"Жоден митець нікому нічого не винен": Сандра Гюллер про свою роль у Vaterland Павела Павліковського
На 79-му Каннському кінофестивалі в рамках основного конкурсу відбулася премʼєра нової картини Павела Павліковського Vaterland ("Батьківщина"). Оскароносний режисер продовжує досліджувати феноменологію травм післявоєнної Європи – цього разу він узявся анатомізувати примари минулого Німеччини.
У центрі фільму – подорож Томаса Манна та його доньки Еріки зруйнованою країною у 1949 році, історія, в якій особисте неминуче переплітається з політичним, а повернення додому виявляється складнішим, ніж здається. Одну з ключових ролей у стриманій чорно-білій драмі виконала Сандра Гюллер – акторка, яка сьогодні є однією з найцікавіших постатей світового кіно.
Кінокритик Володимир Чернишев доєднався до круглого столу з Сандрою Гюллер, де поговорив з акторкою про роботу з історичною памʼяттю, межі відповідальності митця та (не)можливість післявоєнного життя.
Фільм занурює нас у повоєнну Німеччину – час, про який говорять набагато рідше, ніж про саму війну. Наскільки складно було підходити до цього моменту у вашій ролі Еріки Манн і як ви відчували відповідальність перед глядачем?
Я – людина третього покоління, що походить від тих, хто пережив цю війну. Тому частинки її – буквально частки – живуть у моєму тілі, у моїй системі; для мене це очевидно. Тож я не проводила особливих досліджень. Сценарій дуже чітко пояснює, що це означає, і точно відтворює ту дивну порожнечу, в якій усі перебувають, і це нестримне бажання щось відбудувати, але без розуміння, з чого саме почати і як. Тож у цьому сенсі я могла на нього покластися. А особиста історія цих двох людей (Еріки та Томаса Маннів – прим. авт.) ніби вплітається в усе це. Ми говоримо тут про втрату, про горе, про спроби зрозуміти, як продовжувати жити з гідністю. Що варто зберегти з довоєнного часу, а що краще вже не чіпати.
Ви граєте кількома мовами – німецькою, англійською, французькою. Частина фільму також торкається теми втрати географічної приналежності. А якому місцю належите ви самі?
Я з Тюрингії і завжди ідентифікувала себе з нею. Це як коли, знаєте, входиш у свою дитячу кімнату і вона відчувається майже фізіологічною частиною твого організму – колись твої молекули змішувалися з повітрям, що її наповнює. Я завжди відчуваю це саме так. Я знаю мову цього місця, знаю їжу, знаю, як думають люди. Тому для мене це завжди буде моїм місцем. Я дуже вдячна, що маю можливість пізнавати світ і що мене скрізь тепло приймають – це для мене справжнє диво. І, на жаль, так трапляється не з усіма. Я б хотіла, щоб це відбувалося з більшою кількістю людей. Але це дає мені змогу досліджувати певні сфери роботи й зустрічати прекрасних людей. А все одно я залишаюся з Тюрингії.
Фільм будує дуже інтенсивну емоційну напругу аж до фінального зриву. Як вам вдається створити відчуття такого органічного емоційного розкриття, якщо зйомки зазвичай фрагментовані й нелінійні?
Ой, ну я точно не великий конструктор ролі. Я дуже реагую на те, що відбувається саме в момент зйомок. Є якийсь емоційний фундамент персонажа, до якого я намагаюся підключитися на початку — і від нього все починається. Також я дійсно люблю грати з партнерами. Люблю з'ясовувати, яка між нами енергія і як ми можемо розвивати сцени. І, звісно, режисер, камера – всі причетні на майданчику. Тож, як правило, я не маю плану щодо персонажа. Це більше реакція на те, що коїться зараз.
І все ж, фільм витримує певний чуттєвий ритм упродовж усього часу. Де ви знаходили орієнтир для себе, щоб утримувати цей стан?
Горе – це те, з чим кожен може ідентифікувати себе, якщо тільки не відмовляється від цього навмисно. Ми всі маємо якийсь досвід із ним. Весь цей процес, не знаю, відшкодування… Не виправдання, але саме вибачення. Все це працює разом із міцним режисерським та операторським художнім стрижнем, які змушують тебе дістатися якоїсь суті. Ти не можеш "возитися" в цих кадрах. Просто не можеш. Не можна торкатися обличчя, шукати емоцію. Вона просто має бути там. Авторська рамка є – і все інше теж має бути.
Я дуже захоплююся своїм батьком. Це те, з чим я можу особисто поєднатися. І ще, є інструменти, з якими ми народилися: уява. Спостерігати за тим, як Ганс Зішлер грає Томаса Манна, було дуже вражаючим. Багато що виходило саме звідти – з розмов із ним. Скорбота за братом дуже пов'язана з моїми стосунками з Авґустом Ділем (він зʼявляється у початковій сцені в образі загиблого брата Еріки, Клауса Манна – прим. авт.), якого я обожнюю. Ми знаємо один одного тридцять років, разом вчилися в театральній школі. Між нами дуже довга й міцна дружба. Все це живить ті почуття, що є у фільмі. Також ми, виконавці головних ролей, усі німці.
Картина знімалася в Польщі, яка має довгу історію німецького руйнування. Це відчувається на кожному кроці. Ми були в місцях, у яких досі німецькі назви, їх там купа. Руйнували ж не Німеччину, а саме Польщу… Це дійсно дуже складно пояснити, але це мало вплив на наші розмови, на те, що ми відчували.
Яку роль відіграло для вас особисте знайомство з Томасом Манном – його текстами, його спадщиною?
Ну, я його ще в школі читала, але, певно, була надто молодою, щоб відчути зв'язок. Його мова здавалася мені дуже холодною. Пам'ятаю, що писала про нього есей. Дуже поганий. Без жодної поблажливості. Але все змінилося — особливо завдяки цій роботі, його промовам, його Haltung, його політичній позиції і тим виборам, які він робив. Те, як він об'їздив усю Німеччину, щоб отримати цю нагороду імені Ґете, – весь цей тур, дуже об'єднавчий за своїм духом. У нього була дуже сильна політична позиція, якою я захоплююсь. І через це – і через його промови на BBC, які нещодавно були перевидані в Німеччині, моє ставлення до нього змінилося кардинально. Я збираюся читати його знову.
Чи вважаєте ви, що "Батьківщина" може спровокувати в Німеччині розмову про те, що означає бути патріотом?
Ох, так, я на це сподіваюсь. Я сподіваюся, що ми будемо багато говорити про Ґете, про Манна, про повоєнну Німеччину і про всі ті речі, про які ми, можливо, досі не говорили.
Фільм ставить питання про роль митця у суспільстві – і через постать Томаса Манна, і через контраст з іншими персонажами. Як ви думаєте, чи повинен митець або автор мати політичну позицію?
Жодний митець нікому нічого не винен. Це перше, що треба сказати. От я можу вирішувати, про що говорити і чи хочу говорити взагалі. Думаю, цей вибір має поважатися всіма, і я його теж поважаю. Але важливо говорити про ці теми, тому що деякі дискусії стали справді агресивними, а тут ми можемо розмовляти спокійно. Кажучи про Манна, це було його власне рішення – брати на себе цю відповідальність.
От, наприклад, – я про це не знала, – у Німеччині раніше його подавали як боягуза, що просто виїхав до Америки. Та це ж маячня! Кожен, у кого б була така можливість, зробив би той самий вибір. Не в усіх вона була. Тому зараз цікавий момент, щоб поговорити про нього і про його політичний шлях. Особливо в Німеччині. Але, може, і скрізь.
І останнє. Ми знову опинилися у ситуації, коли в центрі Європи йде кривава, загарбницька війна. І, як на мене, фільм задає найважливіше питання цього жахливого сьогодення: чи варте боротьби сумнівне майбутнє, в якому все одно доведеться жити поруч із молохами, що різко здобули порядність? У Павліковського, здається, немає на це відповіді. А чи є у вас?
Я думаю, це одне з найзагадковіших питань про всіх нас… Хоча, знаєте, факт залишається фактом: люди дають собі раду. Якось. Але ні, в мене немає відповіді.
