"Треба просто невтомно говорити": акторка Соломія Кирилова про "Україноманію" та акторську місію під час війни

Соломія Кирилова – українська театральна та кіноакторка, яка після виходу фільму "Памфір" Дмитра Сухолиткого-Собчука у 2022 році стрімко здобула популярність. У 2023-му вона приєдналася до трупи театру імені Марії Заньковецької у Львові. А у 2024 році – розпочала роботу у копродукції віденського Фолькстеатру та заньківчан під керівництвом німецького режисера Яна-Крістофа Гокеля. В основі цієї співпраці – життя і творчість Йозефа Рота, відомого німецькомовного письменника і публіциста першої половини ХХ століття, який народився у Бродах, що на Львівщині.

З того часу відбулись дві премʼєри "Україноманії": "віденська" – у січні, та "львівська" – зовсім нещодавно, 11-12 липня. Соломія Кирилова зіграла в обох постановках.

Театральна оглядачка УП. Культура Марʼяна Семенишин поговорила з нею про досвід роботи у виставах, сприйняття теми війни в Україні за кордоном та про її власну мотивацію в акторстві.

Ти прийшла у театр ім. Марії Заньковецької у 2023 році…

Так, коли відбулося чимало змін. Я пройшла конкурс. До цього я вже працювала у державних театрах, але потім звільнилась, переїхала у Київ, де, нарешті, відчула повну творчу свободу, працюючи на фрілансі. Хоча, звісно, були і ризики. Але ось оголосили цей конкурс, а я вирішила спробувати, бо скучила за великою сценою. І от мені дзвонять ввечері після конкурсу і кажуть: "Вітаємо, ви пройшли! Завтра о 10 ранку репетиція".

Це стало переломним моментом, бо я не була готова одразу втягуватись у театральне життя. У кожному державному театрі, де я працюю, я намагаюсь зрозуміти якісь ходи, які допоможуть змінити театральну систему, яка, на мій погляд, є застарілою.

І тут мене запросили на репетицію "Доці" (вистава у постановці Ігоря Білиця на основі однойменного твору Тамари Горіха Зерня, – прим. авт.). Це була моя перша вистава у цьому театрі. На той момент "Доця" дуже співпала з моїми особистими переживаннями.

Річ у тім, що після повномасштабного вторгнення я залишилась в Києві. Це виглядало безглуздим для всіх, бо я – львівʼянка. Доходило до абсурдних ситуацій, коли в перші тижні війни мене в Києві на блокпостах, дивлячись на документи, питали: "Що ти тут робиш?"

Так відбулось чимало моїх особистих перебудов, які я потім зустріла знову, читаючи "Доцю". У виставі ж головна героїня теж не може собі пояснити, чому вона залишається. Це неможливо пояснити. І мені це було дуже близьким. Я була рада, що можу знайти вихід цьому досвіду у художньому проявленні. А тут ще так співпало, що Ігор запропонував музичну форму для акторського монологу. Я давно хотіла спробувати щось таке.

Мене часто запитують: "То ви співачка чи актриса?". В тебе є таке питання, до речі? – Викреслюй! (Сміємось)

Музика допомагає проявити емоції, які не можна передати просто словами.

Спершу я була критично налаштована щодо роботи з таким "живим" матеріалом, хоча мова і йшла про 2014 рік. Ніби і була дистанція, проте я не хотіла, щоби вистава звелась до маніпулювання почуттями, бо важко було всім. Саме завдяки музичній формі вистава дає можливість прожити усі страждання трохи на відстані.

Слухай, давай я повернусь до питань, які я ще не викреслила… Поки ти розповідала, я ловила себе на думці, що тема повернення або ж навіть звʼязку з Україною є для тебе дуже важливою. Ти залишилась у Києві у 2022, ти зараз залишаєшся і працюєш тут. Це ж не просто співпадіння, це – твій вибір…

Почнемо з того, що я, мабуть, ніколи не мала бажання виїхати кудись. Я хочу працювати за кордоном, але з тим, щоби за тиждень, чи за місяць, чи за рік повернутись в Україну. Хоча були можливості.

Вже після вторгнення я жила у Берліні дев'ять місяців, бувала на різних артрезиденціях, у мене почали зʼявлятись пропозиції, я знайшла агента, але це мене не дуже тішило. Тому так, це – мій внутрішній вибір. Ця земля просто дає мені багато сил.

Але і багато забирає сил…

Звичайно. Я собі думала, що якби був мирний час і я мала можливість залишитись трохи за кордоном, то я би нею скористалась. Але в мене постійно є в голові це "ти маєш повернутись!".

Чим я довше жила за кордоном, тим більше собі уявляла, що тут взагалі нема куди вертатись, що тут – руїна. І оце найбільший, мабуть, такий страх.

Нещодавно, коли ми готували премʼєру "Україноманії" у Відні, я жила там три місяці. І мої колеги вже почали запитувати мене: "То що – може, лишаєшся?". Їм було дивно зрозуміти, навіщо "повертатися у війну", коли наче можна жити будь-де. Але особливо в часи війни відчуваю, що маю бути зі своїми і на своїй землі.

У своїх інших інтерв'ю ти говорила про важливість акторської позиції і що тобі часто бракує її в акторах та акторках. У тому, що ти зараз говориш, мені вбачається твоя акторська позиція. Про що вона?

З досвідом та часом професійної діяльності змінюється поняття самого слова "актор", його наповнення. Я найбільше ціную в акторах особистість, людяність. І, мабуть, це і можна ототожнити з позицією. Тому що якщо ти – людина, яка займається акторством, це зовсім інше проявлення в акторстві, ніж коли ти актор, який намагається зіграти людину.

І, знаєш, я хочу працювати в Україні, але водночас це стає тяжко. Тому що я собі ставлю питання про те, що я буду робити у мистецтві, щоби воно було хоча би трохи співмірним з тим, що відбувається довкола. Я задумуюсь над тим, як моя робота може хоча би наблизитись до того, що роблять люди, які нас захищають.

Тому мені ця пауза і була цінною, коли не було вистав, не було театру[йдеться про перші місяці повномасштабного вторгнення, – прим. ред]. У цій паузі можна було подумати над тим, а що зараз потрібно? Такі питання – важливі для мистецтва.

Зараз це змінилось, у нас тут ніби "театральний бум", але я його сприймаю не лише позитивно. Адже зʼявився підхід "робимо це, бо воно – українське", "йдемо дивитись, бо воно – українське". Такий підхід знімає відповідальність та підважує сенсовність. Бо якщо люди їдять, то давайте їм таке і подавати. І так мистецтво знову стає посереднім.

Те, що мене тригерить упродовж останнього року, коли почало гинути дуже багато митців на війні, це те, що зараз переживають актори, зокрема чоловіки, які мають виходити на сцену і грати героїв. Я сама собі ставлю це питання: як вони віднаходить в собі сили, щоби "геройствувати" на сцені, якщо цього героїзму не сталося в реальному житті? Я не про те, що всі мають воювати, просто це – цікаве художнє питання.

Або ж коли мова заходить про фільми. Зараз багато фільмів знімають про війну, але ж поряд із тим в інтернеті – купа коротких відео, де військові самі себе записують та розповідають так, що це не зіграєш. Але оцей градус цінності самого життя… хотілося б бути достойним його і на сцені.

Ти задаєш високу планку. Як їй відповідати?

Все-таки акторська діяльність – дуже взаємозалежна. Вистава "Доця" була моєю першою роботою під час повномасштабної війни, і вона повністю співпала з моїми цінностями. Так само склалось із "Камінним господарем" чи проєктом "Косачка". Адже він – про жіночу силу, про жіночий рід. У мене, до прикладу, образ – скіфської баби. Це те, що мені повертає силу і транслює цю духовну силу іншим.

Думаю, що тут мають вирішальну роль цінності актора чи акторки. Це теж залежить від кожного особисто. У мене от чоловік служить, це – його добровільний вибір. Він – теж митець, і він не захотів, не зміг, тут можна шукати багато синонімів, творити у всьому цьому зараз, бо воно не має такої цінності, як те, що він робить у війську.

А як залишати для себе певну "буферну зону" для мислення, для пошуків, для сумнівів зрештою?

Я думаю, що тут знову ми повертаємось до теми людяності, особистого вибору кожного про цінності. Коли я жила у Берліні, то свідомо вирішила бути бейбісітеркою, радше ніж виходити на сцену і грати що-небудь. Я не хочу себе вивищувати, але тут мова йде про мої внутрішні кордони.

Хто тебе надихає?

Мене дуже надихають мої друзі, які в складних обставинах або приїжджаючи з фронту до Києва на день, встигають записати пісні.

До прикладу, Катя "ШАNA", або її чоловік Павло Алдошин – він актор та військовослужбовець, він пише багато авторської музики, текстів. Або ж, до прикладу, Олег Кадан.

Власне, тому мені цінна "Україноманія", бо Яну[німецький режисер Ян-Крістоф Гокеля, – прим. ред] вдалося зробити проєкт про Україну, який зрозумілий європейцям. Мені було справді складно дивитись усі ці перформанси про бідних та стражденних біженців з України, яких було чимало за кордоном. Я задавала собі питання, як можна зробити щось інше, і з Яном нам справді пощастило. Бо йому вдалось показати війну та українців по-іншому.

Ти згадувала про засилля посередностей та про відсутність питань. Яких питань тобі бракує у театрі?

Мені бракує, перш за все, фільтру. Після початку повномасштабної війни усі зупинились і почали думати "що робити?", "а як далі?". Ну, може, я собі це придумую. А зараз все несеться і в цьому втрачається якість та енергія. Втім, усім все подобається.

Якось не зрозуміло, чому…

Так-от: я теж не дуже розумію.

До слова, у Відні вистава "Україноманія" була майже готова за тиждень до премʼєри. І тут ми розпочинаємо фінальні репетиції і розуміємо, що у нас матеріалу на три з половиною години, а вистава має тривати близько двох. І ми просто викидаємо цілі шматки готової вистави, режисер ріже свою ж постановку. Немає жалю – цього потребує художня форма.

І я задумалась, а у нас хто готовий так зробити?

За тиждень до премʼєри у нас було по два прогони на день, і після кожного ми збирались та аналізували, що залишаємо, що змінюємо. І, знаєш, може, це лише так Ян робить, я не можу говорити за ввесь "європейськи театр". Але мені настільки сподобалось ця самокритичність. Напевно, тому мені і не надто подобається, коли в останні роки мене запрошували на "здачу" вистав. Навіть оце слово "здача" – ніхто навіть не допускає можливості, що виставу можна змінити за день-два до прем'єри. І от чергова здача – всі стають і аплодують, всі задоволені.

Коли ми працювали над "Україноманією" в нас таких "здач" було по дві на день і деколи Ян сам питав, сміючись: "хто придумав цю дурню?". Так ми і працювали, і от, мало не за день до премʼєри, стало зрозуміло, що у нас немає гідного фіналу. А до того у нас було щонайменше десять варіантів, були грандіозні костюми, але це все довелось змінити. В Україні ніхто б і не дозволив "зіпсувати" костюми. Зробили – граємо. Але робота над виставою – це процес і, якщо вибудовується певний сенс, то ти маєш чимось пожертвувати – сценами, костюмами. Для Яна у віденській прем'єрі було головним – показати мужність українців, тому ми і постійно шукали, як знайти цей баланс – між героїзмом, складнощами життя під час війни, але й гумором.

Так, українці у цьому сенсі – незручна жертва: ми продовжуємо боротись, але і просимо про допомогу.

До речі, ти спостерігала за реакціями глядачів на виставу у Відні?

Так! В кінці вистави я довго стою і дивлюсь на публіку. Я справді вдивляюсь в очі глядачів. І-от я бачу перед собою якусь стареньку бабцю, вона дивиться на мене і починає молитись – вона молиться зі мною. Я не хочу ідеалізувати, але мені хочеться вірити, що завдяки цьому фіналу, може, хоча би хтось почне думати так, як ми думали на початку вторгнення – "що я можу зробити?".

Хтось інший під час фінальної сцени зустрічався сам з собою і розумів, що йому взагалі незручно в цій ситуації. І я бачу, як ця людина мало не лізе з головою в сумку, як страус.

Або хтось вирішує просто залишитись у своїй зручній європейській масці. У фіналі я простягаю руку до глядачів, а вони мало не змушують себе доторкнутись, а потім ще дивуються, що моя рука – мʼяка, а не зранена. Я буквально бачу, як люди свідомо не хочуть входити у контакт зі мною. Тому я вважаю, що наш відкритий фінал у Відні – максимально сильний, бо в ньому кожен врешті зустрічається сам з собою, а це – чи не найцінніше в житті кожної людини. Мені розказували, що хтось просто виходив, голосно гримаючи дверима.

В нас є момент у віденській виставі, де Якуб, наш композитор, каже "it way good making art with you, Slava Ukraiini!' ("Було приємно разом з вами займатись мистецтвом. Слава Україні!") і йде. І ти розумієш, що так і є насправді – люди вже навчились говорити 'Слава Україні', але ці слова для них не мають жодного значення. Коли мої іноземні колеги йдуть, залишаючи мене саму на сцені, то багато-хто в залі продовжує сміятись. Але хіба це і не є відображенням реального стану речей з Україною? Зрештою, навіть якщо вистава працює із 10 відсотками аудиторії у Відні, я точно відчуваю, що з людьми щось відбувається, і це відчувається мало не у повітрі. І наша робота виходить за рамки мистецтва як чогось штучного.

А під час роботи над виставою чи після, ти зустрічалась із негативним ставленням до такого підходу, якимось відвертим несхваленням того, що ти – українка і, мовляв, маніпулюєш темою війни?

Ні. Мені видається, що якщо б нас, акторів з України, приїхало більше, тоді це могло б так сприйматись. А так, я – єдина акторка з України і в цьому – класний режисерський підхід. Таким чином, мій мало не самотній голос звучить потужніше. Але у нас уся команда проєкту – дуже інтернаціональна і це працює на користь України, бо багато колег, поряд з тим, що вони дуже співпереживали, походять із родин біженців.

Ти дуже тепло відгукуєшся про Яна, але, виходить, що, особливо у львівській премʼєрі, як на мене, німецький режисер вирішив розказати українцям, хто такий Йозеф Рот. Хтось може це розцінити як вияв якоїсь імперськості – зараз-от розкажу вам, як треба розуміти великого німецького автора.

Та ні. Я це розумію по-іншому. Він так працює – йому треба було знайти якийсь знаменник, а Йозеф Рот із Бродів – класна зачіпка. І це був насправді класний період для нас усіх. Ми тижнями зустрічались із германістами, чого лише вартували зустрічі із Юрком Прохаськом, до прикладу.

Ще, все ж, скажу про різницю підходів. Як тільки Ян приїхав до нас в театр, то він дивився різні вистави, знайомився з усіма у театрі. І тут він пропонує мені попрацювати разом над виставою. А я йому і кажу, що з радістю, але я – вагітна. На що він мені: "О, клас, вітаю! А коли ти повернешся? – У жовтні, ідеально, ми саме тоді розпочнемо роботу".

І ця реакція була настільки відмінною від тої, яка здебільшого присутня в Україні, коли вагітність акторки прирівнюється мало не до професійної зради. А він мене просто підтримав і просто показав, що може бути по-іншому.

Так, і це – лише частина проблема як такої.

В нас все ще досі багато сексуалізації жінок в театрі. Проте для мене – це набагато ширша проблема, я бачу її в контексті відсутності реформи театру як такої. В Україні відбулось чимало реформ, але вони якось обійшли театр. Якщо будуть зрушення в системі, то зміниться і ставлення до жінок в театрі.Умовно, буде змога вагітніти без попереднього обговорення на худраді. Бо так жінка стає мало не заручницею цієї системи.

Цей проєкт тривав майже три роки: від задуму до премʼєри у Львові. Що ти для себе винесла з нього?

Знаєш, я-от йшла на розмову і думала про це. Насправді, як на мене, це – дуже велике щастя для кожного актора зустріти такого режисера, бо він дає дуже багато простору для творчості. Звісно, в нього є свій задум, але він залишається настільки відкритим до якоїсь живої пропозиції, спонтанності, до чогось, що може проявитися в цю секунду сто разів крутіше, ніж оригінальний задум. І оце поєднання професійності з відкритим полем для творчості, де "тут і тепер" – не просто слова, а фактична дійсність. Для мене – це найцінніший досвід.

Для мене дуже цінно, що цю виставу продовжили ще на сезон у віденському Фолькстеатрі. Європейська публіка має ще нас потерпіти трохи (сміємось).

А для України ця премʼєра може відкрити двері для абсолютно іншої аудиторії у репертуарному театрі. Як на мене, ця вистава суттєво розширює діапазон того, що можна побачити в нас.

Соломіє, "Україноманія" – твій не перший проєкт за кордоном. Ти вивела для себе формулу, як варто розповідати про Україну світові?

Ну, я-от щойно повернулась з Румунії, де ми показували 40-хвилинний перформанс. Я думаю, що треба просто невтомно говорити. Говорити і не злитись, що хтось чогось не розуміє. Закордоном про нас мало знають, тому слід говорити знову і знову.

З однієї сторони і ніби мало про нас знають , а з іншої – мислять про нас стереотипами, які нашарувалися не за один рік. І тут, як на мене, слід зважати на це, спілкуючись із іноземною публікою.

Так, до речі, був випадок, коли після вистави у Відні відбулось обговорення вистави і я помітила пару похилих людей, чоловіка та жінку, які проридали мало не всю виставу. І от ця австрійська (як з'ясувалось потім) пара після обговорення підійшла до мене і каже "Ми так любили Львів, так любили туди їздити!". І я розумію, що вони плакали через те, що тепер вони не зможуть легко приїхати до улюбленого міста. А Україна, війна, люди – це все їх не дуже стосується. І так, ти маєш прийняти розуміння того, що будуть і такі люди.

Або, знаєш, коли на прощання мені часто кажуть "I hope the war will end soon"(Я сподіваюсь, що війна скоро закінчиться"). І ти знову розумієш, що вони не хочуть прийняти того, що цій війні поки і краю не видно.

Тебе це не демотивує?

Та ні, не демотивує. Бо коли актори виходять на сцену, то цей сенс є набагато більшим за окрему людину, яка зрозуміла щось чи ні.

Повертаючись до вистави у Львові…

Для мене ці вистави вийшли абсолютні різними: і по наповненню, і по змістах. У Львові на першій же зустрічі Ян нас усіх запитав: "Що для вас "Україноманія?" І це стало, по суті, ескізом для львівської постановки. Всі, між іншим, сказали дуже різні, але надзвичайно щирі речі. Я, до прикладу, згадала слова режисерки, дослідниці і військовослужбовиці Олени Апчел, що, навіть будучу на фронті, кожен з нас воює за іншу Україну. І я вважаю, що так і є насправді.

У цьому спільному пошуку ми вирішували, як же нам розпочати львівську виставу, і ми повернулись до нашого ескізного варіанту [Ян Гокель разом із командою театру імені М. Заньковецької поставили ескіз "Хто такий, в біса, Йозеф Рот" у жовтні 2024-го, – прим. авт.), де ми розпочинаємо з екскурсії у Бродах.

Я чула багато відгуків, що львівська вистава – більш динамічна, а віденська – радше філософська і наповнена контекстами Рота. Суто для мене, віденська "Україноманія", де ми звертаємось до світової аудиторії про Україну, є більш цінною, бо вона має культурно-дипломатичну місію. Львівська премʼєра має велике мистецьке значення для України. Бо, як на мене, в нас обмаль вистав такого роду, які зараз представлені на академічній сцені.

До речі, я отримала чимало відгуків, що після львівської "Україноманії" людям не захотілось далі відкривати для себе творчість Йозефа Рота.

Це, виходить, щось на кшталт "не знали і знати не хочемо…"

Але ми ж і не ставили перед собою таку мету – познайомити українських глядачів із Ротом. Він для нас був ніби містком між Україною і ширшою аудиторією.

А ти мала власну ціль на цю виставу?

Я була відкрита до усього, в мене не було очікувань чи якогось бачення. Я хотіла грати в експериментальний театр, який вкрай рідко ми можемо побачити в Україні на академічній сцені. Знаєш, тому мені складно порівнювати постановки, одна з яких робилась три місяці [йдеться про виставу у Відні – прим. авт.], а інша – 9 днів. І було цінним те, що, готуючись до вистави у Львові ми продовжували шукати, змінювати, бо, звісно, спокуса залишити все як є, – велика. Але – це не про стиль Яна. Саме так і народилась сцена із Beatles у виставі, десь на перерві між репетиціями. Вона була дискусійною, не всі актори її зрозуміли (у Львівській "Україноманії" звучить пісня британського гурту "Get back to where you once belonged" – "Повертайся туди, звідки ти колись походив").

Так само склалось із фіналом – для української прем'єри ми його придумали заново.

Знаєш, що мене найбільше дивує у цьому процесі, це те, як Ян фактично розпрощався із вже створеною, повноцінною виставою і вирішив творити щось нове. Мене захоплює ця свобода. І це все відбувається на фоні того, що ми живемо у світі фаст-фуду і франшиз, в тому числі і в театрі. Ми не намагались притягнути якусь ідею, так би мовити, за вуха, тільки тому, що вона була у віденській виставі. І це рідко зараз зустрічається у творчому світі.

Тому мені і цінно було попрацювати у двох проєктам, бо я мала зможу поспостерігати, як можна одну ідею транслювати абсолютно по-різному. Це для мене підсилює цінність і значимість культури.

Все-таки мені видалось, що у львівській "Україноманії" було легке нагадування того, що Йозеф Рот майже не присутній в українській пам'яті.

Я не дуже знаюсь на його біографії, але мені видається, що і сам Рот не надто уявляв себе українцем.

Звісно, тут мені йдеться радше про те, що за якихось особистостей у нас точаться суперечки щодо їхньої "українськості", як-от за Миколу Гоголя, а когось ми так легко "віддаємо" і забуваємо. А вони можуть бути тими "містками", які обʼєднують нас із ширшим світом і через яких ми можемо краще пояснити себе іншим.