"Тиха Повінь": Про ізольовану спільноту і пацифізм у новому фільмі Сухолиткого-Собчука
"Тиха Повінь" відкривається довгим планом узбережжя Дністра, огорнутого щільним туманом. У міру того, як він повільно розсіюється, жіночий закадровий голос, з особливим акцентом Бучацького регіону, починає розповідати історії цього місця. Після Великого голоду й напередодні Другої світової тут сталася сильна повінь, що затопила домівки — страшний і частий гість цих країв. Того ж року, каже оповідачка, будували міст через річку — "тільки от руські його підірвали". Цей монолог підхоплює чоловічий голос, який згадує, як відсутність мосту вплинула на хід бойових дій під час Другої світової, і як німці гнали росіян уздовж ріки.
Ця закадрова оповідь не випадково звучить із позиції відстороненого спостерігача: безтілесні голоси належать закритій, суворо релігійній спільноті, для якої мірилом часу є Війни й Повені, що знову і знову втручаються в їхній крихкий едем. Життя між цими двома елементами стає відправною точкою режисерського спостереження — аж доки не починається нова, повномасштабна війна, яка змушує громаду порушити власну релігійну ідеологію й вийти на контакт із зовнішнім світом.
Дебютний повнометражний док Дмитра Сухолиткого-Собчука якщо й не є класичним фільмом про війну, то точно вирізняється своєю незвичністю в межах цього жанру, на багатьох рівнях. Контекстуально це важлива віха в розвитку режисерського авторства, яка, можливо, закриває його особистий гештальт.
Сухолиткий-Собчук вперше захотів зняти цю громаду не просто задовго до "Памфіру", а взагалі до того як встав на режисерський шлях, на початку 2000х. Розпочавши зйомки аж у 2021 й закінчивши постпродакшн лише на четвертому році війни, від готового результату очікувалось чимало. Виробництвом фільму опікувався Tabor Production, вже добре відомий своїми естетично концептуальними історіями про війну й суспільство, як от "Мілітантропос", що теж демонструється на IDFA в категорії Best of Fests, чи "Цей дощ ніколи не скінчиться", який у свій час виграв на цьому ж фестивалі найкращий дебют.
"Тиха повінь" красиво продовжує авторський монолог, завʼязаний на праці з фольклорними сюжнетами України. Врешті, Собчук починав свою карʼєру саме як зацікавлений документаліст, адже і "Памфір" в певному сенсі виріс з документального короткого метру "Червона Маланка", а "Тиха Повінь" – продовження його студентського короткого метру.
Фільм належить до когорти документальних проєктів, які розроблювались до початку вторгнення, і переформувались разом зі своїми героями в нову реальність, завершивши проєкт на інших, неочікуваних нотах. В чималих з таких проєктів постала війна посеред розробки часто перетворювалась спомагальним елементом, який рятував слабкий сценарій чи взагалі визначав фокус документаліста, який до цього був скоріше абстрактним. У Собчука ж фільм хоч і зазнав ідейних змін, найцікавішою для нього залишилась громада як феномен, історичний й соціальний, зі своїми традиціями, сільською працею і філософією буття, яке тероризується війнами і повенями. Рефлексії цих двох бід як вражень минулого, ведуть різні закадрові голоси, асинхронно до свого джерела, в той час, як візуально фільм щирий на спостереження за дітьми, що проявляють грайливу зацікавленість у знімальному процесі. І хоча Собчук довго відбудовував довіру, він не порушує встановлену ним етичну дистанцію, яку визначає не лише відстань камери від своїх героїв, але також і те, як він їх знімає, обираючи методи, які не перетворюють фільм на втручальне етнографічне спостереження. Натомість він робить ласкавий трибʼют до громади, перекладаючи атмосферу місцевості й буття на поетичну кіномову.
"Тиха Повінь" – це приклад чистого хонтологічного кіно (від англ. hauntology, термін, що описує сюжети, в центрі яких минуле, яке не відпускає і продовжує впливати на сьогодення – ред.), яке побудовано на символах, створених через художні рішення кадрування й монтажу. Про це насамперед свідчать безтілесні закадрові голоси, які роблять трагедії й спогади минулого більш колективними. Коли ці голоси накладаються на кадри вродливих, але небезпечних вод і узбереж – вони примарною метафорою вказують не лише на минулі трагедії, а їх скоре повторення в актуальному, що насувається, – неначе той туман, чи гірське відлуння від дитячого крику. Утім, фільму еквівалентно важливо показати не лише процес самореферентних відбитків у місцевості, а також вшанувати момент урочистої таємничості релігії й звичаїв спільноти, споглядати за якою режисер мав честь. Знімаючи більш інтимні моменти – кілька родин пустили команду у свої домівки зазняти вечерю – режисер знімає зблизька рухи господині, дає тривалий план на вогнище, фільмує сімейне застілля в розфокусі та напівтемряві. Це заворожливі, художні кадри, які свідомо створюють необхідну дистанцію між документалістом і його особливим субʼєктом, таким вразливим перед технологією камери. Це також підсилює відчуття теплоти дому, необхідного до наступного акту. В певний момент фільм починає концентруватись на виробництві хліба. Камера поступово віддаляється від облич, дії всередині кадру починають наповнюватись рухами, а потім автівками, і дорогою, яка перенесе нас на протилежну частину України.
"Тихій Повені" вдалось креативно відійти від набридлої монтажної риторики у відображенні початку війни. Замість того щоб використовувати готові патерни в вигляді архівних кадрів з новин, CCTV зображень, різких звуків тривоги та вибухів, Собчук робить винахідливий і, мабуть, найелегантніший жест представлення моменту незворотної трагедії. Він зберігає емоційний потік фільму, суворо підлаштований під авторитетні позиції своїх героїв й пропонує нам сенсорне POV того, як в життя громади, віддаленої від фронту й ще більше – від новин, прийшла повномасштабна війна. А прийшла вона раптово, тихо, страшно. Саме тут стає остаточно зрозуміло, що тиха повінь це не лише назва фільму, а своєрідний прикметниковий зворот до художніх засобів документування цього трагічного зламу, що затопив сакральну ізоляцію спільноти від зовнішнього світу.
На фронт нас плавно переносить той самий хліб, що бережно загорнутий у плівку жіночими руками, тепер нарізають солдати на передовій. Цей фізичний артефакт з дому, разом з собою приносить його атмосферу минулих кадрів, даруючи солдатам не менш красиве художнє обрамлення з такими ж ласкавими планами й теплими кольорами вечірнього застілля, якими щойно камера милувалася знімаючи їхні рідні краї. Власне, дехто з хлопців розповідає побратимам про свою громаду, тим самим ототожнюючи глядача з солдатами, адже вони озвучують всі ті питання й коментарі, які цілком могли виникнути у глядачів при перегляді. Аж ось, розмова переходить на тему пацифізму як світогляду.
Ця неймовірно інтимна, напружена сцена – надто дивовижна для будь-яких рецензентських переказів – варта не лише перегляду, а й проживання емоційної енергії, розлитої у повітрі в кімнаті солдат. У цьому насиченому портреті, розфарбованому вірою – релігійною чи національною – і поняттям дому, колективного чи особистого, "Тиха Повінь" постає красивим портретом багатошаровості українського соціально-культурного ландшафту. А також пропонує глядачеві замислитися над застиглою дефініцією пацифізму як чогось слабкого чи безпорадного. Натомість він промовисто демонструє: навіть радикально антимілітарні переконання можуть стати в нагоді – саме в тій формі, у якій вони абсолютно необхідні.
