Кінець історії: як серіал Pluribus Вінса Гіллігана протистоїть природі драми
Напередодні Різдва на Apple TV вийшов заключний епізод пілотного сезону Pluribus – нового серіалу від творця "Пуститися берега" та "Краще дзвоніть Солу" Вінса Гіллігана, – в якому світ охоплює пандемія щастя. Деякі критики вже звинуватили легендарного шоураннера в занадто виснажливому і повільному темпі сюжетного розвитку, а автор стверджує, що він сам не до кінця впевнений, як далі працювати з подібною історією.
Спеціально для УП.Культура кінокритик Володимир Чернишев розповідає, як серіал своєю вкрай дивною зав'язкою кидає виклик не тільки сучасному телебаченню, але й законам художнього оповідання в цілому.
Нещастя – це паливо драматургії. Обов'язковий агент розбіжності, що створює конфлікт, без якого жодна художня історія ніби й не має сенсу. Проте не завжди нещастя персоніфіковане в образах на кшталт чорного кота або Лиха Одноокого. Часом воно всеосяжне і невизначене, те саме августинівське privatio boni – несуттєва тінь буття. Саме по собі нещастя пасивне, поки не взаємодіє з волею – каталізатором моральної метаморфози. Саме вибір висікає з "нестачі блага" агентне за своєю природою зло.
Своїми двома попередніми творами – "Пуститися берега" і "Краще дзвоніть Солу" – Вінс Гілліган геніально виразив багатоскладову кореляцію цих трьох агентів драми. У новій же роботі, Pluribus, він, якщо й не відрікається від оповідного базису, то безумовно ламає його, перетворюючи багатосерійне кіно на щось середнє між візуальною медитацією і безмовними міркуваннями про екзистенціалізм.
У Pluribus Гілліган повертається в Альбукерке, штат Нью-Мексико – топос, який для його творчості давно перестав бути просто географічною точкою і перетворився на випалену арену моральних випробувань. Але якщо раніше пустельні ландшафти американського півдня були фоном для гарячкової діяльності Волтера Вайта і Джиммі МакГілла, то тепер вона служить декорацією для великої, жахливої, майже нестерпної тиші і пустки.
Автор відмовляється від звичного фабульного темпоритму і зосереджується на спогляданні: замість розвішування "чехівських рушниць" – затяжні спостереження за побутом і рутиною в химерних обставинах. Ґеґи народжуються на стику абсурду й майже документальної достовірності. Музика в серіалі працює тим же чином: то розчиняється в класичній інструментальності, то раптово оголюється до вкрай своєрідного акапельного вокалізу.
У пілотному епізоді авторку бульварного чтива Керол Стурку (Рей Сігорн, відома за роллю Кім Векслер у "Краще дзвоніть Солу") наздоганяє апокаліпсис зворотного характеру: світ не руйнується, а, навпаки, міцніє. У мить кордони держав зникають, війни закінчуються, як і всі інші проблеми, бо незрозумілий вірус інопланетного походження перетворює все людство на патологічно доброзичливу масу. Відтепер людство щасливе на біологічному рівні.
У цьому чудесному світі новому відсутні особистості. Ті, хто раніше були такими, тепер є частиною колективного розуму, в якому немає місця Его – одне суцільне "ми". І все б нічого, ось тільки кохана Керол, Хелен, гине від вірусу (тобто буквально її вбиває щастя), а сама письменниця – одна з тринадцяти людей на всій Землі, імунних до цієї зарази, що буквально робить її найнещаснішою людиною, яка мріє скасувати "катастрофу".
Утім, її героїчне прагнення не має ні етичної опори, ні гідного адресата. Нове "ми" самодостатнє і блаженне, тож йому просто не потрібно брехати. Завдяки своїй екстремальній цілісності, воно ефективно використовує ресурси, повністю переробляє відходи та економить енергію. Агресія для заражених токсична у прямому сенсі (від неї людство починає "ковбасити", як від епілептичного приступу), тому відмова від насильства зведена в максиму: вони не здатні заради власного виживання вбити тварину або навіть зірвати рослинний плід, задовольняючись лише падаллю, через що їм, зокрема, доводиться вдаватися до "гуманного" канібалізму.
В українській локалізації серіал називається "Єдина", і ця назва, на відміну від оригінальної, не передає багатошарової семіотичної строкатості, якою пронизаний весь серіал. Pluribus відсилає до колишнього державного девізу Сполучених Штатів, – "e pluribus unum" (в пер. з лат. – "з багатьох в одне ціле"). Коли світ розривають насильницькі зближення і ворожі розбрати, цей вигук звучить знущально, в ньому закладено парадоксальний синтез: unum (єдиний), символ приватного, виконує функцію інтеграції, в той час як символ колективного, pluribus (багато), встановлює дискретність елементів. Колективне з приватним утворюють бінарну опозицію, де кожен член служить умовою означення іншого, так само, як і позитивна свобода Ісаї Берліна ("свобода для") втрачає свій сенс, якщо негативна ("свобода від") не те, що пригнічується, а просто немислима.
Pluribus – це хитромудрий танатологічний експеримент над самою суттю сюжету, де та сама епітафія казки – "і жили вони довго і щасливо" – раптом перестає бути фігурою мови і стає імперативом навколишньої реальності. Гілліган досліджує химерну фігуру оповіді, в якій конфлікт випливає з його неможливості, а кінець історії (в усіх сенсах) – це її зав'язка.
Імунітет Керол не випадковий. Це буквально сутнісна відмова літераторки прийняти безконфліктну (а отже безсенсовну), "графоманську" реальність. Вона чинить опір не стільки "тиранії" щастя, скільки вульгарності утопії. Для неї, творця слова і сенсу, нехай і в рамках низького романтичного жанру, драма – це ремесло, дисципліна взаємодії з буденністю, сенс життя. Утопія ж – не тріумф, а капітуляція перед небуттям, де неможливість зла означає не перемогу добра, а анігіляцію самого права на вибір, того проклятого дару, який робить всіх нас людьми.
У творах, що порушують екзистенційні питання про сенс життя та устрій буття, прийнято вичитувати коментар до нашої реальності. Багато хто, наприклад, після перегляду серіалу порівняв колективний розум, що досяг абсолюту щастя, зі штучним інтелектом, – і небезпідставно. Він так само різко вторгнувся в наше життя, він такий же до моторошності безвідмовний і, подібно до Керол, ми не знаємо і не маємо довіри до того, що насправді відбувається всередині цієї системи, що поводить себе, як "філософський зомбі".
Також прагнення головної героїні "врятувати світ від щастя" дещо римуються з мотивами сучасних войовничих авторитаріїв, а сердобольна інертність "інших" – із нерішучістю західних демократій. З огляду на те, що в фіналі сезону Керол обзаводиться персональною атомною бомбою (яку на її прохання люб'язно виділили ендорфінові організми), таке трактування цілком собі легітимне.
І все ж, в першу чергу, це екзерсис рідкісного штибу, який можна порівняти, хіба що, із сатирою Олдоса Гакслі. Тільки ось "Новий Лондон" цілком собі зрозумілий, а Новий Світ Pluribus – це "терра іґнота", поки що навіть для самого Вінса Гіллігана.