Воєнний спектакль, від якого складно відвести погляд. Рецензія на "2000 метрів до Андріївки" оскароносного Мстислава Чернова

Наприкінці грудня на американському кінофестивалі Санденс відбулася світова премʼєра фільму "2000 метрів до Андріївки". Це фільм воєнного репортера й кінорежисера Мстислава Чернова, який рік тому взяв "Оскар" за "20 днів у Маріуполі".

Після численних прохань УП. Культура змогла отримати віртуальне посилання на фільм. Кінокритикиня Соня Вселюбська розповідає, у чому ця стрічка є унікальним випадком в історії документального кіно, а також аналізує кінематографічні методи, в яких працює Чернов.

Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!

Рівно рік тому вирували 96-ті "Оскарівські" перегони, де в номінації за "Найкращий документальний фільм" по всіх показниках перемагав "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова. З моменту прем'єри на Санденсі стрічка об'їздила неосяжну кількість фестивальних та політичних майданчиків світу. Чернов провів вражаючий престур, дав з сотню інтервʼю й промов на політичних майданчиках.

11 березня 2024 року він взяв свій "Оскар" зі знаменитими словами: "Я хотів би, щоб цього фільму не було".

Рівно через два роки, на тому ж Санденсі, в секції World Documentary з'являється його новий фільм. Тобто у розпал промоції "20 днів у Маріуполі", наприкінці літа-початку вересня 2023 року Чернов, у своїй перманентній ролі воєнного репортера Associated Press, вирушив під Бахмут знімати контрнаступ. Виголошуючи ту промову, перед його очима вже стояв інший фільм, втім, з абсолютно іншими методами у реалізації своєї ідеї.

"20 Днів у Маріуполі" фактично навмисно травмував глядача, адже показане не могло залишити будь-кого байдужим. Реакція до фільму насамперед мала справу із солідарністю до цивільних. Критики розуміли – щоб побороти колективне звикання до сенситивних фотографій понівеченої України, Чернов насильно розмив етичну рамку. Це також загрожувало українській документалістиці небезпечними наслідками розмиванням меж дозволенного.

"20 днів у Маріуполі" дивитися було вкрай важко, зокрема тому, що фільм був наповнений виправданим сентименталізмом до цивільних через такі небезпечні прийоми, як дитячи смерті і батьківські сльози над їхніми тілами. Кожен кінематографічний крок фільму був спрямований на посилення емпатії, своєрідного пролонгування ефекту співчуття. Зануривши глядача в пекло перших 20 днів окупації міста, режисер побудував свій фільм у структурі есеїстичного щоденника, протиставляючи відзняте з кадрами своїх дітей, за якими він сумував ночами у Маріуполі.

Здавалося б, що ж українській документалістиці показувати далі, щоб нове документальне кіно мало шанси досягти еквівалентного розголосу? Хороші новини в тому, що в "Андріївці" Чернов не змагається сам із собою. Мабуть, на цю зміну його спонукало тверезе усвідомлення, що навіть такі жахливі речі, як дитяча смерть близьким планом і спіч на Оскарі – не здатні зупинити війну. Тому в новому фільмі він працює інакше.

Андріївка – це крихітне село за десять кілометрів від Бахмута, в якому ще до початку повномасштабного вторгнення жило менш ніж сто людей. З рухом лінії фронту воно стало важливим квадратом для подальшого контрнаступу. Від Андріївки Третю Штурмову Бригаду відокремлює випалена вщент вузенька лісосмуга, що усіяна мінами та трупами. Довжина цієї лісосмуги – 2000 метрів. Однак бійці бригади ніяк не можуть пройти цей ліс, і відвойовують, буквально, кожен метр землі коштом численних втрат.

У цьому фільмі Чернов не ставить за першочергове завдання викликати у глядача емпатію. Його головна місія – продемонструвати війну як вона є, а також передати знемогу від її тривалості. Чернов занурюється в саме серце війни в її споконвічній конотації, поміщає нас у найстрашніший із вимірів – на нуль. Місце, яке солдати жартівливо називають чарівним лісом, адже закони фізики там працюють інакше. Важливість дистанції бере верх над відчуттям часу. Дві години фільму він ділить глави, що розбиті по кілька сотень метрів повільного просування солдат, і в деталях показує обставини на фронті, що призвели до цього.

"2000 метрів до Андріївки" – це імерсивний воєнний спектакль. Вся кіноекспресія фільму спрямована на ефект гіпнотичного занурення, від якого складно відвести погляд. Холоднокровність і рутинність жорстокої війни, яка притаманна солдатам, переймається формою оповіді. Насамперед фільм є величезною демонстрацією безлічі нових технологій зйомки. Не існує в історії кіно фільму, який би документував військові дії такого масштабу на такі розвинені технології діджитальної зйомки. Таку розвинену і варіативну як і сама зброя, якою ця війна ведеться.

У фільмі можна розпізнати зокрема натільні камери, GoPro, дрони. Ця еклектика відеозображень майстерно змонтована в єдиний сюжетний потік, і дає роздивитись крихітні метри землі з різних поглядів і досвідів. Чернов також додає у фільм записи з дрона, який одночасно виконує роль вбивці та оператора.

Кіно не просто є кінозброєю, а фактично зроблене зі справжньої зброї. Камери на тілах солдат дають субʼєктивну точку зору, який безкомпромісно ставить глядача у найекстремальніше переживання воєнного досвіду, від якого неможливо втекти. Той факт, що Чернов надає чималий хронометраж записам камер з тіл бійців, є зручною етичною умовністю, адже провідний погляд представляється тим, хто на нулі.

Фільм має кілька потужних аспектів, що не опускають його до рівня воєнної порнографії й спекуляції. Насамперед це концентрація на вузькому колі протагоністів. Так глядач наближається до героїв сильніше, і кожна задокументована смерть підкреслює важливість одиниці життя, про що так легко забути у сухій нумерології в новинах. У реальному часі, в межах одного тривалого кадру через POV ми стаємо свідками смерті молодого солдата на прізвисько "Гагарін". Наш наратор каже в рацію, що той – двохсотий, і продовжує боротьбу.

Замість того, щоб давати близькі плани на відірвані кінцівки, ми більше чуємо крики, що є не менш страшним за потенційно зображене. Взагалі складно пригадати український документальний фільм, який показує стільки смертей в одній one-shot сцені. А коли Чернов начебто дає собі й глядачу відпочити, сидить з солдатами в окопі й веде бесіди в загрозливій тиші, його закадровий голос приносить сюди смерть також. Розмови з кількома солдатами про буденні речі закінчуються його поясненням як і коли загине співрозмовник, у той час, як камера все ще затримується на його обличчі.

Очевидно, що у створенні воєнного документального кіно надзвичайно важливим є особистий конект режисера до теми. Власне, саме тому режисери, знімаючи про чужу війну, часто провалюють свої фільми ще на етапі ідеї. Чернов родом з Харкова, і Андріївка розташована набагато ближче до його рідного міста, ніж Маріуполь. Він відкриває фільм легендою про Бахмутський ліс, яку він, скоріш за все, ще міг чути в дитинстві. А коли він очікує вказівок в окопі, в розмови з солдатами він приносить історії з Харкова також.

Це доволі рідкісний в історії документального кіно випадок, коли національна ідентичність перетворює воєнного репортера на успішного кінорежисера. Чернов знімав чимало озброєних конфліктів, проте кінорежисером його зробив той простий факт, що це – його війна. У фільмі закадровим голосом він промовляє романтичну фразу, що підтримує закріплену за українськими документальними фільмами тезу про "кінозброю". Знімаючи героя Федю, Чернов рефлексує над громадянським вибором у цій війні – Федя взяв зброю, а він – камеру.

На останній едиції Санденсу проводили панельну дискусію, де Чернов зізнався, що завжди мріяв стати режисером. В "Андріївці" його режисерський талант відкривається у вмінні творчо скомпонувати безліч форматів зображення і прокомунікувати глобальне через крихітне. Врешті йому вдається створити потужну метафору всієї України в її екзистенційній боротьбі.

Його голос, який говорить лише в найпотрібніші моменти, роботу з музикою та емоційним ритмом картини – разом народжують художнє документальне кіно. Воно не тільки розповідає про трагедію і творчо осмислює її. Це і є великим режисерським талантом у чистому вигляді, за який Чернов отримав заслужений приз на Санденсі та отримає ще багато в цьому фестивальному сезоні. "2000 метрів від Андріївки" – це історичний момент розвитку в історії документального кіно, епіцентром якого Україна мала нещастя стати.