Ретроспектива Сергія Маслобойщикова, знахідки Київнаукфільму та роздуми про повітряні нальоти: яким було українське кіно на 54-му Роттердамському фестивалі

Міжнародний Роттердамський фестиваль – одна з найважливіших кіноподій у світі. Цьогоріч було представлено понад 600 повнометражних та короткометражних стрічок. Окремою подією стала 13-ти картинна ретроспектива Сергія Маслобойщикова, українського митця багатьох напрямів, режисера театру і кіно. Його кінотворчість вперше здобула таку увагу.

На запрошення Роттердамського кінофестивалю кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська працювала на фестивалі, та розповідає про відкриття майстра. Також згадує про інші українські стрічки, які потрапили на кінофестиваль.

Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!

Уперше фільми Сергія Маслобойщикова були представлені в єдиній парадигмі, яка малює хронологічний розвиток його насиченої кар'єри на тлі політичного розвитку незалежної України. З боку программерів фестивалю це стало справжньою знахідкою, оскільки секції ретроспективи насамперед створені для того, щоб перевідкривати імена через призму сьогодення.

У ситуації з Маслобойщиковим, цей процес буде правильніше назвати першовідкриттям. Правду кажучи, його кінокар'єра взагалі не була критично осмислена. Про фільми Маслобойщикова українською, російською (і тим паче англійською) мовами написано нікчемно мало. Інтернет знає лише деякі його фільми, тому багато синопсисів для фестивального сайту були написані мною вперше.

Про кіно Маслобойщикова існує мало інформації частково через те, що він не любить давати усні інтервʼю, інтерпретувати свою творчість і пояснювати себе. Проте, за законами фестивалю, кожен показ має супроводжуватися 20-ти хвилинною сесією Q&A. З Сергієм ми провели одинадцять таких розмов.

І хоча його кіно переважно невідоме і вкрай специфічне, а сам фестиваль недостатньо промотував цю ретроспективу, відвідуваність була вражаючою, насамперед для самого Сергія. На покази ходили не тільки українці. У залі можна було впізнати відомих кінокритиків, працівників поважних кінофестивалів світу, допитливих студентів кіношкіл й режисерів, чиї фільми перебували в конкурсних програмах.

Уперше разом із глядачами Маслобойщиков переглянув всю свою фільмографію. Він прагнув до миттєвого фідбеку публіки, тільки-но в залі вмикали світло. Формувати сенс допомагало те, як фільми різних жанрів і хронометражів були поєднані на показах, що породжувало дискусії й стимулювало Маслобойщикова розповідати дивовижні історії, яких раніше майже ніхто не чув.

Мабуть, одними з найбільш унікальних показів з усієї селекції фестивалю були телевізійні документальні фільми Маслобойщикова, зняті на стику двох століть. Саме про ці фільми інтернет знає найменше, що є несправедливим, враховуючи обсяг їх тематичної та формальної оригінальності.

Серед таких були фільми, які відкривають натхнення автора, його рольових моделей. Фільм "Лідер" (2000) розповідає про українського художника-сценографа Данила Лідера, а "Світ Саши Шумовича" (1997) про його улюбленого оператора, який зняв Жозефіну і був обожнюваний індустрією 90-х, проте трагічно пішов з життя.

"…Від Булгакова" (1995) і "Дві сім'ї" (2000) є експериментальними документальними фільмами, знятими для студії "1+1", що дискутують на тему ідентичності та культури через вкрай несподівані наративи. Стрічка "Дві Сім'ї" у нарації Вадима Скуратівського розповідає про зв'язок родин Тобілевичів і Тарковських. В єдину площину він вмонтовує фільми Андрія Тарковського та Олександра Довженка, використовуючи радикальні для телебачення візуальні техніки. Коли на Q&A я описала це формальною еклектикою, він різко поправив мене, сказавши, що це гармонія.

У Маслобойщикова також є документальний фільм про Михаїла Булгакова, письменника, якого у 2024-му році Інститут нацпам'яті визнав українофобом. "…Від Булгакова" розповідає історію натхненною біографією письменника, концентруючись на його Київських коріннях.

Фільм частково знятий у будинку-музеї Булгакова, куди режисер вмонтував кадри з німих фільмів Д. У. Гріффіта, Ернста Любича і Жульєна Дювів'є, буквально у вікно, що виходить на Поділ. Щоб зрозуміти, що саме відбувається у фільмі "…Від Булгакова" і написати синопсис, мені довелося переглянути фільм кілька разів. Сам Маслобойщиков описував цей фільм так: маленький хлопчик, сильно любив читати Біблію, і коли згодом переписував її по пам'яті, вийшла "Майстер і Маргарита".

Коли хтось із публіки запитав про це німе кіно, Маслобойщиков розповів дивовижну історію, яка відкрила нове розуміння творчості Булгакова. В ті часи він гадав, "а якщо Булгаков у 1910-х дивився фільми Гріффіта в Києві, може вони якось вплинули на його творчість?" Гріффіт відомий популяризацією техніки паралельного монтажу, що, на думку Маслобойщикова, скоріш за все надихнуло на літературну стилістику у якій написана "Майстер і Маргарита". Публіка вражена такою думкою.

Контекстуально найважливішим фільмом ретроспективи стала "Співачка Жозефіна і мишачий народ" (1994). Це перший український фільм, що показали в основному конкурсі фестивалю у 1995-му. "Жозефіну" показали разом із дебютним коротким метром режисера "Сільський лікар" (1988). Логічне парирування, адже це дебюти в короткометражному і повнометражному форматі відповідно. Зокрема, обидва фільми засновані на творах Кафки.

На Q&A Маслобойщиков розповів, як 30 років тому його приймав Роттердам, і що постери фільмів тоді малювали фарбами. Розповідав про масштабні зйомки фільму в Чернівецькому театрі на тлі розрухи кіноіндустрії 90-х, і проводив паралелі з Маріупольським драмтеатром. Так само ми обговорювали роботу з величезною масовкою. У цьому ж контексті згадували "Свій голос" (2016) про Хор Щедрик, і Маслобойщиков зізнався, що обожнює працювати з дітьми.

На одному з обговорень "Жозефіни" трапився цікавий момент. Юнак, який відвідав майже всі покази програми, зауважив, що в ігрових фільмах Маслобойщикова часто фігурує вікно, яке є не просто фізичним поділом простору, а й метафоричним поділом різних світів, соціальних рівнів, та часових просторів. У "Сільському докторі" вікно відкриває фільм, у "Жозефіні" воно є виходом у ще більший хаос, від якого мишачий народ ховається у величезному театрі. Слухаючи цей коментар, режисер взяв довгу паузу і замість відповіді запросив юнака на прем'єру "Яси", що закінчується сценою з панорамним вікном у пентхаусі, що веде в пекло війни.

Саме в такі моменти стає зрозуміло, що відбувається щось історичне. Автор відкрив для себе додаткові сенси своєї творчості за допомогою несподіваних коментарів випадкового глядача. Саме для цього і робляться ретроспективи.

Другий повнометражний фільм Маслобойщикова "Шум Вітру" (2002) показали разом із фільмом "Інший" (1989) – випускною роботою з майстерні Балаяна, яка привела режисера на Каннський кінофестиваль. Можу сміливо сказати, що саме "Шум вітру" підкорив публіку найбільше. На двох Q&A люди хором запитували, як йому вдалося досягти такої неймовірної операторської роботи. У відповідь Маслобойщиков буденно розповів, що фільм був знятий за 200 тисяч гривень з використанням старої радянської техніки.

Усі три повнометражні фільми підкреслили, що в ігрових форматах Маслобойщикова завжди тягнуло до формалістських історій, які він невпинно називає реалізмом. Всі вони мають справу з тривогою, яка з'їдає героїв зсередини. Взагалі тема його таємничого вміння передбачати майбутнє своїм ігровим повнометражним кіно часто спливала в дискусіях. "Жозефіна…" знята в буремні 90-ті перед виборами Кучми, "Шум Вітру" був створений за два роки до першого майдану. "Яса" була закінчена на порозі повномасштабного вторгнення. Отже, ця незрозуміла тривога в сюжетах знаходить своє пояснення у політичних реаліях. У своєму есе для фестивального сайту я назвала це політичною (не)свідомістю.

На одному з обговорень Маслобойщиков сказав, що, здається, все життя він нібито знімає один фільм. У стурбованому натовпі він роздивляється індивідуумів у вихорі фатальних змін. Тому про "Жозефіну" цікаво думати в ключі його трьох політичних документальних фільмів. Завдяки цій ретроспективі стало зрозуміло, що Маслобойщиков є єдиним режисером, у кар'єрі якого задокументовано три найважливіші моменти політичної еволюції України. "Невсеремось! Люди Майдану" (2005), "Український Аргумент" (2014) і "Навала" (2023) показують ескалацію українського спротиву.

Ескалація простежується на рівні форми, і розвивається від класичних вуличних інтерв'ю в першому фільмі до мультимедійного підходу в останньому. На повторний показ цих фільмів приїхала Анжела Слободян. Українська журналістка, і співавторка останнього фільму "Навала", яка разом зі своїм чоловіком пережила пекло в російському полоні під час окупації Херсонщини. На Q&A вона розповіла, як знімала свідоцтва окупації, діставала записи телефонних дзвінків зі швидкої регіону, та взагалі як вижила. Публіка була настільки шокована цими історіями, що запитань до Анжели не залишилося ні в кого.

Головною подією для самого Маслобойщикова стала міжнародна прем'єра фільму "Яса" (2024), вперше показана на останньому Одеському фестивалі. Фільм є психологічним аналізом двох поколінь: Помаранчевої Революції та Революції Гідності. Водночас фільм нагадує глядачеві, що Маслобойщиков за своє життя поставив понад 50 театральних п'єс, що врешті взяло верх в кінорежисурі.

Власне, "Яса" є своєрідним катарсисом творчості Маслобойщикова, що об'єднує всі його таланти до пластичних і сценічних мистецтв, які він завжди вмів синтезувати в кінематографічну форму. Всупереч турбулентній реальності, крізь роки він працював у тому виді мистецтва, у якому хотів та міг виражати себе найбільш вільно.

Саме це стало нашою головною рамкою для великої дискусії посередині фестивалю. 2-го лютого понад 50 людей відвідало панель, яку я назвала "Сергій Маслобойщиков та еволюція України через його кіно". 75 хвилин ми з Сергієм, Аллою Сергійко (дружина і суперзірка всіх його фільмів) та Олексієм Москаленком (продюсер фільму "Яса"), хронологічно обговорювали розвиток авторства у глобальному розумінні, намагаючись прослідкувати вплив різних епох.

Говорячи про політику, Маслобойщиков завжди повертав діалог в онтологію, адже, за його словами, саме вона визначає політику. На панелі був цікавий мікс слухачів із різних країн і професій. Хтось цікавився війною в Україні, хтось фільмами Сергія, які встиг переглянути, а в підсумку вийшла об'ємна дискусія, яка виконала обіцяні цілі гран-ретроспективи. Люди відкрили для себе творчість українського автора, його кіно потрапило під погляд найважливіших людей світової кіноіндустрії, його було інтерпретовано в актуальній соціально-політичній призмі, і, нарешті, – сам автор отримав своє заслужене визнання.

Знахідки Київнаукфільму

У 2020-му році колектив Kinotron Group після довгих спроб нарешті отримав доступ до пильних плівок Київнаукфільму. Як і часто трапляється з українськими архівами – донедавна нікому не було до них діла. Однак після кропіткої роботи колективу чолі з Олексієм Радинським і Любою Кнорозок, ці фільми повертаються із забуття. Вони стають матеріалом для нових фільмів, які вдумливо пропускаються через деколоніальний фільтр. Колектив працював над реставрацією і диджиталізацією архіву, і ми вже бачимо значні плоди їхньої роботи.

З огляду на індустріальний і творчий контекст, у якому зараз перебуває українське кіно, саме архіви стають справжнім порятунком. Не лише тому, що архіви – це вже наявний відзнятий матеріал, який потребує переважної роботи на постпродакшені. А скоріше тому, що архівне кіно – це пряма конотація переосмислення минулого в контексті сьогодення, що так необхідно зараз.

Фільм Радинського "Там, де закінчується Росія" вже не перший місяць подорожує престижними фестивалями світу, і нарешті дістався Роттердама. Фільм заснований на знайдених на полицях Київнаукфільму записів експедиції у віддалені регіони Сибіру. Радинський робить фільм есей, заснований на цьому відеоматеріалі, і запрошує глядача до дискусії про згубний російський імперіалізм, що простягається на найширші ландшафти. До речі, фільм вже підкорив національні фестивалі та премії (KISFF, Kinokolo, Docudays) і віднедавна доступний для перегляду на Takflix.

Однак, на цьому не закінчуються золоті знахідки Київнаукфільму. Серед гір плівок був знайдений і відроджений фільм Юрія Рєпіка "С. Параджанов. Відкладена прем'єра" (1995). Це фільм, заснований на матеріалах незнятої картини майстра "Київські Фрески", що вважалися втраченими й були знайдені на початку 1990-х. Фільм потрапив до престижної секції "Cinema Regained", яка концентрується на колективній пам'яті, пропонуючи відреставровану класику та дослідження спадщини кінематографа. За цією секцією пильно стежать професіонали з різних синематек і архівів світу, тому складно уявити кращий буст для відроджених архівів Київнаукфільму.

"Роздуми про мир під час повітряного нальоту" та робота СУК

У неформальних розмовах я дізналась, що поданих коротких метрів від України було дуже багато, адже це справді одне з найкращих місць для премʼєри короткого метра. Однак программери обрали лише фільм В'ячеслава Туряниці "Роздуми про мир під час повітряного нальоту". Фільм потрапив до позаконкурсної секції "Short & Mid-length". Продюсером фільму виступила Інна Ласточкіна, яка вже працювала з В'ячеславом на попередньому короткому метрі "Харків М'юзік Фест відбувся".

Фільм Туряниці є філософським небагатослівним есеєм про людське буття під час війни. В'ячеслав, як академік і винахідливий синефіл, бере за основу однойменний есей Вірджинії Вульф 1940 року. У ньому письменниця описує жахіття, пережиті лондонцями під час Бліцу, і рефлексує про психологічний і соціальний вплив війни, а також про її гендерні аспекти. Туряниця пропускає це через призму повномасштабного вторгнення, вдивляючись у сучасний Київ.

Фільм стежить за кількома категоріями українців, які ведуть буденне життя під ревіння повітряної тривоги. Продовження їхньої рутини саме по собі є актом спротиву. Звук повітряної тривоги є зв'язковим елементом між історіями, які випливають одна з одної. Разом вони являють собою картину напівдокументальну картину, де об’єднавчою ланкою життів є війна як найреалістичніша з просторів.

Фільм створений за підтримки кіно колективу СУК (Сучасне Українське Кіно). СУК починався як колектив небайдужих кінематографістів створений Філіпом Сотниченком та Валерією Сочивець, і за понад десятиліття перетворилося на потужну організацію.

Сьогодні СУК займається виробництвом, продюсуванням, фестивальною дистрибуцією, наставництвом різного напрямку, і все складається в єдину мету – підтримувати сучасне українське кіно. З огляду на бум коротких метрів в Україні, і креативні ідеї, які диктує реальність, – ця організація здається як ніколи необхідною.

З Роттердамським кінофестивалем СУК уже має серйозні робочі стосунки, адже у 2023-му році основний конкурс переміг фільм Сотниченка "Ля Палісіада", і відтоді Роттердам особливо придивляється до нових творінь українських режисерів.