Цінність без сентиментів: про фільм Гран-прі Каннського кінофестивалю
4 грудня в український кінопрокат вийшов фільм "Сентиментальна цінність" режисера Йоакіма Трієра, висунутий Норвегією на здобуття премії Американської кіноакадемії "Оскар" в номінації "кращий міжнародний фільм".
Це вже третій фільм Йоакіма за 14 років, який стає кандидатом на "Оскар" від Норвегії. Для українського глядача подивитися фільм важливо не тільки аби розуміти, хто змагається за номінацію разом з фільмом від України – документальною стрічкою "2000 метрів до Андріївки" Мстислава Чернова, а й з огляду на тему – поки нас хвилює війна, норвежців хвилює тема батька і якими ми виростаємо, якщо його нема поруч тоді, коли він особливо потрібний.
Так само, як психоаналіз Зігмунда Фройда, фільм танцює навколо питання про стосунки батьків та дітей. По суті, найважливішого питання життя. Принаймні, для окремих людей – головної героїні фільму, старшої сестри Нори (Ренате Реінсве), самотньої і депресивної жінки, на відміну від своєї молодшої сестри, Агнес (Інга Ібсдоттер Ліллеас).
Не те щоб сестри весь час згадували свого батька, Густава Берга (Стеллан Скашгорд) – вони воліють не згадувати його взагалі. Забутий, відсутній, він не впливає на їх життя, давно сформованих жінок: молодша – щаслива в родині, старша – реалізована як характерна театральна акторка.
Втім, чомусь у Нори час від часу трапляються напади панічних атак, і асистентам театру доводиться різними способами витягати її з гримерки, заново вдягати на неї і зкріпляти розірвану сукню, а її бойфренду (на її прохання) – давати їй ляпаса, щоб вона заспокоїлася і вийшла на сцену.
А коли батько таки повертається, утім, лише через смерть матері, у головної героїні нарешті проявляється причина її ексцесів. Власне, весь наступний сюжет стосується цілі повернення батька, і ця ціль є далеко не похованням його колишньої дружини – вперше за 15 років він, всесвітньовідомий кінорежисер, планує знімати новий фільм, головну роль в якому хоче віддати саме Норі.
Для Йоакіма Трієра тема складних стосунків батька і доньки вписується в складність вираження емоцій чоловіка – його відкритості, слабкості і зрозумілості. В інтерв'ю для Variety режисер розповідає, як "фемінізм допоміг чоловікам стати більш відкритими у розмовах". І режисер відкривається через свого героя.
Що робить Йоакіма Трієра таким далеким від його зіркового колеги і тезки, геніального Ларса фон Трієра, завжди і навмисно відстороненого від своїх тем, більш зацікавленого тематичною гостротою, шокуючим контекстом і вибуховим натуралізмом. А Йоакім приділяє увагу глибині та особистісному.
Тема батька для Трієра стала особливо близькою, коли він сам став батьком, відчув свою відповідальність і зрозумів, що не хоче зазнати в своїй новій ролі поразки. В нього, так само як і у героя "Сентиментальної цінності", є двоє доньок.
Він також відомий режисер, як і Густав у фільмі. А його батьки розійшлися так само як і батьки Густава. Йому відомий біль покинутої дитини, і він здатен уявити ймовірний біль своїх дітей, якщо станеться розлучення.
Дуже символічний, особистий і частково автобіографічний фільм, все ж залишається універсальним для будь-якого глядача з планети Земля, бо кожен має батьків, багато хто має дітей, а всі разом об'єднані одним аспектом, єдиним і відчутним для всіх – болем.
Трієр не так примушує говорити героїню про біль, як дає можливість актрисі її "зіграти". І біль виражає не тільки паніка Нори, а більшою мірою її очі – словами це не передати, це передає камера, тому й кіно в цьому плані багатше за літературу.
Трієр недаремно знову запросив на головну роль театральну акторку Ренате Реінсве – вона грала в його попередніх картинах "Осло, 31-го серпня" і "Найгірша людина у світі". За останню стрічку акторка отримала на Каннському кінофестивалі 2021 року приз за "найкращу роль".
Реінсве знову втілює режисерський задум так, як треба для повного заглиблення у почуття героїні, – ми співпереживаємо з нею, бачачи її очі, емоційні хвилі на її обличчі, пластику тіла враженої людини... Певно, Гран-прі Каннського кінофестивалю цього року було присуджено фільму не тільки через видатну роботу режисера, але й завдяки грі Реінсве.
Стеллан Скашгорд додає масла у вогонь захвату від фільму своїм дещо новим підходом, тому особливо цікавим. Його герой поєднує в собі брак емоцій і крижану відчуженість, як причини розлучення і від'їзду з дому, так і тепло з чуйністю, що проявляється в паузах, коли доньки ставлять йому незручні запитання чи констатують болючі факти.
У цей момент Скашгорд завмирає в позі, з якої чітко читається його згода з нападками – мовляв, так, винний, – і додається внутрішній щем і жаль за минулим, мертвим минулим, неможливим для повернення. Така емоційна двосторонність не характерна для актора, більш-менш однозначного в своїх попередніх ролях, граючи завжди об'ємно, але чітко – або негативного персонажа, або позитивного. Тут палітра багатша, складніша, життєвіша.
Стикаючи лоб до лоба героїв, які, власне, не хотіли набивати шишки один одному, Трієр випускає історію взаємин батьків та дітей не в поле войовничих образ і навіки скалічених душ, а в русло лагідного примирення та пошуку способів заклеїти рани і вже не створювати нові.
Це дуже не сучасно в кіно, нині доволі жорсткому в цьому плані, коли фільми про травми дітей та злочини батьків частіше завершуються вироком і аж ніяк не миром. А це робить "Сентиментальну цінність" цінною як унікальний фільм – позитивний, з хеппі-ендом, і при цьому не сентиментальний, грайливо заперечуючи саму назву. Бо вияв емоцій – це не обов'язково слізливість, а те, що розчулює, може бути глибоким і важливим. Як любов батьків до дітей, а дітей до батьків.
