З них почалось українське сучасне мистецтво. Український дім відкрив виставку про "Паркомуну" і "Живописний заповідник"
На київську вулицю Паризької комуни, нинішню Михайлівську, 18А, улітку 1990 року заїжджають Олександр Гнилицький, Дмитро Кавсан, Олег Голосій, Валерія Трубіна, Юрій Соломко й багато інших митців. Вони утворюють перший київський сквот – "Паркомуну" – обʼєднання без маніфестів чи програм, з переконанням у тому, що єдиним правилом мистецтва є свобода.
За словами мистецтвознавиці Оксани Баршинової, саме в середині 80-х в Україні "народилося поняття сучасного мистецтва у сьогоднішньому розумінні". Учасники "Паркомуни" були тими, хто стояв біля його витоків.
Арт-оглядачка УП. Культура Ольга Дуденко розповідає про відкриття виставки про становлення незалежного українського мистецта "Протагоністи" в Українському домі. Та про те, чому так важливо сьогодні згадувати імена художників "Паркомуни", досліджувати їхні роботу й побут, вписувати їх у сучасний контекст.
Усмішка не сходить з обличчя Олександра Соловйова впродовж всієї церемонії відкриття виставки "Протагоністи. Живописний заповідник / Паризька комуна" в Українському домі. Він – один із протагоністів "Паркомуни", активний учасник становлення незалежного мистецтва України. І співкуратор нинішньої виставки. Соловйов говорить, що йшов до цієї події 30 років.
Суголосний йому і художник Тіберій Сільваші, засновник угруповання "Живописний заповідник". Сільваші згадує, що мріяв зробити таку виставку ще в 90-их.
В "Протагоністах" Український дім застосовує прийом з попередньої виставки про Горську – використання таймлайнів. Вони дозволяють помістити мистецтво в історичний контекст, передають атмосферу доби: наприклад, у 1987 році продажі компакт-дисків уперше обганяють продажі вінілу, а в Києві створюють радянсько-американський Центр сучасного мистецтва Soviart.
Для України та українського мистецтва 80-90-ті – турбулентний час, позначений насамперед очікуванням змін, пізнанням свободи та фактичним розпадом Радянського Союзу. Саме тому "Паркомуна" перебувала в постійних пошуках і питаннях.
Більшість творів, що присутні в експозиції – з приватних колекцій і демонструються вперше. Атріум "Українського дому" відкривається роботами, розміщеними у своєрідному квадраті. Його стіни не зімкнуті між собою і мають простір у кожній із граней.
Такий кураторський хід спирався на ідею одного з паркомунівців – митця Юрія Соломка, який прагнув влаштувати виставку угруповання за принципом "стінка на стінку", аби показати творче протистояння, що панувало в обʼєднанні. Тепер же стіни розходяться й дають художникам можливість співіснувати.
Для когось із митців "Паркомуна" була лише майстернею, для когось – осередком як і творчого, так і особистого життя. Тут народжувалися живописні роботи, провокативні перформанси, фото й відео, виставки й критичні тексти. У різні часи у сквоті працювали Ілля Чичкан, Арсен Савадов, Максим Мамсіков, Наталя Філоненко, Олександр Гнилицький, Олег Голосій.
В їхньому середовищі з'являється ще одна ланка – "Живописний заповідник". Її митці, незважаючи на появу нових тенденцій, прагнуть і надалі створювати живопис. Навколо цієї ідеї обʼєднуються Тіберій Сільваші, Анатолій Криволап, Марко Гейко, Олександр Животков, Микола Кривенко. На відміну від "Паркомуни", представників "Живописного заповідника" гуртували лише творчість і цінності, а не фізичне місце.
На першому поверсі "Українського дому" навскісною рискою на стіні відділено творчість "паркомунівців" і "заповідничан". Дві зали, ніби ввідні, дозволяють познайомитися з представниками двох обʼєднань, побачити різноманітність їхніх робіт, простежити, що їх цікавило. При вході кураторська група зібрала світлини учасників угруповань, на яких ті спілкуються, сміються, створюють, танцюють, обіймаються.
Представлені роботи справді засвідчують пошук, яким була позначена творчість "Паркомуни". Тут є живописні роботи Максима Мамсікова ("Світлана"), Іллі Чичкана ("Прощальна пісенька з кінофільму "Вік любові""), Леоніда Вертиванова ("Без назви"), Кирила Проценка ("Твоя посмішка", "Запальничка"); реді-мейд "Імітація крему для взуття" Дмитра Кавсана, зроблений із побутових предметів; фотографії Василя Цаголова (серія "Кримінальний тиждень"), Миколи Троха ("Юрій Сенченко з моделями", "Без назви"). До речі, завдяки Миколі Троху й Олександру Друганову маємо чимало фотографій учасників "Паркомуни".
Крило "Живописного заповідника" відкривається роботами Олександра Животкова "Паризькі вікна". Роботам цього обʼєднання властиві дослідження кольору, світла та абстрактні форми. Тут побачимо й "Сад безтурботності І" Тіберія Сільваші, триптих "Стан" Марка Гейка, "Пульсуючі координати" Анатолія Криволапа.
Другий поверх увібрав твори не тільки безпосередніх учасників "Паркомуни" та "Живописного заповідника", а й українських художників 90-х, які визначали перебіг і розвиток тогочасного мистецтва. Це роботи Олександра Ройтбурда ("Посвята Пуссену", "Портрет дами в білому", "Двоє"), Олега Тістола ("Проєкт грошей"), Ігоря Гусєва ("My God"), Романа Жука ("Яблуневий сад").
Різноманітність матеріалів і напрямів, еклектизм необароко, відсутність будь-якої програми й були самою програмою. Соціалістичний реалізм і партія диктували системність і чітку структуру, тому протистояти йому можна було невизначеністю, що й дорівнювала творчій свободі.
Поєднання непоєднуваного і колаж як прийом застосовувались у творчості Павла Керестея ("Ліс"), Олександра Клименка ("Вічне відчуження", "Поля мовчання", "Розмова про безсмертя"), Леоніда Вартиванова ("Без назви"). Образи на їхніх картинах ірраціональні, деконструйовані, нагадують міфологічних чи казкових істот. Деякі лінії, силуети й сюжети здаються допасованими, нанизаними один на один і передають стан постійного дослідження, у якому перебувають митці.
Нерідко художники цього періоду звертаються до дитячих образів і казок. Валерія Трубіна малює ескіз до твору "Котик поранений іде, вушко песика гризе", проте тварини тут стають гіпертрофованими, а кіт опиняється в одній площині з собакою, що не властиво традиційним сюжетам.
Потужними є графічні роботи Олександра Гнилицького, які стають дослідженням тілесності, людської взаємодії, форм і фактур. Полотна Іллі Ісупова "Goodbye Paris" та "У ванній" відсилають до творчості Клімта й поміщають сучасне українське мистецтво в європейську площину.
В одній із залів на другому поверсі розміщено великий екран. Там демонструють фільм зі спогадами людей, причетними до розвитку "Паркомуни" й "Живописного заповідника". На цьому відео Олег Тістол називає Гнилицького та Голосія "двома найбільшими розгільдяями" та "геніями", а Київ 90-х років оживає з фрагментів стрічки Дмитра Кавсана.
"Паркомуна" завершує свою діяльність 1994 року. І не лише тому, що комунальники забирають приміщення сквоту. Тоді чимало митців виїжджає за кордон, трагічно помирає Олег Голосій, в середовищі присутні особистісні протистояння, які не давали художникам співіснувати в одному творчому середовищі.
Це були яскраві, амбітні митці. Попри те, що куратори дають можливість їхнім роботам бути в одному просторі, вони все ще протистоять одне одному, "демонструють" себе. Їхні роботи різні, як і їхні пошуки, питання й інтереси.
Жвавого, бунтівливого, креативного духу "Паркомуни" й "Живописного заповідника" в "Українському домі" обмаль. Можливо, тому що ці явища вже стали історією, і нам залишилося їх споглядати, досліджувати й вписувати в тяглість сучасного українського мистецтва.
Сама виставка є роботою з памʼяттю й тяглістю. Глядачі прийдуть на знайомство з митцями "Паркомуни" та "Живописного заповідника" й точно здивуються, як багато переживань і шукань нас обʼєднує.
Директорка "Українського дому" Ольга Вієру підкреслює, що "протагоністи" творили на зламі часів, у період трансформацій, що й зараз відбувається з нами: "Усі потрясіння навчили нас цінувати минуле. Сучасне мистецтво – це теж частина культурного надбання, адже воно стимулює нас аналізувати, відчувати час, рухатися вперед".
"Для нас дуже важливо, щоб імена цих художників в Україні знала кожна людина. Ми впевнені, що ці твори могли б бути представлені в музейній колекції будь-якої країни світу. Це твори найвищого рівня", – додає Вієру.