Росіяни на Венеції: чому один з найпрестижніших кінофестивалів продовжує любити російську культуру
З початком повномасштабного вторгнення ключові міжнародні кінофестивалі підтримали Україну та зменшили присутність росіян на своїх майданчиках. Але тривало це не дуже довго. Цьогорічні Канни можна назвати тріумфальним поверненням росіян на великі кіноподії. За ними послідував найстаріший у світі кінофестиваль – Венеційський.
Цьогоріч у його програмі три фільми за участі російських режисерів і чергова монтажна робота Сергія Лозниці, який протягом великої війни послідовно виступає на захист російської культури, прикриваючись українським паспортом. Чи стала навала "хорошої російської культури" в Італії саме цього року несподіванкою? Насправді ні.
Це багаторічна, на жаль, якісна робота одразу декількох служб розвідки. Їхнє пряме завдання – будь-якими шляхами інфільтровуватися у визначену країну: від просочування роками у кримінальні структури (мафіозні клани на кшталт "Коза Ностри" чи "Ндрангети" для відмивання грошей та паливних схем) до прямого підкупу чи шантажу компроматом високопосадовців (як це було в гучному скандалі з купівлею політиків у готелі "Метрополь"). Тільки так можна пояснити повернення російського павільйону на Венеційському Бієнале на чолі з донькою генерала ФСБ та присутність російських фільмів у програмі Venice Film Festival.
Усе це може здаватися набором далеких від культури політичних, кримінальних та економічних зв'язків. Але російський вплив працює саме тому, що не існує в окремих герметичних сферах. Гроші, енергетика, нерухомість, політика та культурна присутність підтримують одне одного, поступово перетворюючи російське на звичне, прийнятне й нібито позбавлене будь-якого стосунку до війни. Побачити, як ця система виглядає не у звітах спецслужб, а на рівні повсякденного життя, мені довелося минулого літа.
Влітку минулого року ми з дружиною були у законній відпустці на півострові Сицилія. Багато подорожували і дізналися, що центральна частина півострова депопульована через відсутність туристів, а відповідно – нестачу грошей. До того ж із водопостачанням у спекотне літо теж буває халепа, через що багато будинків та садів стоять занедбаними. Ось тут і з'являється вікно для брудних російських грошей – про що неодноразово згадували навіть в італійському антимафіозному відомстві (DNA) та розслідуваннях Pandora Papers. Місцеві розповідають, що російська мафія скуповує маєтки в різних куточках не тільки Сицилії, а й по всій Італії.
А це тільки початок занурення в італійсько-російські зв'язки. Далі – більше. Їдемо узбережжям на авто, і починають з'являтися поодинокі заправки "Лукойл". Я й уявити не міг, що тут таке може бути. Потім ми заїжджаємо в прибережний промисловий район Пріоло-Гаргалло поруч із Сіракузами та Августою і зустрічаємо гігантський НПЗ ISAB "Лукойл". Той, що з 2022 року під санкціями і тому був проданий такому собі кіпрському фонду GOI Energy за участю діячів з Туреччини. Але і тут не все так просто: GOI Energy тісно пов'язаний із "тіньовим флотом", що допомагає РФ обходити паперові санкції – фонд має танкери, які займаються перевалкою нафти прямо в морі.
Є приклад і культурний. Одного дня ми заїжджаємо випити кави в ще одну депопульовану локацію. Залишаємо авто на заправці, де, гадаю, за цілий день, окрім нас, нікого й не було, та йдемо в місто. Воно дуже маленьке: 4 або 6 вулиць із чотириповерховими кремовими будинками. Знаходимо кафе, у якому є тільки бариста, два дуже літні сицилійці та ми. Замовляємо "due caffè, per favore" і виходимо на вулицю насолодитися місцевими пейзажами – ми ж за цим приїхали. І помічаємо на стіні афішу: вистава "Маша і Ведмідь" у будинку культури.
Про що це свідчить? Soft power разом із нафтодоларами працюють системно – від дитячих вистав у провінції та показів проросійських фільмів RT до спецоперацій під виглядом "гуманітарки" військових ГРУ в Бергамо.
Сюди логічно вписується і стидна політика відбірників на Венеційському кінофестивалі. Керівництво фестивалю на чолі з Альберто Барберою роками прикривається ширмою "культура поза політикою" та пошуком "незалежних дисидентів". А на практиці ця "позаполітичність" відкриває двері для прямої пропаганди. Показовий приклад – допуск до програми фільму "Росіяни на війні" екс кореспондентки RT Анастасії Трофімової, знятого прямо в лавах окупантів, позаминулого року.
Фестивальна система Венеції з року в рік відпрацьовує одну й ту саму модель легітимації. Формально прапорів РФ уникають, але через європейські фонди та копродукцію протягують масштабні проєкти, фінансовані російськими олігархами, або відбирають документалістику про "російських вигнанців". Західні селекціонери із задоволенням обирають фокус на "нещасних хороших росіянах-жертвах", геть розмиваючи відповідальність суспільства агресора та перетворюючи воєнний злочин на "складне авторське кіно". За такі схеми та потурання росіянам Єврокомісія вже заблокувала Бієнале гранти на 2 млн євро, але фестивальну машину це не зупиняє.
Цьогоріч усе зроблено ще витонченіше. Набір фільмів російських авторів такий, що причепитися до нього доволі важко. У головному конкурсі покажуть трьохгодинний Dau Іллі Хржановського – фільм знятий у Харкові у найважчі для національної кіноіндустрії роки режисером російського походження. Дві частини Dau вже мали покази на Берлінському кінофестивалі ще до великої війни і вже тоді лунало чимало звинувачень в неетичності режисера. Навіщо діставати це вимерле кіно тут і зараз – це загадка. Не меншою загадкою (а точніше – хитрістю вмілого у маніпуляціях Хржановського) є відсутність Росії як країни виробника фільму: адже не секрет, що найбільшу суму грошей вклав саме російський олігарх Сергій Адоньєв, який нині знаходиться під санкціями. Натомість стрічка позначена як копродукція Німеччини, Франції та Швеції, що легітимізує її як європейську копродукцію – гарна казочка для тих, хто зовсім не бажає розбиратися у контексті створення цього далеко не безневинного проєкту.
Поза конкурсом покажуть Holy Wood Dust Віктора Косаковського, також оформлений як європейська копродукція Італії, Іспанії та Німеччини. Косаковський давно не живе в Росії і цінується за свій філософський естетичний погляд на світ (його фільми навіть були в українському прокаті після 2014-го, але до 2022-го). Втім, він показово залишається поза політикою, купаючись у фестивальній славі і відповідно просуваючи наратив про "не всі росіяни однакові". Хоча, справедливості заради, маю додати, що його висловлювання про війну в Україні було: в одному зі своїх фільмів він показав кадр руїн українських міст з дрона, вважаючи, що всім і так без слів зрозуміло, хто знищив ці будівлі.
Поруч із фільмом Косаковського – майже шестигодинний документальний фільм Джулії Локтєвої та журналістки телеканалу "Дождь" Анни Немзер (її прізвище наразі прибрали з сайту Венеції, але на момент оголошення воно було) під назвою My Undesirable Friends: Part II – Exile. Це фільм про російських незалежних журналістів, які залишили країну після повномасштабного вторгнення рф в Україну. До речі, першу частину, як і у випадку "Дау", теж легалізував Берлінський кінофестиваль.
Ці роботи різні за походженням, позицією та змістом. Але разом вони демонструють знайому оптику: навіть під час війни Росія залишається помітною частиною європейського фестивального сезону. Україна ж у такій конструкції часто залишається за межами кадру – принаймні, за межами основного конкурсу.
І ось тепер головне питання: що ми робимо у відповідь?
Сподіватися на заклики до сумління західних кураторів, апелювати до моралі європейських чиновників або просто писати пости обурення в соцмережах – це шлях у нікуди.
Ворог будував свою інфраструктуру впливу десятиліттями, і він не зупиниться. Нам потрібна наша власна, українська Soft Power Group – автономна, зухвала, асиметрична мережа культурної та медійної присутності за кордоном.
Ми не повинні грати за чужими правилами та чекати на дозвіл чи гранти від сліпих європейських культурних десіжн-мейкерів. Нам потрібні свої агенти впливу в художніх радах, свої куратори, свої провокаційні виставки, імерсивні інсталяції та відеоарт на головних майданчиках світу – від Джардіні у Венеції до закритих галерей Берліна й Парижа. Ми маємо заходити туди, де нас не чекають, говорити мовою радикального та безкомпромісного мистецтва, руйнувати російські наративи не виправданнями, а власною експансією.
Якщо ми не створимо власну дієву групу м'якої сили вже сьогодні – завтра європейський простір буде остаточно перекритий грошима та наративами ворога. Перемогти на культурному полі можна тільки так: системно, асиметрично і наступально.
Доповідь закінчив.
Юрій Грузінов, український кінооператор, військовослужбовець, учасник кінематографічного об'єднання Babylon'13, перформер, спеціально для УП.Культура.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.