Шанс на повернення до реальності. Про новий серіал "Повернення" від ICTV2
Вихід серіалу "Повернення" розширює тематичну палітру українського серіального простору, затиснутого застарілими вимогами топ-менеджерів та директорів з виробництва. Канал ICTV2, який останні роки важко назвати простором творчого ризику, 22-го лютого випустить дещо новаторський серіал – не просто на військову тематику, а про самих військових після війни, про їхню специфічну і непросту інтеграцію в цивільне життя. Змішуючи драму, детектив та кримінал, серіал стає не найгіршою спробою розмови про складне і болюче.
Кінокритик УП.Культура Ярослав Підгора-Гвяздовський розповідає, що варто знати про новий реліз.
За сюжетом сержант Кречет (Євген Григор'єв) повертається з фронту з травматичною втратою і надбанням – без ноги нижче коліна, але з духом загиблого побратима Сергія Верби (Олександр Рудинський), якого бачить лише він сам. І те, і інше тепер його невід'ємні частини, бо ногу він хоч і замінив протезом, та фантомні болі й проблема каліцтва не можуть зникнути. Як і дух побратима, що невідступно супроводжує його – у вигляді ПТСР, відчуття провини та потреби підтримати його родину: дружину й сина.
З перших кадрів кидається в очі нетипова гра Григор'єва – він не такий "телевізійний", як більшість акторів в українських серіалах загалом, і в цьому окремо взятому також. І це разюче і приємне, якщо і не нововведення, то принаймні відхилення від вітчизняних правил.
Друге "нетипове" і приємне – виконавець ролі духа-побратима, Рудинський, вже віддавна цікавий і важливий український актор, яскравість якого проявляється ледь не в кожній ролі (певну недограність в "Тихій Наві" вважатимемо прикрим винятком). Разом Григор'єв і Рудинський утворюють надзвичайний акторський дует, який ще треба пошукати у нашому кіно, аби було настільки органічно і дієво. В парі вони відіграють як вправні стендапери, або, якщо хочете, реальна "двійка" в бою, коли один "тримає", а інший "пішов", і так вони зграбно йдуть один за одним, як відповідь в діалозі йде за питанням.
Втім, треба сказати, якщо з Рудинським все ясно – яскравість є його перманентною ознакою, – то справжнім відкриттям в серіалі є інший актор, виконавець ролі сина його екранного героя, Назара Верби – Гриша Горобчук. На момент зйомок серіалу – 11-річний хлопець, чий досвід роботи актором з 2020 року сформував нетиповий для України тип артистизму. Легкість гри і доброзичливість віють від молодого актора – хочеться дивитися на нього, а не відвертатися, як це відбувається, на жаль, під час появи екранної мами Назара, Аліни Верби, зіграної Анастасією Митражик. Цілковита прісність, відсутність міміки і пластики актриси робить образ не просто нецікавим, а програшним, і це при тому, що вона грає удову військового, драматизм чого вимагає відповідальності та більшої уваги.
Власне, "Повернення" балансує між такими перемогами і програшами, між талантом і штучністю, актуальністю та паразитуванням на темі. На щастя, серіал не завалюється у прірву звичної для українського телебачення профанації, що й дозволяє – ба навіть примушує – писати про нього як про щось нове і тому прикметне.
Робота виробників з темою реабілітації військових – це потрапляння на мінне поле проблем, бо з одного боку маємо складність адаптації військових після їхнього звільнення з війська, а з іншого – байдужість суспільства, визначена так званою "втомою від війни". Виробники "Повернення" під тему адаптації отримали фінансування від USAID, коли той ще існував і виділяв гранти для України.
Це тонка й дражлива тема, яка потребує особливої обережності у формулюваннях, щоб не зачепити болісних точок. Аби цього уникнути, творці обрали іншу стратегію – прискорили темп оповіді, перетворивши серіал не стільки на квест, скільки на жанровий мікс із майже скоромовковими діалогами.
Трохи інтриги додається через сина Верби, який вчиться керувати дроном, принципово не хоче їхати до Польщі і, врешті, втікає від матері. Його мати сама влипає в історію, коли розроблена її компанією система пошуку може бути куплена проросійським бізнесменом з кримінальним минулим.
В цьому плані динамізм слугує не так покращенню сюжету, скільки його стабілізації, бо впасти в очах глядача він ризикує постійно – не віриш в драматизм ситуації ні мамі Анастасії Митражик, ні її колезі, зіграному модним Тарасом Цимбалюком, чиє екранне ім'я – Нікіта. Фактично, щоб таки остаточно не впасти духом, треба повертатися до екранного дуету Григор'єва-Рудинського і фантастично емпатичного Горобчука – на них тримається все "Повернення", яке б просто не відбулося без цього акторського тріо.
Дещо неоднозначно виглядає факт присутності в серіалі іншого тріо – Рудинського, Анастасії Пустовіт і Лариси Руснак. Тільки-но вони всі втрьох зіграли в "Тихій Наві", а Пустовіт грала з Рудинським ще в "Перших ластівках". Це нагадує ситуацію останніх років, про яку багато писали: коли від постійної присутності в серіалах і фільмах Станіслава Боклана, В'ячеслава Довженка та Романа Луцького починало рябіти в очах – ніби кислиці з'їв. Постає логічне запитання: у нас бракує акторів? І відповідь, на жаль, радше ствердна – бракує не лише кількісно, а й якісно: системно не вистачає сильних, виразних, по-справжньому талановитих виконавців.
Попри акторські хиби, в "...Наві" між Пустовіт та Рудинським була хімія, а в "Поверненні" вони обидва на своїх місцях – затягнутий в мультикам дух Сергія і волонтерка з позивним "Мала". Пустовіт притушила свій вибуховий темперамент, додала розважливості і залишила професіоналізм.
Загалом, актори в "Поверненні" складають левову частину серіалу – нам практично не показують тло, антураж – закадровий простір. Трохи полігону, де стріляє і тренується герой Григор'єа, трохи офісу дружини героя Рудинського, трохи Києва, де живуть і діють персонажі. І все. "Трохи" – цього замало, нема в серіалі повітря, і це напружує найбільше, бо очевидно програє тим американським, британським, корейським чи будь-яким іншим серіалам, які глядач дивиться щодня і з якими природно порівнює українські. Зрозуміло, що для "повітря" потрібно більше фінансування. Як і для ідей. А з ідеями в "Поверненні" так само, як і з повітрям.
Навіть центральний драматичний хід серіалу – уявний побратим, – виглядає взятим з фільму Діто Монтіеля "Війна" 2015-го року, де герой Шая Лабафа, повернувшись додому з Афганістану, насправді "не повернувся з війни" і весь час спілкується з духом насправді давно загиблого героя Джая Кортні. Так, на щастя, відмінність є, і наш боєць розуміє – той Сергій Верба, якого він бачить поруч із собою, в дійсності загинув, і в нього не до кінця "поїхала кукуха", за виразом самого Верби, того ще дотепника.
На щастя, такі теми – голоси в голові, мертві побратими перед очима – нарешті звучать публічно. Довгий час загиблі, як і ПТСР, залишалися прерогативою документального кіно, яке від 2014 року послідовно й детально говорить про війну. Про це свідчить і досвід Володимир Тихий у фільмі "Одного літа в Україні", і вражаючі перші та останні кадри Мстислав Чернов у стрічці "2000 метрів до Андріївки". Але про це необхідно говорити й у художньому кіно – яким би болісним і страшним не був цей досвід. "Повернення" повертає цю тему в ігровий простір, і за це йому честь і хвала.
Волонтери, військові, ветерани – з них, здається, вперше в кіно утворений той світ України, який зараз є в реальності, який нас оточує і буде суттєво розширений після закінчення війни і повернення понад мільйона людей з війська. "Повернення" цією правдою вистрілює точно в ціль. А ще тим, що серіал назагал робився людьми, левова частина яких є ветеранами.
У сюжеті червоною лінією тягнеться бажання головного героя повернутися до своїх побратимів, і цього не дозволяє зробити лише кляте ВЛК. Він придумує різні способи, аби отримати дозвіл, наприклад, занести суму, достатню "на купівлю пікапу для пацанів". Красивий, смішний і сумний приклад водночас додає серіалу шансів потрапити в приязнь до глядачів, і шанси ці великі.