Знецінення Курбаса: чи потрібен в Україні сучасний театр?
"This text is a performance"
Тронд Райнхольдтсен
Улітку 2024 року я почав писати серію текстів про театр для двох видань: Українська Правда, та Лівий Берег. Метою цих текстів ніколи не були тексти самі по собі (графоманством кожній людині зараз дозволяють займатися власні соціальні мережі), а ідея того, що зараз текстом про театр в Україні необхідно щось зробити – спонукати дію чи спровокувати думку. Текст як перформанс у широкому значенні цього слова, якщо повернутися до того, як це слово вживали у 80-х.
Ці тексти не містили прямої критики вітчизняних театральних процесів та були зосереджені у двох напрямках – інформація про європейський театр (Авіньйонський фестиваль, SIGNA, Флорентіна Гольцінґер) та декілька ретроспективних інтерв'ю (Лариса Венедиктова, Томас Ірмер, Сігна Кестлер, Влад Троїцький). Тим не менш, вони були написані в контексті українського театру – в контексті усвідомлення розриву, який цей театр переживає як зі своїми європейськими аналогами, так і з власною нещодавньою історією.
Цей текст я планую як свій останній щодо українського театру для українських видань. Причина – неможливість нічого змінити в тому полі, на яке ці тексти були спрямовані. Це поле називається "український театр".
Що могло б слугувати певною метафорою українського театру сьогодні? Можливо – портрет Курбаса у фоє Національного театру ім. Франка в Києві, театру, який "в народі" називають театром Гната Юри. Це – центральна сцена країни, яка (як і Національна опера України) слугує моделлю, за якою де-факто існує вся театральна система України.
Що таке "національний театр"? Як "екосистема" це утворення (не тільки в Україні, але особливо тут) нагадує мені гетто або тюрму — досить обмежений простір із визначеними правилами. Які правила укладає український театр? За якими законами існує його "ком'юніті"?
Формальні ознаки українського театру, яким я його спостерігаю навколо, утворюють такий собі "negative space". Це явище, яке існує десятиліттями, ігноруючи історію мистецтва (чи історії різних мистецтв – історію перформансу, літератури, власне історію театру), але також історію політичну. За своєю природою цей театр уникає бути місцем для серйозних розмов та трансформацій – власних трансформацій як мистецького явища, суспільних трансформацій у навколишньому середовищі.
"Негативний простір" українського театру сформований його практикою і теорією (і, звісно, складною історією, утім, я не знаю, скільки ще десятиліть можна буде списувати сучасні проблеми на історію пригнічення та окупації, нічого з цією історією не роблячи).
Цей негативний простір можна побачити на сцені або прочитати українською мовою. Українська театральна критична думка (а також і фейлетоністика) не користується сучасним понятійним та мисленнєвим апаратом, уникає реальних дискусій та критичного погляду, а журнал "Український театр" перебуває у стані напівпомерлого глянцевого видання 1990-х, свідомо перебуваючи за межами мистецької та політичної історії (наприклад, своїм мовчанням щодо справи Андрія Білоуса редакція журналу де-факто підтримує саме режисера, а не його жертв у найбільшому українському театральному конфлікті минулого сезону).
Гетто українського театру, опери, балету зараз майже повністю обмежене державними форматними інституціями. Незалежний сектор, який багато років ніс відповідальність (чи намагався) як за розвиток сценічного мистецтва, експериментальних форм та нової драми, так і за представлення якого-не-якого голосу України у світі, у 2022 році фактично зник. Деякі митці та мисткині пішли на фронт. Деякі емігрували. Саме поняття "незалежний" театр в Україні зараз повністю знецінене — тут так можуть називати антрепризні вистави та комерційні проєкти, які від початку не ставлять собі експериментальних чи мистецьких задач.
Український театр у його багатьох формах – це місце несвободи та місце неправди. Казати неправду в українському театрі можна публічно, причому на найвищому рівні. Наприклад, так як це робить Національний театр імені Франка у співпраці з Міністерством культури, коли видає діаспорні гастролі, організовані концертною агенцією, яка працює з українцями за кордоном, за "співпрацю з європейським театром". Знецінюючи таким чином багаторічну роботу незалежних компаній, таких як театр «ДАХ» чи Tanz Laboratorium, які, не володіючи ресурсами державних театрів, багато років частиною цього європейського театру принаймні були (за змістом мистецтва, яке вони робили).
Або коли Національний театр формально декларує "експериментальну сцену", яка ні експериментальною, ні вільною не є. Не кажучи вже про те, що створення "гетто" експериментального мистецтва є, в принципі, оксюмороном. У розвиненому суспільстві експериментальною сценою є основна сцена театру – як Volksbühne am Rosa-Luxemburg-Platz у Берліні, де відбуваються постановки Флорентіни Гольцінґер та Сюзанни Кеннеді. В модерному суспільстві театр, який не послуговується експериментом, не мав би називатись театром чи мистецтвом – для цього є багато інших слів, наприклад, антреприза.
Цього року "експериментальна сцена" театру Франка стала місцем чергового експерименту цензури: запрошеній для співпраці режисерці Ларисі Венедиктовій та її молодому колективу t.t.t acting group відмовили у наданні простору через "занадто відвертий контент вистави" (оголені тіла). Найбільш неочікуваною для мене виявилася реакція на цю подію тих, кого ми називаємо "театральним середовищем", окремі голоси якого висловилися щодо ситуації досить одностайно: факт цензури не доведено. Не все так однозначно. Головна проблема всього процесу – зовсім не тоталітарна та кон'юнктурна політика театру, а робота молодого арткритика Олексія Мінька та редакції Української правди, які висвітлили цей акт цензурування.
Лариса Венедиктова багато років займалася проблемою Курбаса у своїх роботах, але в театрі, який повісив у себе у фоє портрет Курбаса, вона працювати не може. Паралельно цей театр оголошує у своїй виставі "Троянство", що він хоче "надати голос тому, хто його не мав". Але насправді не цікавлячись тими, хто не має голосу: жінками-режисерками, нейрорізноманітними людьми, незалежними митцями та мисткинями. Цей театр існував та існує, щоб надавати голос народним і заслуженим артистам (та продукувати нових), бажано цілими сімейними династіями.
Цей текст міг містити ще багато сторінок критики, із конкретними прикладами, які звертаються ні до кого і призведуть ні до чого. Про українську оперу, український балет, музичну та театральну освіту. Про людей із театрознавчими та музикознавчими дипломами, які свідомо чи змушено продають свою професійну совість та вміння в обмін на лояльність "інституцій". Про корупцію, кумівство та фейкові конкурси, результат яких відомий заздалегідь. Про знецінення системою роботи окремих артистів та цілих генерацій митців та мисткинь – композиторів, художників, хореографів, акторів, яким державні театри в якості "інноваційного культурного продукту" пропонують взяти участь у створенні сурогатних опер, мюзиклів та балетів, жоден з яких не переживе каденцію директора, який їх замовив.
Утім, всіх цих критичних сторінок тут не буде. Тексти, розміщені в українських медіа, як і будь-які пости в українському фейсбуці, — це постріли в повітря та боротьба з вітряками. Як вона виглядає на практиці? Почитайте текст Єлизавети Сіренко "Пафос і біль української опери" – можливо, єдиний критичний текст за 5 років про оперу. З часів його написання нічого не змінилося і не зміниться в майбутньому. Можна почитати й деякі старіші тексти – наприклад, текст Сергія Васильєва "Прощання з ілюзіями" 1999 року про незалежні проєкти та кризу театру. Або «Поетику» Арістотеля. Читати і писати тексти корисно — щоправда, лише коли це читання чи писання може утворити якийсь діалог. Або якось вплинути на навколишню реальність.
"Твоя Батьківщина – це там, де ти платиш податки", – як артист, який зі своїми колегами працює в Києві за європейські кошти, я розумію, що сплачую своїми податками (європейськими грошима) подальше існування опери "Наталка-Полтавка", створення патріотичних мюзиклів та саморепродукцію національних театрів, які практикують цензуру і несвободу. Ми є активними чи пасивними співучасниками цього процесу. Тим не менш, мою неоплачувану посаду "репутаційного менеджера" українського театру прийшов час покинути. Український театр не потребує ні мого досвіду та освіти, ні моєї поради, ні моєї думки про нього.
В 2026 році, оглядаючи останні 100 років дуже складної і в кожному поколінні по-різному травмованої чи знищеної історії українського мистецтва, питання, яке мене дійсно цікавить, – це рік смерті Курбаса. Фізична смерть від репресивної системи настала в 1937 році. Громадянська – в 1933 році. Коли настала естетична та мистецька смерть Курбаса всередині українського радянського театру, який далі успішно функціонує? В 1930-му? В 1927-му? В 1925-му?
Якби Лесь Курбас опинився зараз знову в Україні, його б знову розстріляли чи зацензурували. Можливо, не буквально – іноді для цього можна просто перетворити його на мем для виставки Ukraine WOW.