Фантастичні звірі і реальна Примаченко: Розбираємось із книжкою "Марія Примаченко без міфів"
Мисткиня, яка виросла з народного мистецтва. Художниця з Полісся, яка малювала барвистих фантастичних звірів. Це перше, що спадає на думку в розмові про Марію Примаченко. А що ховається за цими означеннями? Які міфи й вигадки оповили життєвий шлях і творчість художниці?
Історикиня й дослідниця мистецтва Оксана Семенік опрацювала життєвий шлях і доробок художниці у нонфікшн-книжці "Марія Примаченко без міфів". Літературна оглядачка Наталія Колегіна прочитала книжку й розмірковує про неї у рецензії.
Марія у контекстах
З назви книжки зрозуміло, що Оксана Семенік прагне передусім показати Марію Примаченко без міфів і вигадок довкола її життя та творчості. Хто така Примаченко? Чи справді ми її знаємо? Чи хтось розгадав її мистецтво? Це головні питання, на які шукає відповіді дослідниця.
Історикиня мистецтва поступово вибудовує історію Марії Примаченко за хронологічним принципом, причому дуже чітко показує й пояснює, як різноманітні великі політичні події впливали на її життя. Книжка "Марія Примаченко без міфів" – це не класичне науково-популярне чи біографічне видання, до яких ми звикли. За формою вона радше схожа на художню літературу – через легкий, пливкий та динамічний сторітелінг Семенік розповідає про Примаченко як мисткиню й людину водночас, яка жила й творила протягом XX століття.
Спершу ми знайомимось із дівчинкою, яка виростає на Поліссі серед людей магічного мислення та творів українського традиційного мистецтва. Марійка кохалася у малюванні, розписувала сусідські хати яскравими малюнками, вишивала й пряла.
Далі Семенік розповідає про 1930-ті та навчання Примаченко у Лаврських майстернях. Так, є міф про те, що художниця жила собі у далекому селі Болотня десь під Чорнобилем й писала картини, але насправді ж вона була активною учасницею українського мистецького процесу. А розпочалися ці взаємодія та взаємообмін саме з навчання пліч-о-пліч із килимарницею Наталкою Вовк, розписувачкою Параскою Власенко та іншими ученицями й учнями у вправних викладачів – графіка Василя Касіяна, художників-бойчукістів Івана Падалки та Василя Седляра, зокрема.
Примаченко засвідчила безлічі подій світового масштабу, які коїлися в Україні, й рефлексувала довкола них у власній творчості. Це Голодомор 1932-1933 років, який Марія пережила у 24 роки. Радянські репресії, через які Примаченко не визнавали на загальнонаціональному рівні й пригнічували творчість Маріїних сучасників. Друга світова війна, яку Марія зненавиділа усім серцем.
Рефлексії довкола війни присвячений окремий розділ книжки з назвою "Затемнення Марії. 1941-1940-ті" – у цей період з'являється багато картин, присвячених втратам війни. Серед них, наприклад, квіткова композиція із підписом: "Зорі дарю жінкам, що залишились одні. Пусть вони не забувають годи молодиє, що їх покрала війна. Будь проклята вона". Марія щиро співчувала жінкам, які втрачали чоловіків на війні, адже й сама втратила своє кохання.
Ще одна велика катастрофа, яку рефлексує художниця, – Чорнобильська. Вона також зачепила Марію особисто – загинув її племінник Валерій Ходемчук. Логічно, що твори з чорнобильського циклу радянська влада послідовно ігнорувала.
Хоч це не енциклопедія чи мистецький каталог творів, книжці про Примаченко з яскравою обкладинкою подекуди бракує візуалізацій – деякі картини, про які пише Семенік, і справді виринають з глибин пам'яті, а деякі треба заґуґлити – тут знадобився би каталог згаданих у тексті робіт за окремим QR-кодом, наприклад.
Якщо подивитися на Марію Примаченко у множині контекстів, в яких вона жила й творила, можна сміливо сказати, що писати про мисткиню – це писати біографію епохи, складати безліч суспільних та політичних процесів у причинно-наслідкові зв'язки й пояснювати їх читачеві. Амбітне завдання, правда ж? Видається, що Оксана Семенік добре справилася з ним.
Сучасниця Пікассо, модерна мисткиня й оповідачка історій
Повернімося до міфів. Писати історію Марії Примаченко – це виклик також тому, що довкола її біографії народилося безліч міфів та вигадок. Власне, низку таких людських домислів чи хибних уявлень про художницю і спростовує Оксана Семенік.
Одним із них є історія про те, як Пабло Пікассо та Марк Шагал нібито відвідали персональні виставки Примаченко і похвалили її роботи: Пікассо назвав Примаченко геніальною, а Шагал почав малювати химерні істоти, подібних до звірів українки. Насправді ж перша персональна виставка Примаченко була презентована у Києві у 1965-му, а закордонна – аж у 1990 році! А Шагал писав своїх "звірів" з 1913-го.
Так, Марія Примаченко була сучасницею Пікассо та Шагала, однак через радянську репресивну систему вона навіть не мала права почуватися вільно в межах СРСР, не те що виїздити за кордон і презентувати власну творчість світові. Мисткиня отримала внутрішній паспорт аж у 1953 році, а це на 20 років раніше, ніж більшість селян. На жаль, невідомо, що було б, якби роботи Примаченко таки побачили на великих виставках або якби вона познайомилася з митцями й мисткинями світового масштабу.
Ще одне хибне уявлення, на думку Семенік, – це говорити про доробок Примаченко у контексті наївного мистецтва й примітивізму. По-перше, художниця не була самоучкою, а мала мистецьку освіту, хоч і не академічну. А по друге, вона не відтворювала народні мотиви, а перетворила їх у щось питомо нове та модерне – алегоричні образи звірів, які висміювали людські вади. На противагу популярній інтерпретації творчості Примаченко як наївної мисткині, Оксана Семенік переконана, що термін "наїв" недостатньо промовистий щодо доробку Примаченко. Вона радше модерна художниця.
А ще творчість Примаченко унікальна тим, що мисткиня створювала цілу історію довкола картин. Тобто важливим є не лише те, що намальоване, а й підпис під картиною, який додає контексту й промовляє про те, що не завжди вгледиш за барвистими звірами чи квітами. На жаль, на виставках чи в каталогах назви картин часто урізають, позбавляючи глядачів можливості збагнути авторську історію сповна.
Інструменти для пізнання мистецтва й себе
З книжкою "Марія Примаченко без міфів" можна розширити межі нашого пізнання візуального мистецтва й навчитися говорити про нього. Оксана Семенік володіє необхідним вокабуляром для опису власного досвіду взаємодії не лише з творами Марії Примаченко, а й інших митців і мисткинь, а ми ж можемо підгледіти у неї й позичити ці слова собі.
Крім того, книжка Оксани Семенік цінна тим, що авторка встановлює зв'язки між нами й геніальною мисткинею Марією Примаченко через особисті історії. Власне, перші рядки зі вступу звучать так: "Я часто думаю про свою прабабусю Наталку, коли дивлюсь на Марію Примаченко".
Сприймати мисткиню у контексті розмови про наших прабабусь – це простий та дієвий спосіб присвоїти доробок Примаченко, пізнавати його як частину наших родинних історій, а разом з тим – як перетворення народних мотивів у питомо нове модерністське мистецтво, саме народне мистецтво попередніх поколінь ми спрагло прагнемо збагнути зараз.
У книжці "Марія Примаченко без міфів" авторка закликає берегти пам'ять попередніх поколінь – ненав'язливо й просто, бо це треба передусім нам самим. Щоб мати опору, ґрунт під ногами, щоб наші попередники стояли за нашими спинами.
