Вистава "Троянство": як перехитрити самого себе?

28 березня київський Театр Франка представив прем'єру "Троянство" у постановці Давида Петросяна за п'єсою Максима Курочкіна. Вистава демонструє спробу сучасної адаптації класичної "Енеїди" українською командою телепродакшену в час напередодні повномасштабного російського вторгнення. Дія вистави відбувається в декораціях телестудії – на тлі зеленого хромакею (художниця постановки – Ольга Штейн).

В центрі сюжету – напруга між мирним життям та близькою війною, проблематизація української мистецької традиції та критика виробництва національного міфу.

Спеціально для УП.Культура танцівниця та перформерка Лариса Венедіктова розповідає про те, як у виставі працює іронія і чи не шкодить це "Троянству".

Це мало стати ще однією "Енеїдою" серед безлічі "Енеїд". Але в процесі репетицій і написання тексту вистава знайшла нову назву. Один, мабуть, з небагатьох випадків (я насправді не знаю, чи таке вже траплялося в українському театрі), коли п'єси як такої не було, була ідея, а текст писався і переписувався в процесі репетицій. Актори кажуть, що все змінювалося кожного дня.

Врешті, вийшла доволі заплутана, лабіринтна, сатирична вистава про Євгена Нищука (генеральний директор-художній керівник, очільник театру Франка – прим. ред.).

На сцені стоїть стіл, за столом сидить Драматург (Володимир Міненко) чи то Сценарист (по ходу вистави незрозуміло, чи то творча команда працює над виставою, чи то знімає кіно, – Проєкт, одним словом).

Драматург працює над переосмисленням класичного твору. Драматург хоче написати "Енеїду" без Енея, "надаючи голос тим, хто залишився поза увагою і не потрапив на сторінки відомих поем Вергілія і Котляревського" (з анонсу вистави на сайті театру).

Продюсер (Євген Нищук) по імені Євген висловлює своє невдоволення задумкою Драматурга, і, разом з Режисером (Сергій Кулибишев), наставляє Драматурга на шлях істинний – "патріотичного переосмислення української класики".

У подальшому, у "дискусії" між Драматургом, з одного боку, і Продюсером та Режисером, з іншого, на сцені звучить весь набір шаблонів і кліше – від "герой мандрує всередину себе в пошуках власної ідентичності" до "один великий український всесвіт".

З початку вистави у залі створюється смішлива атмосфера. "Звідки таке вперте бажання розважати?", – проскакує перша думка. "Можливо, сьогодні з нагоди Дня театру." Глядачі радісно відгукуються на жартівливе запитання, адресоване Сергію Кулибишеву: "Чи буде він знімати новий сезон "Ховаючи колишню"?" (Кулибишев – режисер серіалу "Ховаючи колишню" – прим. ред.). А може, вони не розважають, а захищаються від вистави, у якій грають?

Спочатку здається, що "Троянство" – пародія на сучасний театр, практично відсутній у нашому театральному ландшафті. З часом прояснюється про що вистава – про критичний погляд на зношену радянську пропаганду української меншовартості, про конструювання міфу та його небезпеку. Міф дійсно небезпечний, бо сприяє спрощеному сприйняттю складного сучасного світу. Світу, в якому тілесність та вчинок набули ваги, а текстоцентричність та наративи залишилися для серіалів.

Про всяк випадок, – зняти штани на знак протесту (а саме це робить Драматург/Сценарист у пориві відчаю під час сварки з Продюсером) – аж ніяк не стосується оголеності чи тілесності. Цю дію також вже не можна розглядати як жест – після Гюнтера Брюса та Віденського акціонізму. Ми живемо в світі, де мистецтво уже стало незручним і сміливим. Якщо ми хочемо позбутися свого синдрому меншовартості, то маємо придивитися до себе у світі. Тут, мені, звісно, можна було б заперечити, що зняті штани – ще один шаблон, над яким потішається вистава. Вона включає в себе власну самокритику. Що є дуже зручним, якщо хочеш уникнути критики ззовні.

Кілька разів на сцені з'являються танцівники (схоже, що якийсь самодіяльний гурток), які відтворюють стереотип українсько радянського народного танцю. Вони, здається, просто щасливі опинитися на "головній сцені країни". Нібито їх забули попередити, що вистава є сатиричною. Я бачу об'єктивацію молодих людей, які з ентузіазмом виконують те, що критикують носії сенсів – драматург і режисер.

Думаючи, як найкраще описати побачене, пригадую терміни: "постіронія" (стан, у якому серйозні та іронічні наміри заплутані) та "метаіронія" (стан, де сама іронія стає предметом іронії).

І те, й інше ризикує стати "капусником" (театральний жанр, який включає сатиричні, гумористичні мініатюри й імпровізації; капусники здебільшого відбувалися в театрах для обмеженого кола запрошених глядачів – прим. ред.) або, щонайменше, бути сприйнятим просто як жарт.

Коли робиш (хочеш зробити) подію, яка була б "спробою чесної розмови про те, що сьогодні здається незаперечним…", коли говориш про "відсутність культурного коду, який міг би аналізувати досвід одночасності та співіснування реальної близької війни, мирного життя та овіяного міфом народно-популярного уявлення про героїв як персонажів з епосу про давніх греків та козаків доби Запорізької Січі", можливо, не варто маскувати цю розмову багатошаровими розважальними та естетичними засобами. Ці теми й так вже надійно замасковані локальним комічним соцреалізмом – у формі вистави та акторської гри.

Хромакей (зелений фон, що зазвичай використовується для відеомонтажу), до речі, весь час мене повертав до плутанини – вистава про кіно, про театр, чи про – "яка різниця, якщо і там, і там – Станіславський (перекладений українською) і (дещо прихована останнім часом) мрія про ГІТІС".

Сатиричність вистави нагадує середньовічний вуличний (здебільшого, ляльковий) театр, що висміював владні інтриги та будуарні скандали. Ці актори працювали на вулиці, бо церква вважала їхню діяльність святотатством. Виникає відчуття, що творча команда "Троянства" ніби боїться (проявляється це у використанні традиційної форми вистави), що може опинитися на вулиці, бо ставити під питання патріотичні гасла може бути не сприйнятим сучасною церквою – суспільством.

Я виділила кілька вдалих і, (судячи з розмов після вистави), не найбільш помітних рішень, до яких вдалося "Троянство", і які вимагають від глядача більшої уважності.

Так, наприкінці свого другого монолога (про коників) Ярина Рудько, яка грає молоду акторку, яка грає дружину Енея, каже "... Потім мене вбили. Обійшлося без згвалтування". І підморгує… Ця проста деталь спрацьовує дуже сильно. І пояснює, навіщо на сцені кілька екранів та камери, що знімають дію з різних перспектив.

Інший вдалий момент – "Троя", яка у виставі за натяками творців є метафорою УРСР. Цей натяк уособлює Батько Сценариста/Драматурга (Віктор Жданов). Зрозуміло, що це – ще один штамп, радянець – стара людина. Єх, якби лише старі люди були радянцями! Цю тему самими натяками точно не відрефлексуєш.

Спрацьовує також прийом майже ідентичного повтору однієї зі сцен – телесюжету для новинного каналу про підготовку адаптованої "Енеїди". Вперше вона відбувається в грудні 2021, вдруге – вже після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Творці знову ж таки натякають, що для телевізора, на жаль, нічого не змінилося. Тут на думку спадає, що сама можливість цієї вистави – результат росіянської агресії, як би прикро це не звучало.

Але найбільш цікавим видається те, що у втіленому Євгеном Ніщуком Продюсері, проглядається Гнат Юра. Тут доречно пригадати відеоесей каналу На пошуки грамоти. У ньому йдеться про Леся Курбаса і Гната Юру, їхню ненависть-дружбу і про те, як Юра "переміг" і Курбаса, і український театр, і радянську владу (тим, що вижив). Переміг хитрістю, лагідністю та гумором. Не випадково ж пам'ятник Юрі поставили біля театру Франка – в образі Швейка.

"Якщо я смішний маленький чоловічок, то що з мене візьмеш?". Здається, прогнозам неминучої війни мої друзі не вірили саме тому, що вважали себе маленькими і не цікавими Путіну (чекістам). І українці так сильно здивувалися – спочатку Криму, потім повномасштабній війні, – бо не вірили, що вони настільки важливі, щоб хтось хотів їх знищити.

У відеоесеї згадується також "Дискусія про місце театру у суспільстві" на початку 1930-х. Саме ця "дискусія" призвела, серед іншого, до ліквідації театру "Березіль". "Яку функцію виконує сьогодні театр в Україні?", – звично (по-радянські) питає українське Радіо Культура в Максима Курочкіна після прем'єри.

Театр – це погляд, його "функція" – дивитися і діяти своїм власним баченням.

Театр – це ризикована гра, де ставкою є твоя (як актора, так й глядача) екзистенція.

Театр – це реальність. Та реальність – складна річ. Щоб дістатися до неї, потрібне небанальне зусилля.

Я часто пропоную уявляти цей шлях як математичний – від натуральних чисел, через цілі, раціональні, ірраціональні, до – реальних (дійсних). Дійсні числа, своєю чергою, є підмножиною комплексних, які включають також уявну одиницю.

Є, звісно, різні способи наближення до реальності, але вона завжди є чимось типу "загального відчуття". За Кантом, "загальне відчуття", завдяки здатності уяви, може забезпечити присутність всіх тих, хто наразі відсутній. Воно, як стверджує Кант, дозволяє нам мислити замість всіх інших, і тому, коли хтось виносить судження, називаючи щось, наприклад, прекрасним, він не просто має на увазі, що ця річ приносить задоволення йому, але вимагає схвалення інших, бо вже врахував їх у своєму судженні і тому сподівається, що його судження будуть мати деяку загальну значимість.

Реальність не існує просто як документ. Моя колега Мар'яна Матвейчук ставить питання про те, що б могло додати реальності виставі: "Мабуть, якби на сцені був дійсний режисер, драматург і продюсер (ясно, що Євген Нищук грає самого себе, але грати умовного продюсера і заявляти, що я граю самого себе – це різного роду виклики)".

Чи достатньо вийти на сцену самим собою? Ні, недостатньо. Людське сприйняття працює цікавим чином. Сенсорні нерви сприймають лише частину реальності. Мозок весь час автоматично домальовує дійсність, виходячи з досвіду та звичок людини.

То яким є завдання театру? Може, пора працювати зі сприйняттям? Що, власне, давно вже робить сучасне мистецтво. Театр тим часом носить туди-сюди картонні хмари. А глядачі сміються.

Виставу здебільшого хвалять – за "початок незручної розмови", але той, хто хвалить, сам нічого не каже. Хвалять за сміливість, яку самі не проявляють. Та навряд незручна розмова відбудеться, бо виставу зроблено дуже хитро. Будь-які помилки можна пояснити тим, що їх зроблено спеціально. Будь-яку гостроту питань можна списати на те, що це – всього лишень театр ("капусник" навіть). Як би тут не перехитрити самого себе.

Ніхто не хоче ризикувати, насправді. Бути незручним не так вже й просто. Власне, це – зусилля. Зусилля уникати простих відповідей, кар'єри, статусу та усього іншого.

Дійсно незручна розмова, радикально потрібна українському суспільству – це серйозна розмова про радянське (не)минуле. Без цього осмислення всі жертви будуть необхідними, але марними. Це я кажу від імені Кассандри, доньки Пріама, царя Трої. Кассандра намагалася попередити про сумнозвісного коня, але троянці її не чули. Полонені троянки ридали і дивилися на Кассандру, згадуючи її пророцтва, яким не вірили, а вона сміялася. Мені не смішно.