Відповідальність бути. Про "Роботу з тінню" Трунової в Театрі на лівому березі
31 жовтня режисерка Тамара Трунова представила публіці "Роботу з тінню", свою нову виставу у Театрі драми і комедії на лівому березі. Оглядачка УП Культура Мар’яна Семенишин дивилася репетицію спектаклю у червні, – тоді він називався "Confronting the shadow", а команда готувалась до показу на фестивалі у Німеччині.
Уже не вперше Трунова робить театральні проєкти між країнами: цього разу з Berliner Festspiele. Не так давно схоже починався шлях "HA*L*T", минулорічної премʼєри режисерки у Театрі на лівому березі. Як і "HA*L*T", "Робота з тінню" – вистава створена методом "придуманого театру" (англ. – "devised theatre"), коли увесь творчий ансамбль спільно працює над текстом через діалоги, імпровізацію, власні історії та переживання. Трунова у цьому спектаклі – і драматургиня, і режисерка, а музику до вистави створив гурт "Mavka".
Власне, і сам показ вистави нагадує продовження її створення: Ірина Лазер (ви впізнаєте її за ефектною перукою у стилі Мардж Сімпсон) модерує розмову між публікою та групою акторів, які приїхали з України виступити за кордоном. Вона коментує, пояснює, зв’язує, провокує – виступає медіумом між різними світоглядами, ситуаціями та людьми. Зрештою, глядачам та глядачкам слід якось розуміти, що роблять на сцені 7 акторів, ексцентрично стилізованих під леопардів?! (костюми – справа Дарини Татарової) Так-от: Мардж Сімпсон допомагає леопардам, які щойно вибрались з України, зрозуміти, що відбувається з ними у цьому п’янкому запамороченні закордоння.
"Робота з тінню" готує глядачам та глядачкам чимало емоційних та інтелектуальних пасток. Звертаючись до юнгівських архетипів, Тамара Трунова пропонує своїй команді, та заодно і нам, зіткнутись із власною тінню: тим, що ми приховуємо і про що не говоримо відверто, задавлені і нові травми, притлумлені злість, страх і нерозуміння.
Режисерка наповнює паноптикум сцени незручними питаннями, які ми навперебій намагаємось табуювати: ким є українці для решти світу? чи готові ми вести діалог з тими, для кого ми – не більше ніж екзотичний експонат? хто має право за нас? чи говоримо ми з собою про те, що насправді важливе? хто ми? Оте "хто ми?" відлунюється історіями у колодязі, який забули винести на сцену, але з якого все-таки вибирається Істина (її у виставі втілила Ірина Мак).
Вистава ангажує у глибоку, важку, але дотепну та іронічну розмову, за якою поспіне не кожен – глядачам пропонують зріз культурно-політичного контексту України та закордоння. Українські актори буквально виборюють своє право "бути", адже за пеленою псевдогуманізму, пропаганди та, головне, багатостолітньої відсутності в очах західної публіки вони – не більше ніж проєкція чужих уявлень про себе.
У форматі телешоу Гамлет та Гайнер Мюллер, Шекспір та Гамлет-Машина ведуть діалоги про майбутнє та приреченість колективного Заходу. Плеяда світил української літератури (звісно, виключно чоловіча: згадайте ці ряди портретів у кабінетах української мови та літератури) з неприхованим подивом спостерігає за тим, як об’єктивізовані ними жінки вирішують розказати власні історії самі, без милостивого посередництва.
Актори Дмитро Олійник, Костянтин Корецький, Олександр Соколов з вдячністю розділяють тягар суспільних очікувань до "сильної статі" і відтак – дають шанс вийти на сцену Гамлетці. Через марафон суцільно незламних новин прориваються історії людей.
Одна з них розказана Миколою Градновим-Савицьким, ветераном російсько-української війни, який після поранення втратив обидві ноги. Його присутність ніби пропонує альтернативну театральну естетику – без прикрас, без відведення очей у сторону. Театр має свідчити життя. Інша – Наталією Дубровою, помічницею режисерки, яка наважилась озвучити замовчувану у мистецьких колах тему насилля, заодно нагадавши, що вона не обмежується Андрієм Білоусом. Акторка Марина Клімова попередила, що шлях до себе – завжди не простий і що нам, українцям, врешті слід відійти від палімпсестного мислення і постійного стирання пам’яті: як нав`язаного, так і власного.
"Робота з тінню" – чергова вистава Тамари Трунової, в якій вона йде всупереч трендам сучасного українського театру: не протиставляє реальності забуття, не вводить у транс краси та досконалості, не претендує на приставку "wow", не намагається продовжити часто псевдозв’язки з українськими театральними традиціями чи імітувати "європейськість". Вона вимагає абсолютної емоційної та інтелектуальної концентрації, яка, втім, здатна повернути відчуття безпеки.
Режисерка створює простір, що пропонує свободу мислити та відчувати, відвертаючи нас від постійної загроженості, яка диктує бінарність сприйняття та мислення. Тамара Трунова виклично запитує свою публіку "хто ви?", розуміючи, що найважчим буде, можливо, і не відповідь на це питання, а те, чи відшукаємо ми у собі сил та відповідальності, зіткнувшись з власною тінню, бути тими, ким ми є насправді.
