Рейтарська – місто Ярослава чи територія під забудову? Вирішує Верховний Суд
Нещодавно мій друг-архітектор, який викладає в Європі, сказав фразу, до якої я постійно повертаюсь: "Уяви, як виглядали б наші міста, якби першим інструментом архітектора була уважність до історій, які зберігають стіни."
Сьогодні в Європі існує виразний тренд: максимально зберігати й ревіталізувати наявні будівлі. Це більше не романтична позиція істориків архітектури – це мейнстрим прогресивної містобудівної політики.
Мережа LINA Community, що об'єднує понад 30 провідних архітектурних інституцій Європи, формує нове розуміння професії: архітектура як суспільна практика відповідальності. Будівля в цій оптиці – не просто об'єкт нерухомості, а носій пам'яті, соціальних зв'язків і міської ідентичності. Тому ключове питання для девелопера, який поділяє цю логіку, звучить не "що збудувати?", а "що вже існує і як це може жити далі?".
Збереження й адаптація розглядаються як екологічно раціональна стратегія, як спосіб підтримати безперервність міського життя і як політичний жест поваги до громади. Сучасність тут вимірюється не ефектністю задуму, а здатністю працювати з часом, складністю й уже наявною цінністю місця.
Інша європейська ініціатива – HouseEurope! – формулює це ще пряміше: найекологічніша будівля – та, що вже стоїть. Реюз для них – не компроміс і не жест сентименту, а продумана кліматична стратегія. Кожен демонтаж – це викиди вуглецю, витрачені ресурси й втрачена енергія матеріалів.
Цей зсув у мисленні очевидний для Європи. Але він майже непомітний для українських девелоперів. Тутешня логіка проста до примітивності: якщо це не архітектурний шедевр, можна розібрати. Максимум – залишити фасад. Думка про те, що пам'ять не зводиться до однієї стіни, здається їм зайвою.
Саме така доля сьогодні загрожує будівлі Київського повітового земства на Рейтарській, 37, будинку, що був свідком становлення української державності.
4 березня колегія з п'яти суддів Верховного Суду має винести рішення у справі, де громада захищає своє право на історичну й культурну спадщину, а забудовник НЕСТ – своє право перебудувати пам'ятку так, як вважає за потрібне. Аж до фактичного руйнування.
Так, ця будівля – не барокова перлина і не модерністський маніфест. Але саме тут працював перший орган місцевого самоврядування Києва. У 1917 році його очолював Борис Преснухін, заступником якого був Микита Шаповал – член Центральної Ради, міністр УНР, один із творців української державності. У своїй автобіографії Шаповал згадував про роботу в земстві, про зібрання й мітинги, про прагнення "принести Україні один українізований повіт".
Для громади це місце зберігає пам'ять про один із найдраматичніших періодів української історії. І ця пам'ять живе не в фасаді, а в усьому тілі будівлі: у планувальній структурі, матеріалах і способі мурування, у співвідношенні об'ємів, у нашаруваннях перебудов, у підвалах і фундаментах з археологічними шарами, у документах і людських історіях, пов'язаних із цим місцем.
Для забудовника ж це передусім комерційні квадратні метри, які мають стати "найдорожчими в Києві".
Громаді пропонують компроміс: залишити одну оригінальну стіну, яку, цитую: "можна буде торкатися руками". Але спадщина – це не тактильний атракціон. У часи війни знищення власної історії стає промовистим політичним жестом.
Росія руйнує нашу спадщину ракетами. Ми ж ризикуємо втратити її рішеннями судів.
4 березня вирішується не лише доля однієї будівлі. Вирішується, чи залишиться наш Київ містом Ярослава, чи стане територією під забудову – складним випадком амнезії з підземним паркінгом.
Ольга Балашова, теоретикиня мистецтва, кураторка, голова ГО "Музей сучасного мистецтва".
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
