Кому дістанеться наше втрачене? Про виставку "Все для всіх" у Дніпрі
До 7 лютого 2026 у Дніпровському центрі сучасної культури триває виставка "Все для всіх", яка розповідає про архіви двох фотографів: Френкі Раффлз, яка відвідала УРСР у 1989 році, та Миколи Білоконя, який довгий час працював фотокором покровської газети "Маяк". Обидва фотографи спостерігали за робітничими спільнотами свого часу. Відштовхуючись від фотоархівів, виставка пропонує поглянути на архів як документ того, що сталося, і що не відбулося.
Проєкт є частиною Київської бієнале – міжнародної бієнале сучасного мистецтва, яка з 2015 відбувалася щодвароки у Києві, а з 2022 перетворилася на номадичну у містах України та Європи. Спеціально для УП.Культура кураторка та критикиня Тетяна Кочубінська відвідала виставку та міркує про те, як документи минулого підтримують нас сьогоднішніх.
З особливою обережністю і часто острахом я ставлюся до виставкових проєктів, що працюють з архівами. У будь-якому зверненні до архівного матеріалу постає питання інтерпретації та відбору – того, як саме архівна тканина трансформується у художнє висловлювання. Архівні стратегії у сучасному мистецтві давно стали загальним місцем, але все одно залишається певний трепет: як показувати, тлумачити чи передавати чиюсь пам'ять іншим, виносячи її у публічний простір?
Адже завжди можна щось вилучити, приховати, перебільшити або підсвітити сильніше, ніж того прагнув(-ла) б автор(-ка). Будь-який показ містить у собі частку маніпуляції – це завжди вибір окремих елементів із великого масиву. Де пролягають межі цієї маніпуляції? Про кого говорять архіви – про людей, що їх створювали, тих, хто їх зберіг, чи про події, яких вони стосуються?
Як знайти баланс, щоб візуальна виставка не перетворилася на бібліотеку – або, якщо вже бібліотеку, то настільки ж захопливу, як у Абі Варбурга? Його "Атлас Мнемозини" був одним із перших художніх інтерпретацій архіву. Названий на честь богині пам'яті, атлас – це візуальна система з панелей зображень, за допомогою якої він досліджував, як культурні форми та афекти переходять крізь століття і повертаються в різні історичні епохи. Атлас присвячений механізмам культурної пам'яті – тому, як образи зберігаються, трансформуються й знову спливають у візуальній культурі.
Виставка "Все для всіх" також звертається до нашої культурної пам'яті, вибудовуючи свою оповідь навколо двох фотографічних архівів – феміністичної фотографки та авторки соціальних документальних проєктів Френкі Раффлз (1955–1994) і фотокореспондента Миколи Білоконя (1939–2020), який близько чотирьох десятків років життя присвятив роботі в редакції газети "Маяк" у Покровську.
В експозиції ці дві людські долі та фотографічні історії з'єднуються у конструкції, яка візуально нагадує архівну картотеку. Поєднуючи політично різні світи по обидва боки "залізної завіси" – апріорі "закритий" радянський і "відкритий" західний, – ці архіви об'єднані людяністю, зацікавленістю у житті робітничого класу та змінним політичним ландшафтам кінця 1980-х років.
Безсумнівно, Френкі, яка приїхала до Радянського Союзу знімати трудове життя жінок, сприймала ту реальність, яку їй демонстрували, ідеалізовано, адже їй показували найкращі сторони радянського життя. Проте цікавим документом у цій історії є щоденник її доньки, яка супроводжувала матір у подорожі: "Жінки в Радянському Союзі можуть мати будь-яку роботу, і їм платять як чоловікам. Я бачила будівельників, хірургів", – пише вона.
Безсумнівно, маленька дівчинка не бачила весь політичний комплекс життя в СРСР і того, що вдома на радянських жінок накладався ще й додатковий тягар невидимої домашньої роботи. Утім, цей документ промовляє про можливість працювати на різних посадах, в тому числі керівних, хоча, можливо, у радянської жінки не було вибору не працювати.
Прикметним було і щире захоплення маленької дівчинки вільними просторами Карачаєво-Черкесії – досвід, який вона, можливо, пронесе через усе життя і який не зрівняється з її життям у Шотландії.
Привідкривши малу частку цього спадку, архівний блок виставки сформований навколо тем життя та архівної спадщини, політики та влади, взаємозв'язку публічного й приватного, надлюдських історій та сприйняття минулого, моментів трансформації й зниклих місць, а також збереження спільноти, солідарності та можливостей для взаєморозуміння.
Як каже художник Нікіта Кадан: "архівні картинки я застосовую тоді, коли за їхньою допомогою можна зловити щось у сьогоднішньому дні", – особливо співзвучно цій виставці. Через історії інших архів оживляє емоції сьогодення.
Сприйняття архівної складової виставки посилюється звуками з відео із сусідньої зали. Це робота "Переходячи Блакитний міст" Селми Селман – художниці ромського походження з Боснії і Герцеговини – країни з досвідом війни, міста якої й досі зберігають на своїх вулицях і будинках рани — знаки трагедії.
У цьому фільмі Селма звертається до спогадів про війну 1994 року. Переривчасті рвані звуки автоматних черг накладаються на сприйняття архіву. Вдивляючись в обличчя людей на фотографіях Білоконя та Раффлз, читаючи про солідарність, спільноту, мрії, майбутнє, не можна не дивитися на цей архів без болю. Адже значна частина – це покровський архів Білоконя – розстріляний архів, розстріляна пам'ять, зруйновані соціальні зв'язки. Селма міркує про своє минуле, яке для нас в Україні є теперішнім.
Тут же ж експонуються відео Еліаса Парвулеско "Професія: фотокор. Частина 1: Рідне місто" та "Професія: фотокор. Частина 2: Монохром, 2022", які задіюють фотографічний доробок Білоконя. "Плівка – невичерпна творча одиниця", – каже Білоконь в інтерв'ю Ірині Склокіній.
Еліас ніби слідує цьому принципу, вдивляючись у шорсткості фотографічної поверхні і даруючи архіву нове життя. Він маніпулює зображеннями, фантомами, силуетами, пробуджуючи в пам'яті сліди минулого. Ці відео сягають колективної пам'яті, спільного минулого, яке ми ніби завжди знали, але лише завдяки фотографії воно набуває форми і стає відчутним.
"У тебе вдома навіть гори несправжні" – текстильна інсталяція Лії Достлєвої, хоч і особиста, задає тон загального ландшафту пам'яті, на тлі якого далі в експозиції розгортаються персональні свідчення, сповнені травматичним досвідом воєн, конфліктів й вимушеного переміщення.
Один із сердешних сюжетів виставки – це включення персональних свідчень тих, хто убезпечує життя архіву. Окрему інсталяцію присвячено архіву газети "Маяк", в якій багато років працював Білоконь. Цей архів евакуйовано з Покровського історичного музею.
І в експозиції ми бачимо не художні інтерпретації, а персональні свідчення співробітниць музею – Олесі Кашивської, Тетяни Костюченко, Ангеліни Рожкової і Валерії Федоренко. Кожна із них обирає якусь фотографію із великого масиву архіву газети, пояснюючи свій особисий вибір.
Наприклад, Ангеліна Рожкова обирає фотографію, де "люди ідуть". Просто ідуть люди. Вона каже, що "люди — серце міста". Оксюморон у нинішньому контексті, коли у місті немає людей, та і самого міста немає, поруйнованого російською агресією.
Покровську присвячено і роботу Адріана Пепе "Розгортання тіла", яка стала результатом воркшопів у Бейруті та Дніпрі. Під час них учасники відтворювали фрагменти дитячого одягу, що колись масово виготовлявся на нині зруйнованій фабриці "Веселка" в Покровську. Ідея масового виробництва переосмилюється як нагода для спільної творчості і, врешті, змога відчути спільність поза географією – через досвід місць, тепер уражених війною.
Так роботи Селми Селман, Олі Єрємеєвої та Тако Таал разом формують цю "краплину смутку, радості і страху" – рядок із вірша, який у відео читають брати вбитого батька Тако Таал. Цей рядок звучить як удар: війна і репресії несуть горе, але у спільному проживанні приносять і ноту полегшення та тихої радості.
Подоланню травми через спільність присвячений альбом "Наша сім'я" Олі Єрємеєвої – "сімейний" щоденник спільноти про досвід переміщення і те, як багато важить підтримка людей у пошуку нових опор. Цій роботі вторить розмова Софії Гери та Каміли Янар у їхньому творі "Архів в архіві". Здавалось би, дуже просте й непоказне, але надзвичайно важливе відео – про втрату. Художниці Софія Гера та Каміла Янар, обидві з Донбасу, переглядають свої архівні фотографії та відео, пов'язані з домом, – Донецьком і Шахтарськом.
Протягом майже півгодинного відео вони згадують спільні місця, дитячі спогади, міфи й історії, обмінюються думками про досвід переміщення та неможливість повністю прийняти інший дім, адаптуватися до нових умов. Водночас ми не бачимо, що саме вони переглядають: їхній ноутбук повернутий до глядача кришкою, за якою пливе рій спогадів, які можемо лише домислити.
Перегук – робота "Це – зображення" Клеменса Пула, яка досліджує, що залишається видимим, а що зникає у процесі відбору, ставлячи питання про правдивість і концепт "ідеального" зображення, а також про владу образів і їхній вплив на наше сприйняття світу.
Своєрідним вівтарем постає робота Яни Кононової – колажована структура, подібна до іконостаса, у якій поєднано образи війни, фрагменти довоєнного й повоєнного життя, які безперервно перетікають одне в інше, формуючи несталу й уразливу реальність, на тлі якої розгортаються й поглинаються особистісні досвіди.
Підсумовує архівну історію артбук Каті Бучацької "Час для мене", у якому художниця звертається до архівів Білоконя, Раффлз та власного досвіду перебування у Покровську 2018 року. Бучацька інтерпретує архів як живу історію, що перетворюється на часову капсулу.
Художниця порушує питання, як дивитися на мистецтво очима сучасників: як ми читаємо фотографії, зроблені за інших історичних обставин, свідками яких ми не були? Окрім артбуку, робота пропонує жест партисипації – глядачі можуть долучитися до колективної історії через родинні архіви. Проте без супроводу та медіації така участь ризикує залишитися безхазяйною й перестає працювати як інструмент творення спільної тканини пам'яті.
"Ну, ця виставка така специфічна. Я взагалі не розумію сучасне мистецтво", – сказала одна відвідувачка. "Кожне велике місто має мати багато музеїв", – відповіла їй подруга. Продумана медіація та інституційна підтримка для виставок, що працюють з концептуальним та невидовищним матеріалом, стають ключовими.
Виставка логічно завершується бібліотекою, де представлено книжки щодо різних практик архівування. Тут також експонується ще одне відео Селми Селман "Ви не маєте уявлення" – фінальний жест, пронизливий крик, що підсумовує: ніхто з нас насправді не знає до кінця ні того, що пережили інші, ні того, що приховує в собі архів, ні того, що з цього залишиться в майбутньому. Увесь час перебування на виставці ніби витала думка Каті Петровської з її книжки "Мабуть Естер": "Минуле не в моїй владі, воно живе, як хоче, і тільки померти не вміє".