Стук дерева по бруківці. Чому треба дивитись "Просту випадковість"
В український прокат вийшла нова картина іранського режисера Джафара Панагі "Проста випадковість" (Іран-Франція-Люксембург). Фільм відзначений "Золотою пальмовою гілкою" Каннського кінофестивалю, номінаціями на "Оскар" і на "Золотий глобус".
Кінокритик УП.Культура Дмитро Десятерик вважає, що "Проста випадковість" – це блискуче поєднання комедії, політичної сатири і трилера, і вже тому заслуговує на увагу.
Читайте УП.Культура в Telegram та Instagram!
Чоловік з протезованою ногою, керуючи автомобілем увечері, випадково наїжджає на собаку. Щоб полагодити авто, він відвідує найближчий гараж, де автомеханік Вахід впізнає його за стуком протеза ноги. Він каже, що впізнав голос та характерну ходу Егбала (що означає "Кікоть") – так звали його мучителя у вʼязниці. Наступного дня Вахід знаходить чоловіка і викрадає з наміром убити. Заручник усе заперечує. Вахід, зі свого боку, не бачив Егбала в обличчя – бо йому завʼязували очі під час катувань.
Щоб розвіяти сумніви, Вахід кладе непритомне тіло у фургон та починає обʼїжджати друзів, які теж пройшли увʼязнення і тортури. Зрештою, у мікроавтобусі опиняється різношерста компанія: фотографка Шива, молоде подружжя Голі й Алі та Хамід, колишній партнер Шиви. Всіх їх катував Егбал. Зрештою, вони постають перед жорсткою моральною дилемою: що робити з цим чоловіком, якщо він дійсно виявиться тим самим бузувіром?
Джафар Панагі – режисер неабиякого таланту і великої громадянської мужності. Він почав карʼєру в кінематографі в середині 1990-х і протягом 10 років уже мав нагороди кінофорумів у Каннах, Венеції, Берліні, Локарно. В цивілізованій країні це б принесло режисерові статус живої легенди. Однак Ісламська Республіка Іран – держава, далека від будь-яких демократичних норм, і Панагі не збирався миритися з цим.
Уряд відповідав на активність митця наростаючими репресіями. У 2003 році Панагі заарештували й допитували протягом чотирьох годин. Другий арешт – у 2009 році, за участь у акції на спомин убитої поліцією активістки Неди Ага-Солтан.
У березні 2010-го Панагі засудили на шість років домашнього арешту за участь в акціях протесту проти фальсифікації виборів 2009 року; йому так само заборонили на 20 років знімати кіно, контактувати з іноземними журналістами та виїжджати з Ірану. Однак режисер знайшов вихід, обернувши заборони на свою перемогу: дістав невідомо звідки камеру і зняв, не виходячи з квартири, майстерний моноспектакль "Це не фільм" (2011), показаний в Каннах.
За ним послідувала камерна драма "Закрита завіса" (2013), так само повністю знята в одному приміщенні. У 2015 році Панагі знову обманув цензорів, влаштувавшись таксистом, і зняв обмежену салоном автомобіля стрічку "Таксі" (2015); глибокий і дотепний фільм здобув "Золотого ведмедя" на Берлінале. Загалом, перебуваючи під постійним тиском влади, режисер зумів завершити і передати за кордон 6 повнометражних робіт.
Творчий метод Панагі, серед іншого, полягає в тому, що він максимально використовує події зі свого життя. Наприклад, його виводили на допити, зав'язавши очі, тож Джафар змальовував в уяві свого мучителя за звуком його голосу – і це відобразилося в "Простій випадковості". Другий випадок, що вплинув на створення стрічки, вже стосується ув'язнених. Перебуваючи в тюрмі, Панагі був прикро вражений тим, наскільки гостро сперечалися опозиціонери з багатьох важливих питань – просто на межі розколу, і однією з цих дражливих тем якраз і була відплата владі та її поплічникам.
Суто формально, в побудові сценарію "Простої випадковості" Панагі використовує метод, напрацьований італійськими неореалістами в 1950-х, коли сюжет дійсно запускає випадковість, яка призводить до фатальних наслідків.
В повній відповідності з неореалістичним каноном оповідь міниться непередбачувано і інколи навіть чудернацьки, а з нею – інтонація. Сатира сусідить з трагедією, трагедія – з комедією. Героїв кидає з однієї крайності в іншу, в цілковито химерні краєвиди; чого вартий лише епізод у пустелі з деревом, яке, за словом Хаміда, виглядає як декорація для класики абсурду "Чекаючи на Ґодо".
Але тут алюзія радше на іншу чорну комедію – "Неприємності з Гаррі" майстра саспенсу Альфреда Гічкока (1955), де група спантеличених персонажів весь фільм намагається кудись подівати труп того самого Гаррі. Герої "Простої випадковості" – нетяпаки, які не можуть домовитися одне з одним, вибухають емоціями, вляпуються в проблеми на рівному місці з найкращих міркувань; особливої абсурдності додає те, що та ж Голі бере участь у цих маневрах у пишній весільній сукні.
Навколишня реальність цілком відповідає бедламу з Кіктем. Панагі не упускає можливості пустити шпильку в тотальну корумпованість показного "шиїтського соціалізму", що панує в Ірані. Медсестра лікарні питає, чи знає Вахід, як дарувати "подарунок", і хоче коробку тістечок до грошей. Грізні охоронці на парковці, де зупиняється мандрівна трупа в мікроавтобусі, теж вимагають "подарунок" і беруть хабар прямо через термінал.
Цікаво, що співвітчизник Панагі, кінорежисер Мохаммад Расулоф, майже одночасно з "Випадковістю" випустив фільм "Насіння священного інжиру" (4 призи в Каннах, 2024), де антигероя – суддю, який відправляє людей на шибеницю – теж можна назвати псом режиму. Але якщо в Расулофа мотиви злочинця при владі – бажання добре прилаштуватись і жити безбідно, то правда Кіктя, що оприявнюється ближче до фіналу, страшніша. Він навіть не фанатик.
Він просто жалюгідний, глибоко нещасливий невдаха – саме тому й прагне зробити своє особисте нещастя нещастям інших. Саме такі Кікті є основою диктатури. Тож постукування дерева по бруківці звучить і звучить над країною – як прокляття.