Чи сниться птахам кінець екоциду: російсько-українська війна у книзі "Дельфіни і Вельзевул" Войцеха Тохмана
Чи можливо порахувати, скільки тварин гине під час російсько-української війни – і чи хтось намагається це зробити? Чи помічає хтось роботу тих, хто тварин рятує? Наскільки жорстокою може бути людина щодо тварини? Як оповідати історії найбеззахисніших?
Про все це міркує провідний польський журналіст і репортажист Войцех Тохман у новій книзі "Дельфіни й Вельзевул", що вийшла у видавництві "Човен" в перекладі Андрія Бондаря. У ній автор звернувся до теми страждань тварин на війні.
Літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко міркує про акценти, які автор обирає, аби говорити про людську жорстокість й відповідальність, та місце тварин у такій розмові.
Корови теж нацисти?
Якщо жити на девʼятому поверсі поруч із будинком, до якого прилаштована сирена, можна побачити багато незвичного, але й трагічного. Наприклад, те, як повітряна тривога впливає на пташок: від вкрай гучного звуку вони здаються дезорієнтованими, ширяють, ніби скажені, можуть врізатися одна в одну, іноді – у вікна.
Якщо ж вийти на вулицю після масованої атаки, особливо такої, що затягнулася до ранку, на районі, де було особливо гучно, можна також помітити кількох птахів. Щоправда, на землі й мертвих. Скількох птахів так знищено від 2022 року? А від 2014-го?
Точну відповідь отримати не вдасться. Принаймні тому, що завжди є "важливіші" обрахунки: скільки ракет збили, скільки – влучило... Принаймні тому, що й війна ще не закінчилася. А будь-яка війна – сама по собі безперервний екоцид, якого повсякчас лишаємося мало свідомі у вирі нагальнішого, болючішого, гучнішого, кривавішого.
Один із найпомітніших польських журналістів і репортажистів, Войцех Тохман, якого вже добре знаємо за книгами "Ти наче камінь їла", "Сьогодні ми намалюємо смерть" та "Піяння півнів, плач псів", пише про інших птахів. Наприклад, про фламінго й шилодзьобок. Проте цікавить його все живе – від котів та собак, що їх покинули їхні люди, до кажанів та дельфінів, плин життя яких докорінно змінюється. Не менше Тохмана захоплюють і найчуйніші з людей – ті, хто ризикують власними життями й добробутом, аби врятувати загрожених тварин: притулок "Сіріус" у Федорівці, яким керує Олександра Мезінова, благодійний фонд "12 вартових", Ляля (чи Лала?) Тарапакіна, організація Animal Rescue Kharkiv, притулок "Шанс на життя" із Нікополя та багато інших.
У новій книзі Тохмана є принаймні два моменти, за які її варто прочитати. Перший звучить так: "Рашисти ненавидять усе, що не є рашистським. Усе має загинути – схоже, і шилодзьобки теж. Це й війна проти всього живого. І проти фламінго також". А так другий: "Як можна стріляти у тварин? Корови теж нацисти? Свині теж хочуть до НАТО?". І обидва, насправді, про парадоксальну річ: людина здатна завдати тварині болю навмисне, просто тому що має таку можливість і вірить у власну безкарність. Відтак тварина – не обовʼязково випадкова жертва обставин. Часом жорстокість та байдужість просто в принципі визначають людські стосунки з усім живим.
Так виходимо на головну бінарну опозицію усієї книги: людина – тварина. Поміщаючи тварин у центр уваги, Тохман, вочевидь, прагне відійти від звичного національного дискурсу, яким послуговуємося, говорячи про війну, – і підсвітити таким чином інших áкторів: зооволонтерів і, передусім, живих істот, відповідальність за яких не зменшується навіть за екстремальних обставин.
Водночас балансувати між екокритикою тварин і тим самим національним дискурсом нелегко, оскільки чи то перше неодмінно потрапляє у тінь другого, чи то й зовсім у друге зіслизає – бо власне зоозахисники, які є героями Тохмана, здебільшого висловлюються про свою роботу в національних категоріях. А читач поміж тим потрапляє не на твердий ґрунт репортажу, а пірнає в есеїстичне документування, яке ладен читати й інтерпретувати так вільно, як тільки може.
Перспектива ж "люди – тварини" не завжди дає бажаний ефект: часом ніби поміщає українців та росіян по один бік (із проміжним прошарком із рятівників, які працюють під обстрілами, в окупації, в умовах складніших, ніж будь-хто ладен навіть уявити) – по той бік, де через військові дії людей загалом страждають беззахисні істоти.
Де люди, які евакуйовуються з Харкова й залишають своїх тварин напризволяще, не набагато кращі за росіян, що вбили корову, адже у висліді обох вчинків – смерть.
Де росіяни підгодовують на блокпостах собак-приблуд, а звідси рукою подати до висновку, що не всі російські військовики погані, що можуть прийти ще якісь "гірші" – власне, він і звучить, десь іронічно, десь серйозніше, але звучить. "Звісно, вони могли нас убити. Але не захотіли. Бо це були добрі рашисти", – говорить одна героїня. "Росіяни, які повернуться сюди, будуть уже іншими, ніж ті, що були два роки тому. Якщо ми програємо, по нас прийдуть убивці", – говорить інша.
У межах цієї бінарної опозиції навіть вдається знайти певні "плюси" війни, як-от те, що "війна для багатьох собак – це порятунок із неволі. Від насильства. Від занедбаності. Від хвороб, яких можна було б уникнути завдяки щепленням", або те, що "війна не приносить нічого доброго. Але треба чесно визнати, що вона вигнала звідси і браконьєрів".
І з одного боку, справедливим видається формулювання на кшталт "фото Багіри розповідає світові про найбільшу після Чорнобиля екологічну катастрофу в Європі, яку спричинила людина", а з іншого – це саме формулювання знімає відповідальність за підрив Каховської ГЕС із конкретних людей. І саме така неоднозначність стає чи не основним викликом для читача.
Їй і на думку не спадало, що спалахне війна
Усі ж неоднозначності автор загалом схильний вирішувати риторичними питаннями. Прийом цей читач може памʼятати зі, скажімо, "Сьогодні ми намалюємо смерть", як і те сильне враження, що цей прийом справляв, – сцена, де автор оглядає фото в Меморіальному центрі Кіґалі й запитує, запитує, запитує… Ну бо а як інакше? Багато років по страшному геноциді в Руанді кожен памʼятає щось своє, тож питання допомагають реконструювати сюжет і заповнювати лакуни там, де реконструювати точно може бути неможливо, але від того не менш необхідно.
У книзі "Дельфіни й Вельзевул" це працює, здається, трохи по-іншому. "І знову ті самі запитання: навіщо ця жінка тут живе, з чого і чому? Чим харчується? Чим обігрівається? Не має куди виїхати? Чекає, поки росіяни врешті-решт увійдуть до міста? Бо їй байдуже, хто править у Костянтинівці – Київ чи Москва, какая-разніца? Вона ж усе життя розмовляє російською, як і всі тут, української не знає. Хоче лише спокою — у своєму домі, – пише автор. – Дрон! Дрон! Ніколи не випадає нагоди поговорити про це з цими старшого віку жінками". Так, звучать досить прості питання, на які, однак, не вдається отримати відповідей через черговий обстріл чи необхідність відʼїжджати. І так, цінність питання не має визначатися тим, чи здатні ми і як швидко здатні відповісти на нього, а проте у розпал гібридної війни вага питань без відповідей стає ще більшою, а акт розпитування/допитування та подальшої комунікації довкола цього процесу – справді визначальним.
Ще один момент, про який починаєш думати, читаючи, – це привілей міркувати про катастрофу як про сюжет у реальному часі. Фіксуючи історію двох друзів, один із яких був убитий раніше, Тохман пише: "Наступного дня, за сімнадцять метрів звідти, виявили тіло Макса. У нього влучили три кулі. Одна здалеку, дві зблизька. Поранений, він мусив дивитися, як живцем горить Олексій? Чи змусили вони Макса зняти черевики? Чи зняли їх із нього вже після третьої кулі? Це були добротні черевики, на роки. Тіло Макса знайшли босим. Хтось з убивць взув його черевики? І досі ходить у Максових черевиках?".
Звідси випливають нові риторичні питання – дещо інші. Наскільки етичним є перетворення катастрофи, що триває, на предмет художньої спекуляції у межах репортажу? Чи не стає трагедія, яку ми постановили зафіксувати, просто сюжетом тоді, коли питання звучать гучніше за свідчення? І чи не переважує тоді полювання на сюжет? Наскільки виправдано конструювати обставини однієї трагедії, що триває, та реконструювати обставини іншої, від якої відділяє тривала часова дистанція, за допомогою тих самих засобів? Чи кожне питання – необхідне? Чи кожне – наближає до правди? Наскільки далеко ми можемо – тобто навчилися – відходити від національних категорій, говорячи про війну? І останнє – до себе – чи не читаю я це чутливіше, бо допитуються про мою війну?
Репетицію співу
У Тохмана є ще одна книжка про геноцид, яку варто згадати, – "Ти наче камінь їла" – яку автор присвятив війні в Боснії і Герцеговині 1992–1995 років. Цей текст – динамічний, майже не оприявнює обличчя автора, а проте читається як вкрай субʼєктний, бо автор навдивовижу уважний до слів героїв, яких зустрічає, поки бере участь у пошуках масових поховань мусульман. У центрі – життя героїв та їхні голоси. Кожен злам кожного голосу. Читач почувається так, ніби автор запрошує його в епіцентр історії, мобілізує всю його увагу.
"Дельфіни й Вельзевул" такого враження не витворюють. І, можливо, відбувається так через те, що переважають у книзі вторинні джерела. Резонансні фото, які бачив увесь світ. Цитати українських інтелектуалів, що можуть займати цілий підрозділ. Інтерпретація думок, які вже були ословлені в інших репортажах. Чужі дослідження фауни – і саме тут текст стає справді густим, зʼявляється відчуття тієї самої чарівливої новизни.
Усього цього Тохман, здається, свідомий і сам, адже у післямові зізнається, що вагався, чи продовжувати документування, чи вже писати. Чи взагалі писати про цю війну, адже "Україна має чудових письменниць і видатних письменників", що "документують кожен десь російської агресії", "записують і страждання людей, і муки тварин". Однак потреба розповісти історії тварин у автора й особиста: він теж лишив свою тварину на війні – колись давно, в дитинстві. Тож читати "Дельфінів і Вельзевула" можна і як своєрідний трибʼют. Спробу прослідкувати звʼязок між одним приватним бажанням скинути з пліч відповідальність та екоцидом і катастрофою глобального масштабу, якою є кожна війна.
Чи знаємо, де починається кінець екоциду, аби про нього снити? Певно, що там, де смерть тварин перестає здаватися наслідком безособового стихійного лиха. І автор це дуже добре розуміє – інакше на світ не зʼявилася б така книжка, та й Войцех Тохман не цурається думки, що напише ще один текст про Україну.
І так, невідомо, чи сниться птахам кінець екоциду, але кажуть, що співочі птахи співають навіть уві сні – часто змінюючи, перекомпоновуючи й дорощуючи власну пісню тим, що чують довкола. Тренуються, аби в потрібний момент після пробудження заспівати якнайкраще. Певно, “Дельфінів і Вельзевула” можна вважати саме такою репетицією співу.
