Андрій Жолдак: "У наш час правда – найрадикальніша форма політики"
У 2025 році режисер Андрій Жолдак приїхав працювати до рідного Києва після багаторічної відсутності. Результатом стали майстер-клас для молодих акторів, робота над документальним фільмом, книга і найочікуваніша подія – вистава "Дім" на сцені Театру Лесі Українки, продюсером якої виступив Олег Кохан. Спеціально для УП. Культура журналістка Аксинія Куріна поговорила з режисером про театр, політику і критику.
Київ живе на двох сценах одночасно: на першій — театр військових дій, на другій — життя, яке вперто триває. У цю подвійність втручається режисер, якого неможливо "дозувати".
Жолдак приніс у театр відчуття ризику, драйву, так було з самого початку його театральної кар'єри, у 80-ті. А потім у 90-ті, та 2000-нi, коли він, на відміну від інших режисерів експериментального театру, опинився в центрі уваги мейнстриму. Його театр не "репрезентує", не "комунікує", не "тлумачить", а випробовує. Сцена – це зона, близька до біографічного болю і фізичних меж. Актор — не виконавець, а носій істини.
Для України Андрій Жолдак – ще й спадкоємець великої театральної династії Тобілевичів, прямий нащадок Івана Карпенка-Карого. Парадоксально, але саме цю людину — з генеалогією, освітою, досвідом – країна двадцять років тому не змогла втримати. Він залишив Україну не зі своєї волі. Конфлікт з Арсеном Аваковим – наочний приклад політичної цензури, який поставив крапку в роботі Жолдака у Харківському державному академічному драматичному театрі ім. Тараса Шевченка. Вигнання Андрія Жолдака можна вважати однією з найболючіших втрачених можливостей для трансформації українського театру. Є режисери, які роблять вистави, а є ті, хто здатний створити новий театр.
"Дім" — вистава, яка оголює дещо неприємне — цензуру знизу: українське театральне середовище, творчі спільноти за двадцять років навчилися жити без Жолдака, але так і не навчилися публічно говорити про нього. Конфлікти цієї осені, реакції, що вибухали не навколо прем'єри, а навколо персони режисера, були настільки гучними, що мистецькі дебати, за кількома виключеннями, майже не чути. В медійному мейнстримі бракує відвертої інтелектуальної дискусії про виставу і творчий доробок режисера. Часто її підміняють етичні дебати": міркування чи має митець, який працював у Росії та живе у Німеччині, висловлюватись з приводу театрального процесу в Україні.
"Дім" у Театрі Лесі Українки став викликом. Драматургія вистави здається втомленою – симптом кризи сучасної європейської драми, яка потерпає від перформативності. Жолдак-драматург пропонує глядачеві не сюжет, а множинність можливих шляхів упродовж чотирьох з половиною годин, але винахідливі образи, складний дизайн звуку і музики, виняткова якість сценічної присутності нової генерації акторів доводять, що мистецтво – не втеча, а спосіб віднайти в житті нові сенси. Концептуально "Дім" – вистава про людську спробу знайти точку рівноваги там, де немає жодних гарантій.
Поява Андрія Жолдака у 2025 році – нагадування: театр справді стає вільним лише тоді, коли перетворюється на експедицію відчайдушного творчого пошуку. Він приносить із собою певну традицію другої половини ХХ століття – граничного досвіду для всіх причетних, де театр стає місцем випробування. Це складна традиція, вимоглива, часто нестерпна. Та саме вона дарує сцені здатність ставати простором відкриттів – перезбирання життя як дива, а не просто відлунням буденності.
П'ятнадцять років тому я ставила Андрію Жолдаку запитання для "Української правди. Життя", і деякі з них повернулися самі, як непрожиті фрази. Можливо, так і має бути, бо Андрій Жолдак ставить одну й ту саму вимогу: повернути мистецтву могутність і силу.
– Ви повернулися до Києва зі своєю виставою "Дім". Що важливе залишилося за лаштунками цього проєкту?
– За лаштунками завжди залишається серце. "Дім" – це не просто вистава, це спроба знову вдихнути Україну після двадцяти років вигнання. Але справжній "дім" – це біль. І цей біль не можна зіграти на сцені – він надто інтимний, надто людський. Глядач бачить світло на сцені, а за ним залишається тінь пам'яті.
– Яку тему ви відкрили для себе у "Домі" – про Україну, про людину чи про театр?
– Це вистава про пам'ять – про те, що неможливо повернути, але й неможливо втратити. Людина, країна і театр – три площини одного дзеркала. У "Домі" я дивлюся в це дзеркало й бачу, що воно тріснуло, але все ще світиться. Можливо, саме тріщина і є світлом.
– Чи повинен сучасний художник мати політичну позицію? І якщо так – яку саме?
– Художник без позиції – це просто декорація. Але справжня позиція не завжди ідеологічна – вона моральна. Це здатність не брехати. У наш час правда стала найрадикальнішою формою політики.
– Ви казали, що художник має захищати свою країну. Як це можливо зробити через мистецтво?
– Захищати країну – це не лише тримати зброю. Це берегти мову, пам'ять, гідність, діалог, здатність думати й вільно говорити. Мистецтво – це форма духовної оборони. Воно нагадує, за що ми боремось – не лише за виживання, а за сенс.
– Що для вас означає бути українцем у 2025 році?
– Бути українцем – означає залишатися гідним у катастрофі. Не скиглити, не скаржитись, тобто не бути жертвою. Працювати, коли інші кричать. І ніколи не перетворювати патріотизм на професію. Бути українцем – це тримати свою внутрішню лінію.
– Сучасна політика дедалі більше схожа на театр, а театр – на політику. Чи це небезпечно для мистецтва?
– Це небезпечно для політики, не для театру. У театрі брехня веде до катарсису, у політиці – до наслідків. Проблема в тому, що політики почали грати ролі – без режисерів, без репетицій, без розуміння глядача.
– Якби завтра ви стали міністром культури чи гуманітарним віцепрем'єром – із чого б почали? Яким був би ваш перший указ?
– Я б скасував слово "культура" в його чиновницькому сенсі. Воно перетворилося на порожню оболонку, на звітність. Мій перший указ – створити Міністерство внутрішнього світла. Його завдання – відновити людську чутливість, уяву й повагу до тиші.
І так, я б буквально вимкнув фальшиве світло у всіх театрах – щоб люди знову навчилися бачити у темряві.
– Ви не раз висловлювали скепсис щодо сучасного українського театру. Чому?
– Бо значна його частина все ще живе в музеї. У нас є талановиті актори, але бракує ризику. Театр має бути небезпечним місцем, де глядач щось втрачає – спокій, упевненість. Він не створений, щоб бути зручним, комфортним чи "згодним". Театр мусить тривожити, щоб лікувати.
– Чи спілкувалися ви з міністрами культури України?
– Так. Але більшість із них боялися говорити про мистецтво. Вони говорять про бюджети, стратегії, показники – але не про душу. А без душі не працює жодне міністерство і не існує жодна країна.
– Повернімося до 2005 року – конфлікт із Арсеном Аваковим через "Ромео і Джульєту" у Харкові. Що насправді сталося?
– Сталося одне – страх. Страх перед свободою на сцені. Коли влада бачить на сцені дзеркало, вона його розбиває. Тоді сталося саме це – розбите дзеркало. Але театр усе пам'ятає, навіть уламки.
– Як ви ставитеся до критики? Це стимул чи рана?
– Критика – це теж мистецтво. Якщо вона розумна – це діалог. Якщо жорстка – це теж енергія. Я просто перетворюю її на сценічне світло. Кожен напад – це ще один прожектор.
– Чи маєте учнів? Якщо так, як ви їх навчаєте?
– Так, усі мої актори – це мої учні. І перше, чого я їх навчаю: не слухайте мене. Учень, який копіює вчителя, – уже мертвий. Я хочу, щоб вони мене зрадили – але красиво, творчо. Тільки через цю зраду народжується справжнє мистецтво.
– Ви часто говорите про "Теорію театру Андрія Жолдака". Що це – книга, маніфест, лекції? Коли очікувати публікації?
– Це ще не книга – це тіло. Кожна моя вистава – розділ цієї живої теорії. Але одного дня я напишу маніфест, і він буде коротким:"Театр – це любов, яка не вміє мовчати".
– Ви ставили вистави в Росії після 2014 року. Хтось називає це зрадою, інші — культурною дипломатією. Хто має рацію?
– Війна змінює все. Тоді я вірив, що мистецтво може існувати поза політикою, але я помилявся. Я не дипломат, я режисер. Я їхав туди говорити про людей, а не про владу. Але той час минув. Світ змінився – і я змінився разом із ним.
– Чи існують для вас як для митця межі – етичні, політичні, естетичні?
– Так: одна. Не можна брехати на сцені. Все інше – дозволено. Правда – єдина цензура, яку варто залишити.
– Чому, на вашу думку, вас часто демонізують в Україні?
– Бо я незручний. Бо не кажу "дякую", коли цього чекають. І, можливо, тому, що відмовляюся грати роль жертви. В Україні люблять святих і мучеників. А я – просто живий. І, мабуть, саме це дратує.
– Як ви нині ставитеся до історії своєї родини? Це тягар чи натхнення? І чому ви перестали підписуватися "Тобілевич IV"?
– Це і благословення, і прокляття. Бути спадкоємцем важче, ніж бути невідомим. Я перестав підписуватись "Тобілевич IV", коли зрозумів: кожен митець має написати свій перший акт. Кров можна успадкувати, а бачення – ні.
– Який ви поза театром? У родині – диктатор чи романтик?
– Вдома я не диктатор. Мені просто здається, що любов інколи теж потребує режисури, але не контролю. У родині, як і в театрі, все тримається на ритмі, довірі та вмінні слухати.
– І нарешті, що сьогодні надихає вас жити й творити?
– Люди, які ще можуть плакати в театрі. Україна, яка не здається. Тиша після вибуху. І віра в те, що мистецтво – це не втеча, а шлях додому.