Кров-вино, Іздрик і Стерненко. Чим надихаються "Шмальгаузени" Михальчук і Матюхін, щоб збирати повні зали захоплених глядачок
– Вона сказала, що губи мої – це лаванда!
– Яка нахрін лаванда?!
Вже третій рік поспіль автори вірусного відео з цими словами у TikTok збирають повні зали на своїх кабаре-концертах. Кілька днів тому аж тріщав Палац Україна.
Мова про харизматичних хлопців зі "Шмальгаузен". Грим на обличчя, білі сорочки, гітари в руки і неймовірна експресія. Невже цього досить, щоб аж так заводити публіку співаною поезією європейських модерністів? Що вони такого роблять, щоб сотні людей разом із ними несамовито вигукували рядки з Томаса Манна, Семюела Бекета, Роберта Вальзера?
Журналістка УП.Культура Анастасія Большакова відвідала репетицію перед першим концертом гурту в Палаці Україна. Щоб у розмові з Владиславом Михальчуком та Михайлом Матюхіним з'ясувати відповіді на ці питання.
Двері службового ходу Палацу Україна роз'їжджаються, як у супермаркеті. За сучасними білими турнікетами – будка. З неї простягається рука з яскравою жовтою стрічкою: "Команда Шмальгаузен".
"Можна покласти до кишені", – показує жестом охоронець і вказує на інші двері. Надягаю паперовий браслет на руку й коридорами прямую до артистів просто на сцену.
Репетицію команда розпочинає за 7 годин до виступу. Поки світло синіх софітів засліплює шлях спуску зі сцени, один із солістів — Владислав Михальчук — розспівується. Хоча звук цей більше схожий на деренчання дримби або шаманський спів.
За канонами німецької естетики це могло б бути Gesamtkunstwerk – "абсолютне мистецтво" – поєднання пантоміми, музики, поетичних читань, живопису. За півтора століття після свого виникнення воно стає у нас "Шмальгаузеном" – "абсолютний двіж", як говорять про нього слухачі.
Хлопці показали програму "Твій Віль" вже понад 25 разів
Перші ряди концертної зали завішані рядном. Освітлення приглушене, а штори перекривають доступ світла знадвору.
"Слухай, давай говорити не як поети, а як літератори. І як літератор я дам тобі в пику!"– декламує рядки вистави "Твій Віль" Владислав.
"Це хлопці перевіряють мікрофони. За 5 хвилин закінчать і зможуть поспілкуватися", – усміхається їхня менеджерка.
Квартира на Солом'янці, кров і вино
"Тут потрібен якийсь Шмальгаузен!" — за деякий час після цієї фрази в стінах університету Карпенка-Карого з'явився новий музичний гурт. Чи таки театральний? Адже всі члени команди навчались там на акторському курсі. І майже ніхто особливо не вмів грати.
Владислав підходить до столика в холі Палацу ще з одним солістом – Михайлом Матюхіним. Хлопці, які щойно кружляли по сцені, серйозні й міцно тиснуть мені руку. Разом вони ще з університетських часів, жили в одній кімнаті гуртожитку, планували виступи й записували ідеї на майбутнє.
Прокидалися разом, а далі з 10 ранку до 10 вечора постійно проводили час з іншими членами "Шмальгаузена": Романом (саксофон), Євгеном (бас), Кирилом (барабани), Андрієм (акордеон і режисура, генеральний продюсер), Валентином (продюсер проєкту).
Невелика конструкція, якщо достатньо примружити очі, перетворюється на корабель
Ролі в команді розділили просто – хто на чому хотів би грати. І починали вчитися музикуванню. З того й почали виступати: грали для інших студентів і друзів. А потім почалося повномасштабне.
"Повну нашу програму ми зібрали після початку повномасштабної війни, восени 2022 року. Зрозуміли, що в нас зібрався доробок демозаписів, і почали їх розвивати. Всі сиділи по своїх містах, накидували щось до репертуару. І так понеслося", – починає розповідь Владислав.
Концерт у Палаці Україна. Візуалізація того самого "понеслося"
"Одна з моїх улюблених історій, коли ми писали "Кров і вино". Квартира на Солом'янці, занедбана хрущовка, все пошарпане. Речі розкидані від інших мешканців: тарілки, собачі повідці, отакий кошмар.
Це було напередодні 9 травня, коли всіх залякували масованою атакою на Київ. Неподалік тихо віддає звук потяга, а в нас тут я співаю під гітару: "смерть не смерть, тузи і козир". А хлопці мені пишуть: "І в кінці прокричи в ритм: кров і вино, кров і вино!"", – продовжує розповідь Михайло.
Михайло Матюхін пригадує, як усі разом хлопці писали альбом
"Скільки разів ми показали "Твій Віль" з того часу? Не рахуємо, але точно за 25 перевалило", – заглядає кудись у підсвідомий розклад концертів Владислав.
"Повну програму вистави ми почали показувати у 2023-му році, коли зібрали усі варіації та повністю поставили декілька актів. До цього ми грали лише перший", – додає Михайло.
"Моя люба, не вір в риму, а слухай абзаци", – закінчується куплет пісні про кров і про вино.
Зараз свої виступи хлопці називають виставами. Для мене це трошки кабаре, трошки дель-арте, багато неймовірно хорошої музики.
"Ми додаємо імпровізації в наші інші вистави: особливо "Августо і Густав", яка на імпровізаціях повністю будується, "Втомлена стріт". Чим менша зала, тим її більше. Так у Тернополі й Харкові "Твій Віль" ми грали у маленьких залах і глядачі знаходяться поряд з тобою та п'ють каву, ніби ведуть з тобою розмову. Це завжди прикольно", – ділиться Михайло.
Команда "Шмальгаузена" любить своїх глядачів. Владислав сміється, що визначити тих, хто прийшов уперше, можна вже за поглядом. Тому вони завжди слухають про перші враження від них. Як пояснити новеньким, чим є цей проєкт? Просто "Шмальгаузен"!
Прожектор світить крізь закриті лаштунки. Поки репетиція, то можна подуркувати. Тому оповідача-німця, що саме представляє гурт, незаплановано кусає змія. Фігура з тіні кусає басистого чоловіка за вухо і швидко ховається. Втім, той не подає виду смертельного поранення й коли Владислав з’являється з-за лаштунків, то пропонує прожектору слідувати за ним сценою.
Десь із зали йому кричить режисер Андрій Ширко: "Давай спочатку!", маючи на увазі, що прожектор не був готовий до незапланованого руху.
"Режисьор…", – розводить руками Владислав і повертається в лігво змії.
Через світло прожектора ще кілька хвилин тому проглядалась змія з тіні, рука когось із хлопців за лаштунками
"Мене, бляха, надихає Сергій Стерненко"
Спочатку з'явилась "Весна". Пісня-зачин до основної дії вистави "Твій Віль".
"Самотня весна приходить сама", – співає Михайло.
До релізу вистави на музичних платформах можна було знайти російськомовний альбом. Його хлопці випустили навесні 2022 року. Зараз його зберігають в архівах; на Spotify і навіть на SoundCloud знайти цей альбом неможливо – команда видалила його з усіх стримінгів. Шмальгаузени виступають українською, вплітаючи туди французькі та німецькі мотиви.
"Наш альбом мав вийти 26 лютого (2022 року, – прим. ред.) і для нас, для молодих людей, які з'їхались у Київ, мова до повномасштабного здавалася неважливою. Потім почалась війна, ми випустили цей альбом виключно через те, що для нас це було питанням пам'яті.
Нашого саксофоніста Артемія Зеленьського не стало в 22-му", – розповідають музиканти.
Налаштування інструментів, узгодження руху по сцені, розмови про натхнення. За 6 годин до концерту
Згодом, зібравшись разом, хлопці зрозуміли, що пам'ять про друга назавжди залишиться з ними. Хочуть перевидати пісні, створені за участю Артемія, українською, щоб дати послухати його творчість тим, хто ніколи не був з ним знайомий.
Відмовитись від російської було і легко, і складно водночас.
"Відмовитися від російської культури – легесенько! Дійсно складно було чистити від всього того свій плейлист, адже трошки було в напряг все перебирати", – експресивно пояснює Владислав, трохи нагадуючи свого персонажа з вистави, оповідача й генерала.
"Легко дихати, коли ти відмовився від цієї мови. Я виріс в Кривому Розі і з дитинства мене виховували, що російський солдат тебе ніколи не образить. Коли вони перемагали в спорті, то всі раділи, ніби перемагали ми.
А після початку вторгнення ми з Михайлом Кукуюком почали їздити до військових на фронт. Тоді ж я остаточно вирішив, що не можу нести в собі цю мову. І навіть на їхню опозицію дивитися стало гидко, слухати, як їм прикро за війну… Взагалі начхати. Я сподіваюся, що моя дитина не буде знати російської", – серйозно каже Михайло.
Хлопці пересуваються сценою у яскравому синьому світлі, що нагадує морську глибину. Саксофоніст Роман
"Наша точка опору – це громадянська позиція, як і в більшості українців. От і все", – пояснює Владислав у відповідь на питання про пошуки натхнення й опори, яка допомагає створювати щось своє.
"Я ніколи не любив вивчати історію, бо я думав: я ж не знаю правди. Але зараз на власному досвіді потрібно розуміти, що з нами відбувалося й що ми переживаємо зараз. Мене абсолютно надихають люди.
І насправді все: від того, що відбувається в особистому житті, закінчуючи промовами нашого президента десь в Америці. Все це дає повний спектр емоцій, які, втім, все ще треба вивчати", – зізнається Михайло, поки Владислав уважно слухає колегу і киває в такт усним розділовим знакам.
Соліст Михайло Матюхін у "Шмальгаузені" головує в питаннях музики
Після запитання про книжки, які хлопці могли б порадити, вони занурюються в телефони. Мають у замітках підбірку на такі випадки, коли пам'ять може підступно зрадити.
Трохи часу на пошуки і Михайло з Владиславом готові диктувати рекомендації. Готуйте записнички, поціновувачі!
"Зараз варто читати класиків, від самого Шекспіра й до сьогоднішніх наших письменників. Головне, певно, не втратити цей культ книги, а точніше поширити його на усіх.
В Києві зараз багато книгарень, в яких люди можуть багато чого порадити. У Вінниці є прекрасна книгарня "Герої". Там мені порадили класний сучукрліт — "Битись не можна відступити" Павла Белянського", – каже Михайло.
Владислав вигукує й від себе: "І ще, читайте Лео Фере, будь ласочка! Це француз-класик, якого хто тільки не перекладав на музику". Також обіцяє пізніше поділитися враженнями від подарованої книги про іншу француженку Едіт Піаф з однойменною назвою до її чи не найпопулярнішої пісні "Non, je ne regrette rien".
Владислав Михальчук пояснює, як серед французького шансону можна розрізнити Едіт Піаф
Самі вони почитують Жадана, захоплюються Миколою Вінграновським та Іваном Франком. Читають Оксану Забужко, хоча на її тексти часто потрібно більше часу й глибше занурення.
А ще читають Юрія Іздрика. Їм подобається цьогорічний Шевченківський лавреат, екстравагантний і подекуди скандальний, що створює власний світ і показує його слухачам через тексти.
Раптово Михайло коротко всміхається самими очима й дещо пригадує:
"На початку ковіду одна з наших пісень народилась, коли я начитався Іздрика. Воно відклалося мені в голові, як це інколи трапляється, і коли ми писали "А тебе", то там з'явився рядок: "Я тебе, я тебе, я тебе запалив!". Тож можна вважати, що він став нашим натхненником".
"Біп-бап-бом" саксофона і "бу-бу-бу" басової гітари тим часом долинає з концертної зали. Хлопці вже закликають солістів продовжувати репетицію в темній заштореній залі з синіми софітами і величним маяком – його саме проштамповують великим промисловим степлером. Все має свій ритм, як і ця розмова, що добігає кінця.
"Абсолютний двіж" починається на репетиціях. 5 годин до концерту
Наостанок запитую про рольову модель, натхненників серед оточення, знайомих і просто відомих українців.
"У творчому плані мене надихає Даніела Заюшкіна (Vivienne Mort). Я просто був у захопленні від її промови на одній з музичних премій. Вона, звісно, поетичніше за мене сказала, але перекажу: коли ти артист, ти маєш допомагати і правильно використовувати свою творчість, давати правильну дозу мистецтва слухачу. Я поважаю артистів, які правильно використовують свою творчість", – каже Владислав.
Михайло з теплом розповідає, що все ж найбільше з усіх його надихає дружина.
"Вона в мене прекрасна", – усміхається він. У той самий день акторка Оксана Жданова (зірква вистави "Співай, Лоло, співай!") оголосила, що стала мамою дівчинки.
"Мене надихає моя дружина. Вона прекрасна"
"А мене поки ніхто так не надихає!" – з бісиками в очах хитро нахиляється до диктофона Владислав.
"А в плані допомоги країни мене надихає, бляха, Сергій Стерненко!" – вже перехиляється через стіл Владислав, у спробі достукатися до читачів через мій диктофон.
"Якщо чуєте це, закидайте по 2 гривні на Русоріз! Чувак 160 000 дронів вже купив для України. Вдумайтесь просто, навіть немає як це коментувати. Оце глобальна допомога країні".
Владислав Михальчук, без білого гриму маски, але вже "в образі" свого героя
Хлопці пишаються власним оточенням, надихаються ним. Проводять збори на Збройні сили. Як окремо кожен із музикантів у соціальних мережах, так і від імені гурту "Шмальгаузен".
"Надихають наші друзі, що служать. Цей культ допомоги після нашої перемоги точно породить якісь правильні речі. Це кайфово, знати, що якщо вночі до тебе стукають у двері, ти можеш відкрити, а не чекати людину "з ножем" і недовірою", – завершує розповідь Михайло.
– Ваше ім'я мені дуже добре знайоме, але підкажіть, що вас привело саме сюди?
– Холод за вікном.
– А, це означає, що вам так подобається Лісабон, правда? – ведуть діалог зі сцени Владислав та Михайло, поки за ними на імпровізованому човнику грають музиканти-моряки. Разом із технічною командою вони переставляють мікрофони по сцені, граючись ними в пазли.
"Шмальгаузен" має свій ритуал перед виступом: тричі поплескати в долоні, всіх і кожного обійняти. А потім викрикнути секретне слово, яке не розкриють навіть off rec.
Хлопці зібрали повну залу слухачів (навіть з балконом), а квитки розкупили за два місяці до концерту
Квитки на концерт розкупили за два місяці до події, а глядачів зібралась повнісінька зала. Тож ця весна точно не буде самотньою. А від холоду завжди можна зігрітися, потанцювавши під "Шмальгаузен", хай би і на власній кухні.
