про деколонізацію. А починати в Україні такі розмови ще, звісно, є з ким.