Українець Ройтбурд: до 5-ої річниці смерті художника
8 серпня виповнилося 5 років з дати смерті Олександра Ройтбурда – ключової фігури українського сучасного мистецтва. З цієї нагоди УП.Культура публікує есей арткритика Костянтина Дорошенка, що вперше вийшов у книзі "Українська мрія. 25 сходинок до суспільного щастя" ("Саміт-книга", 2022) за редакцією Олеся Донія. Текст публікується з дозволу упорядника.
На відкритті першої музейної персональної виставки Олександра Ройтбурда "Розіп'ятий Будда" в київському Музеї культурної спадщини (2001 рік) Марі Йованович, тоді заступниця посла США в Україні, сказала: "Ця людина – міст між українською та американською культурами".
"Людина і міст", так, перефразовуючи метафору Маяковського про товариша Нетте, "пароплав і людину", назвало тоді інтерв'ю з Ройтбурдом одне з українських видань. Ідея саме так представити Ройтбурда в присвяченому українській діаспорі музеї тоді відповідала реальності. 1999-го Олександр зважився на еміграцію до США, розчарувавшись у можливостях побудови діалогу між сучасним мистецтвом і соціумом в рідній Одесі, в Україні.
Він завжди переймався культурним процесом, був енергійним просвітником і справжнім хрестоносцем сучасного мистецтва. Розуміючи його значення для побудови відкритого суспільства, подолання тоталітарної матриці світосприйняття, Ройтбурд працював над його інституціоналізацією в Україні з самого початку відновлення незалежності. У 1990-х був представником Фонду сприяння розвитку мистецтв в Одесі, став співзасновником громадської організації "Нове мистецтво", головою правління Центру сучасного мистецтва Сороса – Одеса, у самій появі якого левова частка зусиль, зв'язків, енергії Олександра. Тільки у двох країнах світу такі центри існували ще в одному місті, крім столиці, – в Росії та Україні.
У США Олександра Ройтбурда наздогнало світове визнання – придбання роботи нью-йоркським MoMA, участь в головному проєкті 49-ї Венеційської бієнале на запрошення культового куратора Гаральда Зеемана. Але за першої можливості активізувати українську мистецьку сцену художник повернувся. Масмедійна реакція на київську виставку 2001 року продемонструвала силу пострадянського комплексу визнавати лише тих, хто досяг чогось за кордоном. Фраза "набагато більш відомий на Заході, ніж в Україні" як ознака якості митця стала кліше. Мушу визнати тут і власну відповідальність, бо активно використовував цей мем як куратор "Розіп'ятого Будди", просуваючи виставку.
Уже 2002-го Ройтбурд очолює Галерею Марата Гельмана в Києві, згодом бере активну участь у формуванні колекції майбутнього PinchukArtCentre. В останні роки життя очолює та, попри політичний тиск і відверте шкідництво проросійських сил, ханжів і заздрісників, виводить на рівень загальнонаціонального визнання Одеський художній музей, залишаючись весь цей час найактивнішим комунікатором і коментатором української культурної ситуації.
Олександр Ройтбурд став справжнім мостом між різними мистецькими угрупованнями, поколіннями, представниками культури, науки, політики, бізнесу. Одним з ініціаторів загальнонаціонального цивілізованого діалогу, котрий ми все ще не вибудували.
У своїх підходах Олександр дозволяв собі суб'єктивність, компроміси, емоції, іноді хибив і розчаровувався, проте тримався обраного шляху. І йому довелося прожити тріумф, який мають одиниці митців і мислителів – велелюдний мітинг на свою честь, коли тисячі людей зі Львова, Києва та інших міст з'їхалися до Одеси, аби підтримати Ройтбурда на посаді директора музею й засудити політичні інтриги проти нього. Захоплений натовп носив художника на руках. За легендою, після подібного вшанування в Парижі один з улюблених авторів Олександра, Вольтер, помер від апоплексичного удару – роздратований захопленням простолюду, яким гидував, обожнюючи спілкування з монархами. Ройтбурд не менше за Вольтера любив впливових і знаменитих, але не хворів на снобізм, залишаючись напрочуд відкритим.
Сьогодні питання про те, чи український художник Ройтбурд, здається, бздурою. Його полум'яна й послідовна підтримка Євромайдану, політичної сили Петра Порошенка, від якої він був обраний депутатом Одеської облради, активна співпраця із загальновизнаними іменами української культури – від Сергія Жадана до гурту "Хамерман знищує віруси" – не залишають питань щодо патріотизму митця. Але що, якби він залишився в США? 2001-го року Україна вже почала ним пишатися на хвилі поваги до закордону. "Українсько-американський митець єврейського походження", – так писала б наша енциклопедія?
Тут ми виходимо на питання, кого готові вважати своїм. Поділ світу на своїх і чужих древніший за цивілізацію. В ньому коріння ксенофобії, подолання якої є шляхом розвитку та стратегічного порятунку людства як біологічного виду. Поневолені народи, що не мають власної державності, відповідають на питання "свій – чужий", відмежовуючись від накинутого їм ззовні. Це спосіб самозбереження, природне протистояння розчиненню в іноземних державоутвореннях. Євреї, які тисячоліттями зберігали релігійну та звичаєву ідентичність, є тут хрестоматійним прикладом. Щоправда, залежно від регіонів проживання, єврейські громади отримали чималі культурні та навіть етнічні розбіжності, у чому можна переконатися в строкатості населення Тель-Авіва. Визнавши темношкірих євреїв, Ізраїль приймає в себе і біженців з чорної Африки, які не сповідують іудаїзм.
Це про вибір і самоусвідомлення сильної державної нації. Залишатись на ексклюзивних етнічних засадах у сучасному світі – значить підважувати та знесилювати самих себе. Державна нація вміщує в себе всіх, хто народився на території цієї держави або отримав її громадянство. Разом вони створюють культурне середовище, розмаїтість якого, при дотриманні прав людини і верховенства права, стає запорукою розвитку, конкурентоспроможності. Етнічна барвистість провідних міст країн-лідерів світу – Лондона, Берліна, Нью-Йорка, Парижа – унаочнює цей факт. Не менш, ніж підхід цих країн до розуміння власної культури – інклюзивний, що включає не лише тих, хто в них народився, але й тих, хто приїхав, як і народжених за кордоном представників титульної національності.
Утвердивши незалежність власної держави у визнаних світом кордонах, ми отримали як свою історію всіх народів і державних утворень, які в цих кордонах існували. Античні і готські поселення в Таврії, століття Кримського ханства, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої – це все історія нашої держави. Як і перебування під Російською та Габзбурзькою монархіями, у складі СРСР, у розбудові яких бездержавні українці брали неабияку участь. Своїм людським ресурсом ми вкладалися у створення та розвиток імперій, які з часом намагалися асимілювати українців, апропріювати нашу історію й культурну спадщину.
"Київські Св. Рівноапостольні князі Ольга і Володимир Великі, князі Святослав Хоробрий, Ярослав Мудрий та Володимир Мономах, святі Антоній і Феодосій Печерські, святий Нестор Літописець, Данило Галицький (король – Sic! – Русі), Костянтин Острозький, Богдан Хмельницький, Петро Могила, святий Димитрій Ростовський (у миру Данило Туптало), Феофан Прокопович, Олександр Безбородько, Віктор Кочубей, Микола Гоголь зображені на пам'ятнику "Тысячелетие России" у Великому Новгороді. І саме починаючи з Тараса Шевченка, постаті українського національного канону перестали бути такими, що неодмінно могли бути вписаними в якийсь інший канон – національний чи імперський", – пише поет і культуролог Вано Крюґер.
Проте національний канон, обмежений представниками одного етносу, завжди матиме жалюгідний вигляд. Немає британського національного канону без ірландців Джеймса Джойса та Бернарда Шоу, німця Генделя, єврея Дізраелі. Італійський митець Леонардо да Вінчі служив французькому королеві та помер у Франції, Франца Кафку вважають своїм письменником австрійці, німці, чехи та євреї, Адама Міцкевича – поляки й литовці. Персона, чия діяльність впливає на розвиток цивілізації, майже неодмінно торкається своєю діяльністю різних народів і країн.
У Києві є меморіальна дошка Ґолді Меїр, знаковій для розбудови держави Ізраїль постаті. Вона не любила Київ, почувалася в дитинстві тут незатишно, про що написала в мемуарах. Проте Київ сьогодні не такий, як наприкінці ХІХ століття, Україна позбавлена державного антисемітизму Російської імперії, й ніхто нам, сучасним, не може заборонити пишатися цією співвітчизницею.
Поняття "нація" було народжене Французькою революцією, національні історичні наративи постали на противагу монархічно-династичним. Написання національних історій природно робило акценти на визвольних змаганнях, вбачаючи в їхніх героях головних акторів. Так постає козацький міф України, канонізується повстання Богдана Хмельницького, традиційне для нас трактування якого аналізує історикиня Наталя Старченко: "Хоч у тій війні риторики й ідеологій багато, йшлося про цю одвічну ненависть "русинів" і "поляків", усі добре розуміли, що ані перші не охоплювали всю руську спільноту, ані другі не були всі поляками. Проте що далі триватиме кривава та спустошлива війна, то виразніше вона набуватиме характеру визвольного виступу пригнобленого народу. У майбутньому це протистояння постане героїчною війною "українців", які виступили за свою свободу проти "поляків". А українська історія втратить тих, на чиє замовлення писалися, перекладалися та друкувалися книжки, відкривалися вищі школи, поставали церкви, замки й палаци. Українська культура втратить чималий пласт своїх здобутків, а політичну та правову традиції, якими можуть пишатися її спадкоємці, серед яких і українці, буде оголошено чужими".
Така українська історія також не помітить факту переслідування хмельниччиною єврейського населення земель Речі Посполитої, настільки масштабного й кривавого, що в ізраїльських підручниках його трактують як геноцид, а словом "козак" століттями лякатимуть дітей на їдиші, як українською бабаєм (від татарського "баба" – "дід").
Боротьба, протистояння – національні, релігійні, класові, етнічні – зручний матеріал для творців великих історичних наративів, що підпорядковують факти ідеям. Сучасна історична наука, одначе, прийшла до необхідності заради розуміння минулого досліджувати речі та явища геть не такі гучні, зокрема – практики повсякдення людини, зміни в них. Великі узагальнення, претензії сформулювати закони історії подібно до природничих наук залишаються в минулому.
"Народ із територією та державою потребує іншого історичного наративу – такого, де знайшлося б місце для всіх тих, хто опинився колись по інший бік від історика-деміурга. Хто мав "неправильне" походження, хто обрав "неправильну" релігію, у чиїх жилах текла "неправильна" кров, хто визначився не так, як бачилося творцеві минулого, хто "помилявся" у виборі сторони, не прозрівши за туманним майбутнім "магістрального" шляху українського народу, - наголошує Старченко. – Є шанс, що всім цим "іншим" знайдеться місце в новій історії… Це складне, але захопливе заняття, і саме воно дає надію на оптимістичне українське минуле для оптимістичного українського майбутнього".
"Збільшуй, а не зменшуй історичний пантеон" – правило з "25-ти сходинок до суспільного щастя" Олеся Донія важливе як для розуміння своєї батьківщини, так і для особистого самовідчуття. Це вибір на користь того, щоб бути представником нації, включеною в загальносвітову симфонію, а не фрустрованим провінціалом.
Світового значення мозаїки Софії Київської створювали привезені з Візантії майстри, але з них починається велика українська мистецька традиція. І Франческо Бартоломео Растреллі, спроєктувавши Андріївську церкву в нашій столиці, став одним з творців української культури.
Критик і медіаексперт Андрій Боборикін, досліджуючи історію розвитку світових ЗМІ, звернув увагу на постать Мехмеда Фемі Аги, котрого колеги називали "великий бог артдиректорів". Народжений 1896 року в родині турецького комерсанта в Миколаєві, Ага студіював економіку в Київському політехнічному інституті, у 1917–20 рр. навчався в майстерні Нарбута. Потім поїхав до Європи, у Берліні оновив стиль німецького Vogue, після чого власник провідного американського медіахолдингу Конде Наст запросив його в Нью-Йорк. У 1929-му Ага стає там арт-директором Vogue, Vanity Fair і House & Garden. Боборикін перелічує інновації, привнесені Мехмедом Фемі Агою до світового дизайну часописів: "Придумав двохсторінковий розворот, уперше розташував заголовок матеріалу внизу сторінки, уперше використав шрифти без зарубок в оформленні часопису, вперше помістив кольорову фотографію на обкладинку часопису й придумав ще купу технічних речей, на котрих я не дуже знаюся, таких як, наприклад, прийом full-bleed у побудові макету сторінки. Нашого цвіту по всьому світу!". Ім'я Мехмеда Фемі Аги гідне свого місця в українському пантеоні не менш за Казимира Малевича, Ігоря Сікорського або Сержа Лифаря.
На цьому шляху переосмислення та розуміння розмаху діалогу в часі України зі світом на нас чекають невичерпні скарби. Маємо не лише їх збирати, але й використовувати. Як от спадщину українця Олександра Ройтбурда, серед чиїх ідей, революційних для нашої культурної ситуації, – пропозиція створити загальнонаціональний відкритий цифровий каталог фондів усіх державних музеїв України.
Ройтбурд хотів надати приклад, почавши з Одеського художнього музею, але не встиг. Це велика робота, що наштовхнеться на бюрократичний та інший спротив. Але вона необхідна Україні, виводячи сам підхід до культурної спадщини та її усвідомлення громадянами на принципово новий рівень.