Змова деталей за Краснагоркаї: як закінчується світ у "Меланхолії опору" Нобелівського лауреата
Минуло два місяці з моменту, коли світ дізнався імʼя нового Нобелівського лауреата з літератури. Ним став угорський письменник Ласло Краснагоркаї, автор десяти романів, збірок есеїв і новел, перекладених 25 мовами. З ходу познайомитися з текстами письменника українською було ніяк, але читачі не встигли навіть засмутитися: іще наприкінці 2024 року видавництво "Комора" поділилося своїми видавничими планами, серед яких був і Краснагоркаї. Тож лишалося хіба терпляче чекати.
І от, лише за два місяці після оголошення переможців та під час традиційного Нобелівського тижня, коли зокрема й Ласло Краснагоркаї виголосив Нобелівську лекцію, маємо змогу читати перекладену Олександром Вешелені "Меланхолію опору" з ілюстраціями Ілони Сільваші. Враженнями від читання угорського Нобелівського лауреата готова поділитися літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко.
Тривога в повітрі
Іноді буває так, що настає новий день, а світ, над яким сходить сонце, змінився. Про це промовисто свідчать найдрібніші деталі, саботаж яких у моменті настільки ж відчутний, настільки досі лишалася непомітною їхня мовчазна злагодженість. Усе – від загального стану неспокою, тривожного відчуття "щось-не-так" і розрізнених чуток то про нові й нові залізничні аварії, то про осквернення памʼятників аж до побутових незручностей, як-от сліпе блукання нічним містом через глухо-темні ліхтарі, – свідчить: як раніше вже не буде. Наближається катастрофа, і раціональність складає зброю перед тваринною загнаністю.
Саме з такого "іноді" й починається "Меланхолія опору" Краснагоркаї. Пфлаумова – перша наша знайома на сторінках роману й перша, кому випадає відчути кричущі, просто-таки скандальні незручності під час залізничної подорожі додому. Проте навіть такий омріяний прихисток власної оселі, якого вдається зрештою дістатися, не втамовує надсадного відчуття тривоги. Ці пекучі морози, ці пустельні вулиці, повсюдне сміття, нестача бензину – а звідси й транспорту, зграї вуличних котів, вітрини, що вже який тиждень поспіль зустрічають закритими жалюзі… Ще й дивний цирк, який прибув до міста й, здається, лише посилив напругу: на афішах – химерний монструозний кит, якого нібито вдасться побачити всім охочим, у шатрі – підозрілий волохатий Директор, який повсякчас смалить сигари й, здається, чомусь побоюється маєстатичного, попри карликовий зріст, Князя, за яким, як за Месією, з міста в місто бреде натовп прихильників-обірванців, що зносить усе на своєму шляху…
Тривога – в повітрі. Читачі ж, як і персонажі, від перших сторінок стають заручниками цього розхитаного, спʼянілого світу – і "невідомо навіть, чи до завтра не провалиться земля".
Опір мови
Така вона, змова деталей на рівні сюжету: у колосальних, розмашистих, мов Дунай, реченнях Краснагоркаї, а відтак і їх блискучому українському перекладі, виконаному Олександром Вешелені, немає випадкових слів, і кожна лексична цеглина слугує ословленню чогось масштабного – часто навіть масштабнішого, ніж події самого роману.
У написаній 1989 року "Меланхолії опору" можна помітити наріжні питання гуманітаристики другої половини ХХ століття (і чого вже, початку ХХІ також): чи існує колективна відповідальність, яка доля особистої волі в колективному злочині, якою є природа зла, наскільки гостро може реагувати ступлений життєвими випробуваннями натовп, який охоплює сверблячка фанатизму, чому взагалі можливий фанатизм і як, зрештою, жити у світі, який зруйновано оприявненням жахливого обличчя його мешканців – звісно, затаєного новими політичними програмами й декларативним порядком, проте навислому над майбутнім як Дамоклів меч.
Мандруючи широкими ландшафтами прози Краснагоркаї, читач зустрічає різних людей: тих, хто сподівається відшукати назавжди втрачений (а, може, ніколи й не існуючий?) спокій у вогні революції; тих, хто ігнорує хаос і просто сподівається його перетривати, бо начебто не має жодного стосунку до руйнації; тих, хто вбачає у цій просяклій загрозою атмосфері "сирий матеріал для нового порядку"; тих, кому за гарячою любовʼю до "монументальної величності космосу" вдається (принаймні якийсь час) не помічати довколишній занепад; тих, хто кожною фіброю тонкої, як струни клавіру, душі відчував неуникність катастрофи й закономірність какофонії задовго до її настання.
Текст не приховує своєї критичності: до кожного з типажів, що замешкують обложене катастрофою місто; до Угорщини ("зачумленої країни", де не знають, який рік надворі, хто нині премʼєр-міністр і чи судноплавна річка Дунай, а проте марять Судним днем, збираючи дурні натяки на прийдешнє майбутнє); до світоустрою, за правилами якого досі функціонувало все, – мова, зрештою, теж. А відтак відчуття зламу неуникно ставить відбиток і на способі говорити: читач відчуває опір тексту, а проте просто-таки мусить його здолати, бо за ним – утішне відчуття розуміння найболючішого.
Нотатка про одного кита
Читаючи Краснагоркаї, мимохіть порівнюєш його із китом. "Меланхолія опору" часто звучить як вирок (а часом як покарання у реальному часі) для тих, хто все намагається втекти від очевидних речей – і якщо ви помітили тут посилання на Біблію, то недарма, у Краснагоркаї їх теж вистачає. Кит же – а точніше його гігантське опудало посеред шатра – без сумніву найхимерніший і водночас найпривабливіший образ книги. У когось він викликає жах, хтось бачить у ньому вінець космічного генія, а хтось – просто над ним володарює, демонструючи осквернене тіло німому тупому натовпу. Про кита можна й варто думати довше – особливу через біблійні алюзії, особливо через те, що перегуки з "Мобі Діком" – абсолютно точно не випадковість, бо героя однієї з останніх новел Краснагоркаї звати Герман Мелвілл, і цей Герман Мелвілл ходить стопами справжнього Германа Мелвілла, так само сприкрено звертаючи увагу читача на все, у чому вбачається несмак, грубість, знебарвлена інерційність. Але все це – початок уже іншої історії.
Краснагоркаї справді дещо схожий на кита ще й тому, що істот такого масштабу на планеті все менше, – а "Меланхолія опору" таки безумовна сучасна класика, що нарешті дісталася полиць і стала поруч із Сарамаґу, Кундерою, Воннеґутом, Йонеско та багатьма іншими письменниками, які достатньо розповіли про війну, диктатуру, апокаліпсис (справжній і метафоричний), найтемніші закутки людської душі, а проте все ж намагалися лишити часто малий, але просвіт – шанс на переродження того, що звиродніло. Краснагоркаї досі активно пише й спостерігає зі своєї баштової кімнати, збудованої з найдешевших дощок норвезької ялини й розташованої у правому закутку одноповерхового дерев'яного будинку, за тим, що відбувається довкола, а тому, на відміну від Йонеско, Воннеґута, Сарамаґу й Кундери, цей просвіт катастрофічно малий. Але він безумовно є.
