Обирай споживання: 30 років фільму "Трейнспоттінг" – найдошкульнішій сатирі на капіталізм
Коли 30 років тому фільм Денні Бойла "Трейнспоттінг" вийшов на екрани, авторів звинувачували в естетизації так званого "героїнового шику". Але сьогодні стрічка сприймається вже не так однозначно: передусім як дошкульне висловлювання на тему консюмеризму.
Свій гіркий діагноз суспільству споживання автори фільму завбачливо загорнули в яскраву обгортку – так надійніше дійде до адресата. І справді, фільм став великим хітом і стилетворчим трендом: зробив модною естетику MTV з її рваним, кліповим монтажем та нав'язливим саундтреком, що складався з інді-хітів.
Кінокритик УП.Культура Олексій Росовецький пояснює, чому "Трейнспоттінг" – це безжальна сатира на капіталізм і як мутувала залежність у цифрову епоху.
Вечірка скінчилася
Фільм вийшов невдовзі після того, як набула популярності теорія "кінця історії" американського філософа й політолога Френсіса Фукуями. Фукуяма вважав, що перемога ліберального капіталізму, побудованого на принципах свободи, прав людини та ринкової економіки, принесе глобальне процвітання. Але це славнозвісне процвітання оминуло шотландських підлітків з околиць Единбурга.
Країна щойно вийшла з економічної кризи, яка трагічно розтягнулася на півтора десятиліття, проте замість щасливого споживання герої "Трейнспоттінга" обрали саморуйнування.
1960-ті роки, коли молодь уперше в історії стала головним споживачем десятиліття, тим самим ресурсом, який рухав економіку, залишилися в далекому минулому. Нафтова криза 1973 року призвела до інфляції та масового безробіття фактично по всій Європі. З ресурсу молодь зненацька перетворилася на баласт: британські випускники прямували зі шкільних лав прямо в чергу по допомогу з безробіття.
Саме це усвідомлення своєї абсолютної соціальної незатребуваності породило панк-культуру у 1976–1977 роках. Знамените гасло No Future з пісні гурту Sex Pistols було не просто підлітковим нігілізмом – це була абсолютно твереза соціологічна констатація факту. Панк-рокери співали про те, що для робітничої молоді соціальні ліфти заблоковані, заводи зачинені, а система загального добробуту руйнується.
Страйки шахтарів у Британії 1984–1985 років, у яких брали активну участь молоді чоловіки з промислових регіонів, були останньою спробою традиційного робітничого класу відстояти своє місце в економіці. Це був час колективної солідарності та профспілкової боротьби. Але держава кинула проти страйкарів безпрецедентні сили поліції. Зрештою шахти закрили, а цілі покоління робітничої молоді опинилися на вулиці без жодних перспектив.
Саме тоді, в середині 1980-х років, Ірвін Велш – колишній героїновий наркоман, а нині успішний рієлтор періоду будівельного буму в Північному Лондоні – пише свій перший роман "Трейнспоттінг".
Соціальна анестезія
Для робітничого класу Шотландії економічні реформи Маргарет Тетчер обернулися ще більшою катастрофою й тотальною деіндустріалізацією, ніж загалом по Британії. Рентон і компанія – це не просто знуджені підлітки, це діти того самого "соціального баласту" сімдесятих, списаного на брухт за часів тетчеризму. Останнє покоління індустріального робітничого класу, яке економічні реформи позбавили роботи та майбутнього.
Вони існують у ситуації екзистенційної безвиході. У них не залишилося навіть тих колективних ілюзій, якими жили їхні старші брати й батьки – байдуже, чи це панк-рок, чи марксизм. Коли протести або спроби змінити систему марні, на історичну сцену виходить героїн.
Потік неймовірно дешевого "коричневого" порошку ринув до Європи після Ісламської революції в Ірані та введення радянських військ до Афганістану. На початку 1980-х в Единбурзі сталася справжня епідемія героїнової наркоманії: у робітничих пабах доза коштувала дешевше за пару пінт пива. Для жителів депресивних спальних районів (таких як М'юргаус та припортовий Літ, де мешкали герої "Трейнспоттінга") героїн був єдиною доступною соціальною анестезією – дешевим способом вимкнути реальність, у якій ти є абсолютним соціальним нулем.
Як згодом пояснював сам Ірвін Велш, це було повільне самогубство від економічної безвиході. Єдиний можливий бунт, доступний молодим шотландцям, звівся до саморуйнування. Як наслідок, уже до 1985 року до 85% ін'єкційних наркоманів столиці Шотландії були ВІЛ-інфікованими – місто навіть отримало моторошне прізвисько "СНІД-столиця Європи".
Цікаво, що серед колоритних персонажів фільму щонайменше один не вживає героїну, віддаючи перевагу традиційному пиву. Але при цьому Франко Беґбі, геніально зіграний Робертом Карлайлом, є наймоторошнішим персонажем стрічки.
Його залежність – це чистий адреналін та ультранасильство. Беґбі є втіленою травмою цілого покоління чоловіків із робітничого класу Шотландії, які втратили свою соціальну функцію в постіндустріальну епоху. Раніше такі агресивні, фізично дужі роботяги працювали в шахтах, доках або на заводах, де їхній тестостерон і груба міць були соціально затребуваними. Тепер їхня доля – безглузді бійки в пабах.
Найлояльніший споживач
Дошкульний сатиричний заряд фільму Денні Бойла виникає завдяки радикальній зміні акцентів: режисер переніс дію стрічки на десятиліття вперед.
Коли у 1996 році перші глядачі "Трейнспоттінга" бачили на екрані маргінальний Літ, на карті міста його вже не було – напередодні королева Єлизавета II офіційно відкрила на місці колишніх нетрів величезний адміністративний центр Victoria Quay, розрахований на дві тисячі клерків. Джентрифікація перетворила старі промислові склади на елітні лофти з модними бутіками та барами на перших поверхах. Коли економіка Великої Британії стрімко пішла вгору після важкої рецесії, Единбург перетворився на другий за величиною фінансовий центр країни.
Та замість того, щоб обрати роботу, яка нарешті з'явилася в місті разом із середнім класом, який стрімко зростає та багатшає, й купувати телевізори, пральні машини, автомобілі, компакт-диски та електричні консервні ножі, головний герой "Трейнспоттінга" обирає героїн. Хоча у персонажа Юена Макґреґора жодних причин для безвиході, якою просякнуті сторінки книжки Ірвіна Велша, нібито й немає.
Іронія Денні Бойла полягає в тому, що, відмовившись бути частиною суспільства споживання, герої фільму обрали ідеальний капіталістичний товар і добровільно стали найлояльнішими (щоб не сказати найбільш безправними) споживачами у світі – наркозалежними. Ринок наркотиків працює за найцинічнішими законами дикого капіталізму, тож герої змушені грабувати і зраджувати одне одного, аби обслуговувати ту саму фінансову систему, яку вони так ненавиділи. Вони – такі самі гвинтики в системі тотального споживання, тільки перебувають на самому дні харчового ланцюжка.
Щоб розірвати порочне коло залежності, головний герой застосовує найцинічніше правило капіталізму, від якого він так відхрещувався: людина людині вовк. Рентон зраджує друзів і краде гроші, на які він купить ті самі пральну машину, телевізор та страховку. Система не просто перемагає, вона змушує тебе грати за її правилами.
Фінал "Трейнспоттінга" – це універсальна історія про те, що дорослішання в сучасному світі завжди відбувається ціною зради власних ідеалів заради виживання та комфорту.
Героїн XXI століття
Переглядаючи цей фільм сьогодні, важко не провести паралелі з класичною стрічкою Марко Феррері "Велике жрання" (1973) — геніальною сатирою на суспільство споживання. Обидва режисери використовують шокуючу фізіологію, щоб зруйнувати буржуазну естетику, і обидва гіперболізують споживання як форму повільного самогубства.
Тільки у Марко Феррері головні герої перебувають на протилежному соціальному полюсі: це перегодована, знудьгована буржуазія. Їхній бунт проти екзистенційної порожнечі виражається через гіперспоживання. Головні герої у виконанні Філіппа Нуаре, Марчелло Мастроянні, Мішеля Пікколі та Уго Тоньяцці – аристократ, пілот цивільної авіації, суддя та славетний балетмейстер – зачиняються від усього світу для кулінарної оргії, щоб буквально зажертися до смерті.
Можна сказати, що Денні Бойл зняв пролетарську, маргінальну версію "Великого жрання" для неоліберального покоління 1990-х.
У доволі суперечливому сиквелі "Т2 Трейнспоттінг" (2017), де Денні Бойл показує своїх героїв через 20 років, одна з найважливіших знахідок – це осмислення цифровізації як нового симулякра споживання. Пародіюючи свій славетний монолог із фільму 1996 року, Рентон перераховує нові атрибути системи: Facebook, Twitter, Snapchat, Instagram, лайв-блогінг тощо. За роки, що минули від прем'єри "Т2 Трейнспоттінга", до цього списку додався феномен брейнроту – найближчого аналога героїну у світі цифрових залежностей.
За Денні Бойлом, система тотального споживання остаточно перемогла, коли навчилася монетизувати саму нашу особистість: в епоху соціальних мереж людина сама стала вітриною і товаром. Капіталізм більше не потрібно нав'язувати, сам споживач став його добровільним носієм.
