Освоєння необжитих територій: подорож сучасним мистецтвом із книжкою "Культура під тиском від ООО/ОООО" Бориса Філоненка

"Мистецтво займається освоєнням необжитих територій", – пише Борис Філоненко, куратор, арткритик та співзасновник видавництва іst publishing, одноосібно відповідаючи на питання, які повсякчас звучать зусібіч: навіщо потрібне мистецтво, ще й таке "незрозуміле", як сучасне? Що означає займатися мистецькими практиками під час війни? Як мистецьке поле переживає повномасштабне вторгнення та рефлексує над змінами суспільства, просторів, себе?

Про ці та інші питання й міркує Борис Філоненко у збірці есеїв "Культура під тиском від ООО/OOOO", яку прочитала літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко.

Чорні діри та горизонт подій

Яскрава жовта обкладинка – саме в тон "Новій ґенерації" українських футуристів (1927–1930), зображення чоловіка, який несе з криниці дві чорні діри, і… сім слідів від діркопробивача замість завершеної назви, один за одним – так виглядає нова книжка Бориса Філоненка "Культура під тиском від ООО/OOOO".

Під тиском від чого? Кілька ідей можна висловити ще на березі, просто тримаючи книжку в руках – насамперед, певно, війни. Проте й під тиском інституцій, застарілих візій культурної політики, інфраструктурних обмежень… Себе самої, зрештою.

Борис Філоненко пояснює: ідея з діркопробивачем походить із першого накладу каталогу українського павільйону на 58-й Венеційській бієнале, де речення "the Culture was under pressure from…" уривають три дірки від діркопробивача на першому рядку та чотири – на другому. Помилка чи сплановане висловлювання? Просто дірки від діркопробивача як спосіб (само)цензури чи дивовижно плідна метафора, яка обростає усе новими й новими конотаціями?

Фізики-релятивісти кажуть, що поза горизонтом подій (математично вирахуваною поверхнею довкола чорної діри, перетнувши яку неможливо повернутися назад) на спостерігача вже не може вплинути жодна подія ззовні. Здається, десь так працює й історія – в моменті тут-буття (термін, з яким, до речі, читачів знайомить Філоненко, пишучи про сучасного львівсьокого художника Андрія Сагайдаковського) весь безмір історії не має безпосереднього впливу на спостерігача, попри те, що його життя закономірно випливає з тієї безмежної дороги, яка йому передувала.

Ми ж знаходимося нині в унікальній історичній ситуації, де де-факто розпадається імперія, яка вже давно не існує де-юре, де бажання віднайти свою ідентичність, самоназватися змушують пірнати на саме дно колодязя історії, у саме серце чорної діри, по один бік якої – непевність, а по інший – невідомість. Наближення до горизонту подій чорних дір тривало цілими десятиліттями, упродовж яких українські митці осмислювали ті перешкоди й виклики, які траплялися на шляху (візуальної) культури, – обживали території. Обживають і досі.

Імпліцитний читач та обживання територій

Які ж вони "необжиті території", що цікавлять сучасне українське мистецтво? Важко уявити, що може відповісти на це питання краще, ніж "Культура під тиском від ООО/OOOO" з її нанизуванням знакових прізвищ, зі своєрідною письмовою екскурсією найпомітнішими феноменами – від пізніх радянських часів до Венеційської бієнале 2024 року.

Есеї Бориса Філоненка – це деталізований, глибокий та вірний собі портрет мистецьких досліджень та пошуків.

Тексти, написані, здається, імпліцитним читачем – не людиною, а структурою, яка через власні рефлексії, пояснення, враження, історичні довідки та асоціації дозволяє тексту-арт-обʼєкту працювати на той ефект, який задумував автор арт-обʼєкта.

Серед авторів, "читачем" яких стає Філоненко, і Вʼячеслав Поляков із його ідеєю реальності, яку формує розпад, – так, що, зрештою, розпад стає своєрідною формою творення. І Катя Бучацька з її "Рекордом болю", критикою галерейних просторів, спробою означення "не-мистецтва" та унікальним способом міркувати над тим, як віддалені на лінії часу події здатні промовляти й віддзеркалювати нас теперішніх. І Нікіта Кадан із його дослідженням того, як відчувається споглядання минулого без можливості проєктувати майбутнє. До речі, це його робота використана в обкладинці.

Особливу "читацьку" майстерність Філоненко демонструє у величезному есеї про Павла Макова та "Фонтан виснаження" – скрупульозній текстуальній ретроспективі, завдяки якій, зрештою, проступає візіонерська творчість митця. Митця, який десятиліттями працював із темою життя в Утопії (насправді ж UAtopia), темою збереження свого й близького, коли довкола вирує хаос. З темами безвладдя, відчуттям до кінця неоприявненої загрози, якою насичена сіра узвичаєність та позірне щастя; темами виснаження старого світу та особистого індивідуального виснаження – і все це шари інтерпретації лише одного проєкту Макова, який червоною ниткою, через різноманітні модифікації пролягає крізь час та місця.

Важливою темою есеїв збірки є також галерейні та музейні простори – їх Філоненко "читає" так само уважно, навіть чуйно, звертаючи увагу на те, як вони змінюються під тиском від [війни], розглядаючи повномасштабне вторгнення як напад на мистецькі простори, а відтак – їхній зміст, фіксуючи те саме нетривке поле, в якому змушені жити, помирати та відроджуватися артцентри сьогодні.

Отож, створивши маленьку жовту кишенькову енциклопедію сучасного українського мистецтва, Філоненко наочно демонструє, як далеко вглиб "необжитих територій" може заходити мистецтво, як відверто воно здатне фіксувати дійсність, як прискіпливо аналізує минуле, як сміливо наважується вказувати на виклики, які неуникно поставатимуть на шляху до майбутнього.

Турбота про митця

Окремої уваги заслуговує не лише те, про що йдеться у новій збірці, але й те, як. Відразу попереджаю: читати Бориса Філоненка може бути непросто.

Існує поняття "турботи про читача" – коли автор робить усе для комфорту того, хто відкриє його книжку, намагається бути зручним, гнучким, зрозумілим, запопадливим, дбайливим. Проте Борис Філоненко в цій збірці – сам читач. Чи радше зчитувач. І, зрештою, скриптор – візуальна мова митців, про яких пише Філоненко, проявляється через його голос, зафіксований у текстах.

Відтак, для Філоненка актуальнішою є турбота про автора (у цьому випадку – митця): гіперчутливість до його голосу, ювелірна уважність до деталей, глибоководне плавання в історичному та філософському контексті, часом – навіть довірливі розмови з самими митцями.

Саме це віщує реальному читачу непросту дорогу текстами збірки. Але це й те, що робить її особливою. Те, що витворює унікальний світ тихого, уважного споглядання, нагадує про сьогодні вже майже недосяжну розкіш повільного, вдумливого читання та не менш рідкісного співміркування з автором, до якого він активно запрошує читача – то напівнатяками, то цитатами, то питаннями, які лишаються без відповідей. До таких текстів безумовно треба звикати, а, звикнувши, по-справжньому насолоджуватися.