Для чого Україні потрібен Шекспірівський фестиваль у час повномасштабної війни?
17–23 червня в Івано-Франківську відбувся перший український Шекспірівський Фестиваль.
Подія зібрала театральні колективи зі Львова, Києва, Італії, Молдови. Фестиваль відвідали відомі шекспірознавці з декількох країн, програма була напрочуд насиченою як для першої події такого штибу в Україні. У наші дні, коли багато ідей губляться у виправданнях "не на часі", організатори фестивалю вирішили, що Шекспірівському фестивалю у Франківську бути саме зараз. Після того як учасники роз’їхались додому, саме варто подумати про значення цієї події для культурного життя в Україні.
На думку Ростислава Держипільського, керівника Івано-Франківського драмтеатру, який віднедавна став ще й директором Шекспірівського фестивалю, ідея проведення заходу – логічна. Адже "Шекспір і війна міцно пов’язані в історії українського театру".
І справді: україномовні, революційні постановки Шекспіра з’являються у часи протистояння УНР з більшовицьким військом і під час нацистської окупації країни. Та й сам пан Держипільський поставив свої оперу-жах "Hamlet" та Dramma per Musica "Romeo & Juliet" вже під час російсько-української війни (у 2017 та у 2021). І отримав, зокрема і за Гамлета, Шевченківську премію.
Фестиваль 2024 пов’язав сучасні переклади і постановки Шекспірівських творів із понад столітньою історією, ніби випереджаючи усі закиди про "безґрунтовність" української Шекспірівської традиції.
В той же час на відкритті фестивалю режисер, цитуючи Станістава Вінценза, першовідкривача Гуцульщини у світовій літературі, каже "у гуцулів не було театру, тому театр приходив до них в хату". І у цій цитаті криється чи не основний задум Ростислава Держипільського – утвердити свою малу батьківщину (а з нею і всю Україну) на Шекспірівській мапі світу.
І він робить це не гірше за Вінценза – кому як не Держипільському знати, що, як пише Тарас Прохасько: "на світі є речі, набагато важливіші від того, що називається долею. …передовсім місце. Є місце – є історія…. Знайти місце – започаткувати історію. Придумати місце – знайти сюжет".
Таким місцем для українського Шекспірівського фестивалю стає Івано-Франківськ, де вже багато років театральна спільнота гуртується довкола театру, який культивує винятково глибоке розуміння гуцульської та української ідентичностей.
Ніколетта Чінпоеш, історикиня театру із Великої Британії також вважає, що Шекспірівський Фестиваль з’явився в Івано-Франківську невипадково: на ґрунті загального підйому, який переживає український театр в останні 10 років, та через особливу атмосферу, яку створив у Франківському драмтеатрі Ростислав Держипільський.
Своє знайомство із українськими Шекспіром професорка почала в 2009 році, а після перегляду першої вистави Держипільського "Ромео і Джульєта", "яка змінила її життя". Тож, вона вирішила внести свою лепту в те, щоби цей фестиваль відбувся. Разом з професоркою Майєю Гарбузюк, яка, за словами Чінпоеш "завжди знала, що це можливо", вони взялися мобілізувати європейську Шекспірівську спільноту і снувати мережу підтримки майбутнього фестивалю.
Дослідниця зауважує ще одну особливість українського фестивалю: "дуже складно уявляти фестивалі не як пост-травматичне чи пост-кризове святкування свободи. Україна дає ще один приклад того, що не можна гаяти часу, і що Шекспірівський фестиваль – це спосіб проживання травми".
Про театральне мистецтво, зокрема про твори Шекспіра як метод подолання внутрішніх травм розповідала на фестивалі Келлі Хантер, британська акторка та режисерка, яка започаткувала власний "метод серцебиття". Вона переконана, що театр, "створює безпечне середовище, де ми можемо проживати втрату". І не лише у психологічному сенсі.
Чи не половина вистав фестивалю відбувалась у підвалі театру, який франківці віддавна використовують як ще одну сцену. Проте з початком повномасштабного вторгнення цей виключно мистецький простір став прихистком для сотень глядачів на час вистав і не тільки.
Майкл Добсон, директор Шекспірівського Інституту із англійського Стретфорду-на-Ейвоні вбачає у фестивалі одну із форм протистояння: "Шекспір знав, що противагою тиранії є свято. Адже воно символізує колективну свободу… У святкуванні – елемент гри та уяви, анархії, і це саме те, чого не бажає тоталітарний режим. Карнавал долає нав’язане. І ми бачимо це у драмах Шекспіра: у них – гра багатоголосся, учта, на яку персонажі зібрались саме заради того, щоби бути самими собою. Натомість Путін – прихильник ідеї того, що світова класика статична: вона завжди означає одне і те саме і він має виключну монополію на її трактування і розуміння. Тобто кожен чи кожна, який інтерпретує її по-іншому, сміховинний".
Фестиваль як lingua franca, мова-міст для порозуміння у найскладніші часи. Саме так пропонує трактувати захід у Франківську Філіп Парр, голова Європейської Шекспірівської мережі фестивалів. Він вважає, що такі заходи допомагають перш за все "перестати були лише туристами, відвідуючи країни, адже всі, хто любить Шекспіра, говорять однією мовою".
Він підкреслює те, що ніхто не має права на виключну інтерпретацію творів Шекспіра, "…навіть оригінальна версія – лише одна із багатьох. Переклади Шекспіра у різні періоди та у різних точках світу тільки утверджують велич автора, адже навіть у перекладі він не втрачає свого сенсу і лише підсилюється (національними – ред.) культурними сенсами. Цей фестиваль дає можливість співставити українського Шекспіра з іншими інтерпретаціями. З кожними новим фестивалем ми можемо щоразу краще розуміти, хто такий український Шекспір. Я і сам приїхав сюди, щоби розібратись у цьому".
Зрештою, фестиваль імені великого драматурга – це можливість перш за все до самопізнання, до діалогу самих з собою. Шекспірівські фрази, які лунали зі сцени упродовж тижня, звучали запізнілою пересторогою "не може це скінчитися добром", повчанням "людина, яка обрала смерть, не боїться своїх катів", мало не гімном "бути чи не бути", пошуком відповідей на вічні питання "то де ви, вороги, де?", порадою на майбутнє "милосердність – краща за помсту".
Долучаючись до спадщини Шекспіра ми не лише допомагаємо решті світу зрозуміти нас і нашу боротьбу краще. Проте і самі шукаємо відповіді на питання, які турбують нас багато років. Шекспірівський фестиваль – ще один прояв такого запізнілого інтересу до нас самих.
