Як не загубитись в лабіринті Мінотавра, читаючи новий роман Софії Андрухович "Катананхе"
10 червня у столичному Театрі на Подолі відбулась презентація довгоочікуваного роману "Катананхе" Софії Андрухович. Книжка, що видана "Komubook", з'явилася і у книгарнях.
Що ж таке "катананхе" та як читати цю неординарну історію про війну, помережану елементами давньогрецьких міфів, – про все це готова розповісти літературна оглядачка УП.Культура, Аріна Кравченко, яка вже прочитала роман.
Одна з героїнь роману "Катананхе" Софії Андрухович, Леся, випадково знаходить свій забутий скетчбук. Гортає його, зачудовано пригадує те, що колись пропускала крізь себе. Повертається у ще свіжі, хоч і вже минулі, воєнні спогади.
Скетчбук. Альбом зі старими, ледь не вирізаними на корі головного мозку зображеннями, химерно знайомими й рівноцінно віддаленими – здається, так само віддаленими, як, скажімо, й прадавні малюнки в темних печерах. Літературні ж та й загально мистецькі досвіди нагадують переглядання такого альбому, коли в пам’яті врешті лишаються не розкішні пейзажі, не складні персонажі з міріадами власних переживань, не найменші деталі сюжетних перипетій і навіть не контексти, такі важливі сьогодні, завжди такі важливі. Коли лишається не все це, а "сира" картинка, негатив, який мігрує твоєю пам’яттю, проходить із плином років крізь метаморфози, які залежать від часу, місця, віку, досвіду – мігрує, змінюється, але лишається, прикипівши до тебе.
Новий роман Софії Андрухович "Катананхе" – книга, скроєна з таких негативів: міфічний Актеон, покараний Артемідою, якого шматують власні собаки. Олекса та Жанна, які бачать настрашеного оленя посеред бруднющого лісового плеса близ кладовища. Божевільна безхатька Христина, озлоблена на весь світ безхатька Христина, яка оскаженіло кидається сміттям у наляканих людей посеред вулиці. Маленька Тая, яка думає, що вбила того страшного чоловіка з рогами…
Усі ці негативи тривожать, ламають всередині щось, що всі звикли називати "горизонтом очікування". Проте й очікувань тут, здається, немає ні в кого. Тільки завчена, закостеніла буденність, яку раптом розриває навпіл, ніби собаки Актеонове тіло, імпульс, компульсія, стріла Купідона, пристрасть, яка весь час була на прив’язі, травма – Ка-та-нан-хе.
Проте все це не має лякати шанувальників стрункого, намацального сюжету – романом прокладено чітку стежку, попри передбачену можливість сходження в безкраї простори цього тривожного, напруженого світу, який мовчить про щось більше, ніж здатен ословити.
"Катананхе" – це роман про багато різних доль, мало пов’язаних одна з одною до Великої війни й зшитими поміж собою спільністю затаєного розламу по тому, як вона завершується. Це роман про дорослішання, дружбу, старіння, подружню зраду, радості й небезпеки щоденного життя – про звичайні речі, із яких часом складаються надзвичайні життя.
А кожне життя, прописане Софією Андрухович, – таки надзвичайне, принаймні через те, що це хоч і переважно безмовне, але життя-свідчення війни.
"Катананхе" ніби промовляє: так, колись усе це закінчиться, але чому ти думаєш, що Це відпустить тебе на волю, що Це раптом збайдужіє до тебе?
Саме цього гостро свідомий світ роману, а тому він переважно мовчить про війну, бо ж навіщо говорити про те, що завжди з тобою, завжди на відстані витягнутої руки, навіщо намагатися пояснити життя в лабіринті в критському його значенні – життя у в’язниці, де кожен може стати жертвою чергових кривавих ігрищ.
Новий роман "Катананхе" – не просто текст. Софії Андрухович вдалося створити світ, зовсім не схожий на всі її попередні, – світ, який, здається, існував й існуватиме завжди. А нам, то так – пощастило зазирнути. Він випльовує тебе з клубком ниток, який необхідно розплутати, аби знайти вихід із лабіринту. Реального. Твого. Розплутати самотужки. Вийти теж.