Діалог про насильство. Міжнародна виставка Beyond the Silence, яка побувала на трьох континентах, демонструється у Львові
Львівський арт-центр "Фабрика повидла" представив виставку Beyond the Silence. Назву вирішили не перекладати, хоча українською вона може звучати по різному: і "Поза мовчанням", і "Поза тишею". Мовчання – категорія цілком людська. Тиша ж утворюється як наслідок мовчання, або тоді, коли людей взагалі немає.
Виставка об'єднує 12 фотографів і фотографок з досить віддалених країн – України, Казахстану, Мексики, Нігерії та М’янми. І чотири непрості теми про насилля: напад на твою територію, рішення адаптуватись чи боротись, викрадення людей та цензура.
Анастасія Курінська спеціально для УП.Культура розповідає, про що справді йдеться: чи вийти за межі мовчання, створюючи діалог? Чи складність порозуміння між такими різними досвідами здатна лиш порушити тишу?
Ідея створити проєкт Beyond the Silence виникла, щоб привернути увагу до війни в Україні та збагнути, як правильно доносити інформацію про неї за кордоном, зізнається кураторка виставки Катерина Радченко. І уточнює, що донесення не відбудеться без здатності чути і створювати діалог.
Зліва-направо: Геральд Біндер, засновник Jam Factory Art Center; Божена Пеленська, програмно-виконавча директорка Jam Factory Art Center; Тетяна Федорчук, операційно-виконавча директорка Jam Factory Art Center, Джульєтта Палумбо, редакційна директорка Magnum Photo, Софія Мінджала, перекладачка, Катерина Радченко, кураторка проєкту
"Неймовірно важливо зрозуміти як чути про проблеми загальні, але також об'єднати й побачити, що є спільного між країнами. Що є спільного між Україною і, наприклад, Німеччиною чи Мексикою.
Можливо, через спільні проблеми ми знайдемо ту універсальну мову, про яку ми можемо говорити через фотографії, через медіа, аби прийти й привернути увагу як до українського питання, так само почути й звертати увагу на ті проблеми, які є в інших країнах", – розповідає Катерина Радченко.
"Територія", "Боротьба та/чи адаптація", "Викрадення людей" та "Цензура" – поділ на чотири теми, у фокусі яких працювали митці, є умовним. Деякі учасники відхилилися від обраної на початку проблеми. Тож кураторка ухвалила рішення не створювати чіткого поділу на блоки і в експозиції виставки.
"Насильство" – тема, яка все об'єднує. "Тому вона була винесена як окрема кімната для того, аби актуалізувати й показати: насильство є частиною існування людства", – пояснює кураторка.
Знайомство з виставкою розпочинається саме з цієї зали. Тут представлені роботи Антуана д’Агата з Франції, який на початку обрав тему "Викрадення людей", та Михайла Палінчака з України, що працював над темою "Території".
Зменшуємо дистанцію і жахаємося. Перед нами робота Антуана, для якої він відібрав світлини з наслідками насильства. Фотографії різного розміру: "чим ближче ми до роботи, тим краще можемо побачити деталі. І тим більше нам відгукується це емоційно. Чим далі ми від роботи, тим більше ми бачимо абстрактне полотно, і тим менше воно зачіпає", – говорить кураторка. І екстраполює це на інформацію: "Чим ближче трагедія до нашого досвіду, тим більше ми будемо відгукуватися. І чим далі ми від неї територіально, географічно, тим менше ми на це звертаємо увагу".
Робота Антуана д’Агата "Теорема". Фото – Софія Соляр, Jam Factory
Таким чином, перша робота проєкту одразу підсвічує головну проблематику: "Чи можливо збагнути, емпатувати трагедіям інших?". Іноземцям чи просто людям з відмінним досвідом.
Це питання розкриває серія Михайла Палінчака, яка також продовжує тему насильства. Фотограф звертається до українського контексту. "Ми говоримо про те, що війна в Україні найбільш задокументована візуально. Але чи насправді це так?", – ставить риторичне запитання Катерина Радченко.
Матеріалів, які показують життя в окупації, вкрай мало, адже їх часто доводиться знищувати через ризики. Однак кожен має голос і хоче бути почутим. Саме цьому присвячений проєкт Михайла Палінчака – дев’ять історій людей, вісьмом з яких вдалося пройти окупацію і вижити.
Глядач може ознайомитися зі щоденниками героїв. Для цього потрібно взяти до рук ліхтарик. Він часто був єдиним джерелом світла для тих, хто передав нам ці свідчення. Цей спосіб взаємодії також є спробою наблизитися до розуміння чийогось досвіду.
Проєкт Михайла Палінчака "Щоденник окупації".
Наступна зала присвячена роздумам над правдивістю інформації, яка транслюється зусібіч. Кожен із залучених митців звертається до теми "Цензури" у свій спосіб. Однак кураторка віднаходить зв’язки навіть у доволі відмінних, на перший погляд, підходах та візуальних рішеннях.
Даніель Орландо Лара Гарсіа досліджує, як змінюється риторика медіа з появою наркоторгівлі в Мексиці, звідки він родом. Погляд зачіпає літера "Z". Таке маркування використувує одне з найбільш жорстоких угрупувань – "Los Zetas". І саме таким позначенням послуговуються росіяни у зовсім іншій частині світу.
Даніель Орландо Лара Гарсія "Територія уяви".
Поряд – роботи українця Саші Курмаза, який працює над темою пропаганди та її впливу. У зіні (самвидавній книжечці невеликого накладу) "Уроки пропаганди" протиставляються наївним малюнкам російських дітей та фотографіям агенції Magnum Photo, що показують жахливу дійсність.
Ще один проєкт Курамаза – "Чи існує правда? Правда померла, чи воскресне вона?". Він про те, як постановні кадри спотворюють сприйняття дійсності. Власне, це нагадує мету проєкту: дослідити, як транслювати чутливі події так, щоб їх зрозуміли.
Роздумам про це присвячена робота Рафала Мілаха. Він вирушає з Польщі до міста Оахака в Мексиці, щоб поспілкуватися з півсотнею людей різного віку, статі та професії.
Кадр з роботи Рафала Мілаха "Чи ви чули?".
Спочатку фотограф ставить респондентам доволі просте запитання: "Яке ваше ставлення до миру та війни?". І звісно, що усі прагнуть лише одного, незалежно від географії. Далі Мілах питає: "Чи знаєте ви таке місто як Бахмут, чи Маріуполь?".
У більшості випадків відповідь заперечна. "І це вже говорить про різницю, яка є між нами. Ми не знаємо, що відбувається у містах Мексики, ми не знаємо, як картелі й наркодилери вбивають людей. Так само як мексиканці не розуміють і не знають, що відбувається в Україні. І це вже роз'єднує нас", – пояснює кураторка.
Кожна тема взаємопов’язана з іншою, тому від питання цензури ми переходимо до викрадення людей, де інформація та спосіб її подання також відіграє велику роль. У залі розміщено два проєкти: Дар’ї Свертілової з України та Сая ▇▇▇ з М’янми. Вони протиставлені одне одному і водночас подібні.
Роботи Дар’ї висвітлюють тему викрадення дітей. Її слід порушувати обережно. Сай ▇▇▇ усвідомлює це через особисту історію: прізвище митця приховане, адже його батько був заарештований під час військового перевороту у М’янмі й досі перебуває в небезпеці. Сай прагне продовжувати боротьбу, але водночас має оберігати особисту інформацію, розуміючи можливі наслідки.
Проєкт Дар’ї Свертілової "Колись вони були тут"
Обоє митців збирають свідчення про людей, яким вдалося повернутися, і про тих, чиє місце перебування лишається невідомим. Це неймовірно тривалий процес, про що говорить навіть підхід до експонування робіт Сая. За кожною долею врятованої людини, завжди буде та, яка на свій порятунок ще чекає.
Наступна тема про суперечності, на межі яких ми балансуємо щодня – "Боротьба/адаптивність". Над розкриттям цього питання працювали Іра Лупу з України, Фаваз Ойдіжі з Нігерії та Н’юша Таваколян з Ірану.
У своїх роботах Фаваз прослідковує, як змінюється бажання та мотивація до боротьби. Він знімкує молодь яка виступає проти корупції на демонстраціях у Нігерії. З часом кількість людей на протестах зменшується і це особливо помітно на світлинах, де показано ті ж самі місця, але з відстанню у кілька років.
Н’юша також вирушає до Лагосу, що у Нігерії. Її підхід інший: вона фіксує моменти тихого протесту. Наприклад, жестів та обрядів, що висловлюють незгоду. Мисткиня описує Лагос як місто, яке лишає по собі сліди на тілі. Так і народилася назва проєкту – "Прокинутися в Лагосі в синцях".
Ще більш особистісними є світлини Іри Лупу. Вона закарбовує моменти повсякдення української молоді. Це колаж буденності, який показує адаптацію до життя в умовах війни, а також – потік свідомості, який символічно об'єднується назвою "Сповідь".
"З одного боку це сповідь Іри про проведений час в Україні. З іншого – сповідь кожного з тих людей, яких вона знімає в моменті радості, переживання турбот, під час навчання на полігоні чи в моменті купання на пляжі", – розповідає Катерина Радченко.
Проєкт Іри Лупу "Сповідь".
Остання зала – "Територія". За задумом кураторки, ця тема підсумовує усі попередні. Адже саме приналежність до певного місця формує нашу ідентичність. Про її втрату розмірковують троє авторів: Ядикар Ібраїмов з Казахстану, Томас Дворжак з Німеччини та Рафал Мілах з Польщі.
Ядикар є уйгуром. Його батьківщина була анексована Китаєм у 1949 році. Відтоді частина біженців віднайшла притулок у Казахстані. Ті, хто залишилися, стають жертвами насильства та репресій. Ібраїмов розповідає про чотирьох людей, яким вдалося опинитися серед уйгурської громади у Казахстані. Це перегукується з першою роботою виставки: ці історії чіпляють, адже вони про конкретних людей.
Ядикар Ібраїмов "Тоно-наан вдома, але де той дім?".
Навпроти розташована робота Томаса Дворжака. Він з Німеччини, але також працював у Казахстані. Ця країна привернула його увагу своєю багатонаціональністю, тож він вирушив туди, переймаючись питанням збереження ідентичності.
Люди, які живуть на кордоні з Росією, перебувають під впливом російського телебачення. Дворжак усвідомив, що багато з них опинилися на роздоріжжі, адже їх переконання формуються пропагандою.
Цю думку продовжує робота Рафала Мілаха, яка пояснює чому мексиканці мають неоднозначне ставлення до війни в Україні. Велику кількість інформації вони отримують з російських джерел.
Мілах вирішує деконструювати промову Путіна, яка транслювалася по телебаченню 24 лютого 2022 року. Він власноруч розділяє кожен кадр на тисячі зображень і знищує їх, заразом видозмінюючи і голос. Кураторка порівнює цей акт з перформансом одного актора, що має на меті знищити й саму пропаганду.
Завершальну, чи то першу, роботу проєкту – "Міст" Рафала Мілаха помітно ще до ознайомлення з основною частиною експозиції. Катерина Радченко навмисно помістила її таким чином. Так вона натякає на поєднання досвідів та країн.
Робота "Міст" Рафала Мілаха.
Спільний досвід втрат і боротьби стирає кордони, але ми все ще далекі від розуміння трагедій одне одного. "Beyond the Silence" говорить нам про те, що порозуміння, яке виникає внаслідок діалогу, дуже тонка і нетривка річ. І якщо діалог не підтримувати безкінечною кількістю людських зв'язків у безкінечних повторах, мовчання поглине порозуміння і породить нелюдську тишу.
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
