"Я розумію кожну дитину, яка кричить: "Тато, не бий маму". Як засновниця "Міста Добра" конвертувала свій біль у добру справу

"Мій тато випивав", – каже спокійним голосом Марта Левченко, благодійниця та засновниця "Міста добра" у Чернівцях.

"Він бив маму", – продовжує вона.

Ці три слова вганяють у стопор, обурюють, вибивають землю з-під ніг. Я хапаю повітря.

"Ми тікали по ночах. Я розумію кожну дитину, яка кричить: "Тато, не бий маму", – завершує Марта.

У її голосі – гіркота спогадів, біль пережитого досвіду та загартована міць, що переросла у нестримне прагнення допомагати жінкам у біді, як це ставалось у дитинстві.

"Часом малюємо разом з дітьми, і раптом вони кажуть: "О, це як кров на нашому холодильнику, коли тато вдарив маму". Так, я знаю, бо теж це бачила і пережила.

Мені дуже хочеться, щоб дітей чули, а їхні бажання були важливі. Тому у нас в "Місті добра" діти – головні. Вони – директори. І вони мають бути щасливі", – додає Марта Левченко.

Жінка протирає кутики очей, змахує маленькі сльози з нижніх вій та усміхається, починаючи розповідь для "УП.Життя" про щиру любов та прагнення зробити світ кращим, реалізацію своєї мрії та будівництво "Міста Добра" – кризового центру для мам з дітьми у скрутних життєвих обставинах в Чернівцях.

Дитячі мрії та державна несправедливість

Марта змалечку прагнула допомагати дітям. Попри не дуже щасливе дитинство, вона щиро співчувала іншим дітлахам у біді. Наприклад, носила ромським дітям у лікарню яйця. Марта не розуміла, чому їх не люблять – адже вони такі самі діти, як вона.

Марта закінчила школу, вступила в університет на режисуру, працювала, щоб заробити на навчання. Коли вийшла заміж – нестримно хотіла дітей. Але вони не поспішали приходити у життя молодого подружжя. Тож жінка реалізовувала потребу у турботі до інших дітей – з інтернатів та сиротинців.

У 2008 році Марта разом з чоловіком розвивала сімейний бізнес. Подружжя Левченків тоді мало багато замовників з весільної сфери – власники салонів суконь, ресторанів, ювелірних крамниць, флористи. Жінка запропонувала партнерам зробити велику добру справу – організувати весілля мрії для дітей сиріт. Вона назвала цей проєкт "Закохана Буковина".

До неї надходило все більше запитів, частину з них писали молодші брати й сестри молодят. Марта отримала понад 100 листів з мріями від дітлахів із сиротинців. Жінка намагалася знайти можливості, аби втілити їх в реальність.

Якось Марта здійснила мрію дитини з малозабезпеченої сім'ї, а за кілька місяців дізналась, що малечу забирають з сім'ї. Причиною стала несправність пічки в будинку самотньої молодої мами, яка не могла знайти роботу в селі.

"Я побачила жахливу сцену, коли по манюсінькому пальчику дитини відривають від маминої руки. Абсурд ситуації полягав в тому, що полагодити пічку коштувало 2 тисячі, а утримання дитини в дитбудинку – це 20 тисяч щомісяця. Сенсу чи логіки в цьому не було, як і справедливості, поваги, любові. Тоді я й вирішила створити стаціонар для мам з дітьми у складних життєвих обставинах", – ділиться Марта.

У такому місці молодих мам мали би вчити правильно доглядати за дітьми та готувати їсти. Бо ці, здавалось би, прості дії недосяжні для випускниць інтернатів.

Благодійниця наводить приклад 14-річної вихованки інтернату, що стала мамою. У неї відбирали дитину, бо вона не годувала немовля. Як виявилось, дівчина годувала немовля, але так само як і їла сама – зранку та ввечері.

"Дитину треба годувати кожні дві години, але цій молодій породіллі це ніхто не пояснив. Я взялась показувати їй по годиннику, коли треба годувати, а вона не розуміє, як визначити час.

Пізніше я з'ясувала, що вона навіть читати і писати не вміла, хоча й отримала від держави атестат про завершення середньої школи. Тож в неї не було шансів правильно доглядати за своєю дитиною, бо виписка з лікарні, де лікарі описали догляд за немовлям, для неї лише набір незрозумілих символів", – з гіркотою каже Марта.

Будинок "Мрія Марти"

У 2016-му Марта почала шукати приміщення, щоб створити той самий стаціонар для мам з дітьми. Пошуки просувались повільно, бо чимало орендарів відмовляли, зачувши ідею центру.

Але врешті-решт знайшовся такий собі пан Петро – власник просторого будинку на вулиці Кобзарській у Чернівцях.

"Оренда коштувала шалених грошей – тисячу доларів на місяць. І це при тому, що в середині не було нічого – тільки голі стіни. А ще в бюджет треба було закласти харчування, медицину, меблі, посуд тощо.

Але я наважилась розповісти про свою ідею в соцмережах. Я назвала її "Мрія Марти", бо це дійсно було моє величезне бажання", – згадує вона з усмішкою на обличчі.

Ідея центру полягала в комплексній реабілітації мам з дітьми.

Люди відкликалися дуже швидко. За рекордний час у будинку з'явилось усе, що треба для життя – від чайних ложок до кришталевих люстр. Кожна кімната виглядала шикарно. На усі реакції людей про "палац" Марта пояснювала, що цим жінкам треба дати лише найкраще та найдорожче, щоб вона прагнула отримати вищий рівень життя.

"Щоб видертися з нетрів, треба побачити іншу якість життя, спробувати її на смак і вже тоді – рухатися, щоб досягти більшого.Тому у тих кімнатах були кращі меблі, дорогий посуд, білосніжна постіль, щоб бачити кожну плямку.

У нас були мами, які не розуміли, як душ включається та що таке унітаз, бо були за межею бідності. Багато з них викарабкалися, пішли на роботу, вчилися читати, писати, здобували освіту; їм почали повертати дітей", – з гордістю зазначає благодійниця.

Вона додає, що цей стаціонар був не просто готелем, де жінка побула, відновилась і знову повернулась до чоловіка-кривдника в жахливі умови. Він був таким місцем, де вона змогла б отримати тривалу психологічну допомогу та підтримку, отримала нову професію та підвищила самооцінку. Зробити це за 10 днів, які дає держава у прихистку – неможливо.

Ще однією важливою особливістю стаціонару для жінок було те, що вони можуть повернутись в це безпечне місце в будь-який час. Тому у "Місті Добра" траплялись випадки, коли жінки відновлювались, але все одно прагнули вернутись до своїх чоловіків, бо мали викривлене бачення "кохання".

"У нас є жінки, які поверталися кілька разів до своїх чоловіків. Наприклад, Христя і її замкнене коло: відновилася, набралася сили, повернулася до кривдника, а він її набив ще сильніше. Так було до 7 разу, поки чоловік її жахливо не побив – аж до інвалідності. Дітей забрали в іншу сім'ю. Це сумна історія, коли людина завжди поверталася на одні й ті самі граблі, і ми завжди її приймали.

Не важливо, який в тебе паспорт, освіта, віра, релігія, політика. Нам це все не цікаво. Ти мама в біді, а біля тебе діти – тобі до нас", – каже Марта.

Однак цих жінок не можна було лишити просто наодинці в орендованому будинку. Тому Марта знайшла двох "наглядачок" – пані Стефу та Марічку. Вони були протилежними за характерами та часто скидалися на "доброго" і "поганого" поліцейського.

"Тьотя Стефа дуже строга пані з організаторськими здібностями. Вона все життя пропрацювала на керівній посаді в райраді. А тьотя Марійка – добра, чуйна, жінка, що розмовляє і до кожного проявляє емпатію. Це був чудовий тандем.

Мами самі вчилися готувати їсти. Навіть під наглядом Стефи та Марічки у нас був шалений перерозхід продуктів. Пам'ятаю, як хтось висипав всю упаковку гречки в каструлю і доливав чашку води. А ми тоді ту крупу ложками в інші баняки розкидали", – зі сміхом розповідає вона.

Згодом до штату додали не лише психолога та медсестру, а й кухаря. Також впровадили юридичні договори з мами та правила поведінки.

"Ми наступали на свої ж граблі мільйон тисяч разів! Самі вчилися на помилках та створили модель, якою вже можемо ділитися", – додає благодійниця.

Велика справа починається з маленького кроку

У 2018-му Марта поїхала у Місію мами Терези в Калькутту. Вона волонтерила для дітей з усього світу і бачила ставлення монахинь до різних дітей – з хворобами, каліцтвами, травмами.

"Я побачила, що Мами Терези вже понад 100 років нема, а її справа – працює. Є безмежна любов, почуття гідності та людське ставлення до всіх", – згадує вона.

Ця подорож перевернула життя Марти – вона укорінила думку про те, що її проєкт має розвиватися в Україні та працювати навіть без неї. Аля для того треба було будувати свій дім.

Після повернення Марта купила земельну ділянку, де стояла старенька хатка, і почала зводити перший корпус майбутнього "Міста Добра".

За ним виросли ще п'ять будинків, однак Марта дивиться на них не як на велике будівництво, а як на магію маленьких кроків. Вона зазначає, що немає меценатів, які б принесли мільйони. Але є сім'ї, які жертвують по кілька тисяч. Хтось – щомісяця, а дехто – тільки один раз.

Жартує, що для початку треба вирити ямку (тобто загнати трактор, щоб вигнати траншею для фундаменту). Тоді – прийдуть гроші на бетон для фундаменту, а там – вже події відбуватимуться самі собою.

"У нас немає відділу фандрейзингу. Ми розказуємо історії в соцмережах. Той, хто захоче бути чарівником та меценатом, телефонує та переказує гроші. Когось зачіпають діти, когось – собаки, бабусі, тема насилля, освіта тощо", – пояснює Марта.

Наприклад, коли будувати один з корпусів, благодійники зробили ремонт на першому поверсі та закупили техніку для кухні. Але грошей для того, щоб перекрити дах – не було. Чоловік, який продає дерев'яні бруси для таких робіт, відмовився давати метаріал в борг.

Цілий місяць "Місту Добра" щастило – на території не впало жодної краплинки. Але за прогнозами синоптиків на Чернівці насувалась буря. При такій погоді будинок би точно залило без даху. Марта ризикнула і подзвонила чоловіку на деревообробному підприємстві – замовила балки для перекриття даху. Коли він запитав про гроші – збрехала, що має 80 тисяч для оплати.

"Того вечора я молилась усім всевишнім силам. Я завжди у такі моменти кажу, що то не мені, а дітям. Насправді я роблю це для не себе. Чомусь того вечора я встановила собі Whatsapp. І на ранок в новому месенджері отримала повідомлення. Якась сім'я, яка ще ніколи не була у нас благодійниками, хотіла перерахувати кошти. Рівно 80 тисяч, які я так просила на передодні. Хіба це не диво?" – кидає риторичне питання Марта і широко усміхається.

Вона додає, що той благодійник миттєво вислав кошти. Одразу після того він зник – ніколи більше не писав і не дзвонив. За кілька годин привезли деревину і встигли перекрити дах. Ввечері почався справжній шторм, але новий корпус – вистояв.

Христина з Куп'янська

"Місто Добра" стало осередком людських історій, на основі яких можна писати книги. Але немає якось однієї, яка б вразила найбільше.

"Кожна людина зі своєю історією приходить і ти думаєш – вже гіршого не може бути, як таке могло статися?" – питає Марта.

А тоді починає переказувати історію Христини з Куп'янська. Вона вже народилася з синцем, бо тато бив її маму вагітною. Дівчина росла в сім'ї з алкоголізмом, її парили в гарячі ванній та забували там. А взимку вона ходила в одній водолазці.

"Всі засуджували цю дитину, чому вона в одній водолазці. Ніхто не подарував куртку, не запропонував допомогу. Вона хотіла, щоб припинили це цькування. У 12-річному віці Христина пішла працювати на поле. Там "батрачили" безхатченки за сто грамів.

Вона відпахала літо, свою роботу виконувала сумлінно. Але їй не заплатили. І коли знову настала зима, Христина продовжила ходити в самій лише водолазці в школу", – каже благодійниця.

Після школи дівчина вийшла заміж. Майбутній чоловік привернув її увагу тим, що виконував усі обіцянки. Тобто пообіцяв приїхати – приїхав, або купити квіти чи щось ще.

"А потім сказав, що вивезе в посадку – зробив. Сказав, що закопає чи поламає ребра – і дотримувався свого слова. Куди б молода дівчина не зверталась – її крізь лише засуджували. Навіть коли завагітніла, їй гінекологиня кинула у слід, що від таких уродів не треба плодити уродів. Мовляв, сама свій шлях вибрала. Лікарі не звертали уваги на синці та шрами", – з болем переповідає Марта.

За кілька років Христина вирвалась з порочного кола насилля і переїхала в інше містечко. Влаштувалася на роботу у полі – платили смішні 500 гривень. Майже всі кошти йшли на оренду, а на продукти лишався дріб'язок.

На вечерю жінка приносила дитині огірки, які доводилось красти з поля. Злодіїв карали на місці – сильно били. Тому жінка ховала овочі в рукавах куртки.

Через 2 місяці дитину вигнали з садочка, бо вона не платила. Христі довелось брати сина з собою на поле. Був сезон малини. Їм платили менше за інших, бо вони збирали найменше. Христина з сином були постійно голодні, щоб заглушити це відчуття – їли малину одразу з куща.

"Коли Христя звернулась до соцслужб за допомогою, її почали перевіряти і погрожувати, що відберуть дитину. Ніде за все життя її ніхто реально не підтримав. Але все змінилось у "Місті Добра". Вона дуже добра, світла, інтелігентна людина.

Коли приходять такі історії, я дивуюсь – невже на всьому тому відрізку з пункту А в пункт Б не знайшлося жодної людини хто б побачив у ній оцю її середину?" – каже Марта.

Правила та життя з чистого аркуша

Однак не кожна жінка навіть в жахливому стані погоджується з умовами "Міста Добра". Правила передбачають відмову від алкоголю та насильства щодо дітей, обов'язкові відвідування психотерапевта та курсів для отримання нової професії.

Марта докладає зусиль, аби всі мами, які потрапили до неї, могли вийти з новою високооплачуваною професією та впевненістю у своїх силах. Ситуації бували різні, тож у стаціонар для мам з дітьми приходили й жінки з 9 дітлахами. Це ставалось не раз, зазначає Марта.

"Сюди йдуть ті жінки, які свідомо хочуть почати нове життя. Це дуже важливо, бо не кожна готова займатись з психологом, бути охайною і не бити дитину. Нагадаю: діти у нас – директори, а це – не готель, тут треба працювати над собою", – наголошує засновниця "Міста Добра".

Вона додає, що її команда створила унікальний Департамент захисту прав жінок. Це абсолютно індивідуальний підхід до кожної ситуації та її поетапне вивчення.

Над кожною жінкою працює ціла команда: кейс-менеджер, юрист, соціальний працівник, психолог, стиліст, візажист, дизайнер, стоматолог тощо. Нова зовнішність дає більше впевненості в собі, зауважує Марта.

Але ще більш мотиваційними є щорічні зустрічі з випускницями "Місті Добра" на День захисту дітей. Так в одній локації збираються жінки, які змогли побудувати нове життя. – вийшли заміж, народили дітей, придбали авто, відкрили власний бізнес.

"Наші мами дивляться на них як на модель власного успішного майбутнього. На цих зустрічах вони можуть розпитати про життя до і після, і побачити, що навіть нереальне – можливе", – каже Марта.

Хоспіс для дітей

З початком повномасштабного вторгнення у "Місто Добра" також евакуйовували дітей з дитбудинків, самотніх пенсіонерів зі сходу країни, котиків та песиків. І це – не межа, а тільки початок, бо на думку Марти захист та допомога мають бути комплексними.

"Ми не можемо закрити очі та сказати, що оцим людям тут не місце. Якщо є запит, то має бути й реалізація", – зазначає Марта.

Так само вона вчинила у 2018-му, коли почала приймати важкохворих дітей та вибудовувати для них хоспіс. На питання, як Марта на це наважилась, зважаючи на те, що ці історії про смерть, відповіла просто: "Бо ніхто більше не наважується".

У хоспісі в "Місті Добра" за дітьми організовано цілодобовий медичний догляд. Тут лежать діти, життя яких забирає хвороба. Їх називають метеликами на згадку про першу таку пацієнтку Марічку.

У дівчини був рак головного мозку, і вона дуже сильно любила метеликів, тож просила висилати їх на знак підтримки. Всі стіни були завішані великими та маленькими метеликами.

Але найважчою для Марти була втрата Янусі – 4-річної дівчинки з раком мозку 4-ї стадії.

"Я страшенно любила цю дитину з душею старця. У нас з нею був дуже міцний зв'язок. Я хотіла довести всьому світу, що ця дитина має жити. Її лікував найкращий у світі професор з Німеччини, навіть покрив деякі видатки на цю операцію", – згадує благодійниця зі сльозами на очах.

Але Януся померла у свій 5-й день народження. Це був січень 2019 року. Марта займалась похороном – обирала білу сукенку для дитини, маленьку труну, квіти, пісню, торт…

"Я не знаю, як тоді це пережила. Здавалось, що померла разом з нею. Десь тиждень я пролежала в ліжку з закритими шторами, і весь світ навколо мене дратував.

Аж раптом мене з цього стану висмикнув дзвінок – телефонували з "Міста Добра". Прийшла жінка з поламаними ребрами, вирваним волоссям, вибитими зубами і двома маленькими донечками. Вони теж були в синцях, молодшій – лише 7 місяців. Цю жінку треба було рятувати, але водночас вона врятувала й мене – я перемикнулась і рушила далі", – каже вона.

Тепер Марта знає, як заспокоїти та підтримати інших людей у втраті. Вона переконана, що весь досвід робить людей сильнішими.

"Боря, Стасік, Сашко, Яромир, Ліля та інші теж стали янголами, коли хвороба перемогла. А я тепер на кладовище завжди ношу багато квітів і маленьких вітрячків, що крутить вітер. Їм би сподобалось.

Моя історія про допомогу – я маю зробити все, що в моїх силах. Навіть якщо це здається неможливим", – додає Марта з твердістю в голосі.

Врятована доля

Проєкт, де Марта втілювала дитячі мрії, вона назвала "Буковинська Мрія". Це був щорічний фестиваль, де діти показували таланти, загадували бажання та отримували здійснення мрій.

Так Марта на фестивалі у 2018 році познайомилась з 17-річною Сенді.  Дівчина мала талант до співу, але була прикута до крісла колісного. У дитинстві вона впала з 8-метрового дерева, коли збирала черешню. Через травму хребта дівчина опинилась в лікарні, а тоді – в Олешківському інтернаті на Херсонщині.

У таких дітей після повноліття є лише два шляхи – психоневротичний інтернат (якщо є психологічні проблеми) або будинок пристарілих (якщо з психікою все гаразд).

Марта з чоловіком вирішили вдочерити цю дівчину, аби вона змогла побудувати своє щасливе майбутнє поза стінами цих установ.

"Це була моя доля з дитинства – я мала врятувати ромську дитину. Сенді два роки тому вийшла заміж і вже народила сина", – з широкою посмішкою каже вона.

P.S. На 10-й день народження вітчим подарував Марті вудочку. Каже, що одразу забрав подарунок, бо "вудка дуже дорога". Сховав її у серванті. Але на майбутню благодійницю це справило сильне враження.

"Це так було важливо знати, що десь в серванті є така коштовна річ, яку мені подарували", – каже вона.

Марта жартує, що досі при кожній зустрічі з вітчимом перепитує, де ж її "подарунок", а він – все запевняє, що на місці…

Нині благодійниця кожного місяця збирає справжні подарунки для іменників та влаштовує свято. Хтось хотів би конструктор, а хтось – мати цілий блок жувальних гумок. Діти відчувають радість, коли розпаковують їх.

"Коли дитина отримує те, що вона загадала, то й зростатиме з тим, що її мрії і бажання – важливі, що її чують, пам'ятають та поважають. І це робить їх трошки щасливішими" – зауважує Марта і радісно сміється.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя