Меценатка Франческа Тіссен-Борнеміса: "Захист України та її культури – це питання майбутнього Європи"
Третього березня у Мадриді відкрився сольний проєкт українських художників Романа Хімея та Яреми Малащука Pedagogy of War, ініційований мистецькою фундацією TBA21. Інституцію заснувала артколекціонерка та меценатка Франческа Тіссен-Борнеміса – одна з ключових фігур сучасного європейського артсвіту, яка від початку повномасштабного вторгнення активно підтримує українську культурну спільноту.
З 2022 року Франческа стала співініціаторкою міжнародної музейної коаліції Museums for Ukraine, співорганізувала виставку українського модернізму In the Eye of the Storm, що після показу в Мадриді вирушила до провідних музеїв Європи, а також підтримує сучасних українських митців, поповнюючи ними колекцію TBA21.
Франческа Тіссен-Борнеміса – донька барона Ганса Генріха Тіссен-Борнеміси, одного з найвідоміших колекціонерів 20-го століття, чия родинна колекція стала основою Museo Nacional Thyssen-Bornemisza у Мадриді. Вона також була одружена з представником династії Габсбургів – Карлом фон Габсбургом.
Сьогодні Франческу вважають однією з візіонерок сучасної культурної політики: її проєкти зосереджені на мистецтві як просторі осмислення майбутнього демократії, екології та воєнних конфліктів, а також як інструменті продукування знання.
Ексклюзивно для УП.Культура Франческа Тіссен-Борнеміса поговорила з кураторкою та заступницею голови Kulturstiftung Ukraine Марією Іссерліс про підтримку української культури, мир як даність, яку Європа звикла сприймати як самоочевидність, та про помилки, які континенту доведеться переосмислити.
Читайте УП.Культура в Telegram!
Франческо, ти активізувалася з перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну. Мобілізувала значну частину міжнародної мистецької спільноти, співорганізувала великий благодійний захід на підтримку України у Венеції, вже у 2022 році представила українське модерністське мистецтво в Європі, підтримала українських художників, придбавши їхні роботи до колекції TBA21, і тепер знову надаєш помітну платформу українським голосам із виставкою Pedagogy of War.
Яким був той момент, коли ти зрозуміла, що потрібно діяти і почати весь цей процес?
Я пам'ятаю відчуття певної недовіри – що щось подібне може знову статися в Європі на цьому етапі історії. Подібну реакцію я переживала і під час воєн у колишній Югославії, коли Дубровник опинився під обстрілами, і тоді я також була дуже активною.
Звісно, страждання не є унікальними для Європи. Війни в Судані, Газі, Ірані та інших місцях нагадують нам, що люди страждають у всьому світі. Але Україна є частиною Європи, і для багатьох із нас історична пам'ять цього регіону робить цю війну особливо близькою.
Будучи угоркою і провівши багато часу в країнах Східної Європи, я дуже добре усвідомлюю реалії, які існували за радянської влади, особливо в десятилітті до 1980-х років.
Я багато подорожувала цим регіоном у часи СРСР. Коли знаєш обличчя цієї системи – залякування, відсутність базових прав людини, атмосферу страху і навіть те, що люди могли просуватися в житті, доносячи на своїх сусідів, – це залишає дуже глибоке враження.
Можливо, це довга відповідь, але для тих, хто пережив це або виріс, слухаючи про це від своїх батьків, усвідомлення того, наскільки крихкою є свобода, є дуже сильним.
Покоління моїх батьків боролося за вільну і мирну Європу, але багато хто з нас виріс, сприймаючи цей мир як щось само собою зрозуміле.
Покоління моїх батьків боролося за вільну і мирну Європу, але багато хто з нас виріс, сприймаючи цей мир як щось само собою зрозуміле.
Думаю, саме в цьому і полягає головне усвідомлення: ми недооцінюємо, наскільки важко за нього боролися і як легко його можна втратити, якщо його активно не захищати – навіть у межах одного-двох поколінь.
Коли повномасштабне вторгнення почалося у лютому 2022 року, ми, як і всі, дивилися новини, бачили супутникові знімки нарощування військ і думали: цього ж не може бути насправді. А потім раптом з'явилися ці довгі колони російської військової техніки, що рухалися територією України.
У перші дні багато людей навіть глузували з того, наскільки неорганізовано це виглядало – танки й вантажівки, що застрягли на дорогах. Але насправді це показало, наскільки ми були неготові навіть уявити, що повномасштабна війна може повернутися до Європи.
У той момент я відчула, що потрібно діяти дуже швидко. Разом із колегами й друзями, зокрема з тобою, ми почали мобілізувати міжнародну музейну спільноту. Так виникла ініціатива Museums for Ukraine. Я почала телефонувати людям, яких знала – кураторам, директорам музеїв, колегам по всій Європі – і питати, як ми можемо підтримати українські інституції та художників.
Минув певний час відтоді, як я була тісно пов'язана з Україною, тому мені довелося швидко відновлювати контакти і розбиратися у тому, що саме є найнагальнішим. Але було чітке відчуття, що культурна спільнота повинна відреагувати негайно.
Так, культура завжди відігравала важливу роль у вашому житті. Чи походить це з родини, від твого батька? Культурний зв'язок зі Східною Європою для тебе не новий. Твій батько привозив колекцію Тіссен-Борнеміса до Радянського Союзу. Я пам'ятаю, яке глибоке враження виставка цієї колекції справила на мого дідуся та маму, коли її показували в Києві у 1984 році. У нас досі зберігається каталог. Чи могла б ти розповісти більше про цей досвід і про те, що він означав у той час?
Мій батько доволі рано почав руйнувати бар'єри, надаючи роботи зі своєї колекції музеям у Радянському Союзі – зокрема до Києва, де була показана виставка 1984 року. На той час це були надзвичайно щедрі жести. Роботи подорожували без тих страхових і інституційних гарантій, які сьогодні вважаються абсолютно необхідними для позик такого масштабу. Але ці обміни були взаємними. Натомість ми отримували видатні твори – Малевича, імпресіоністів, старих майстрів. За десятиліття відбулося п'ять таких обмінів.
Для мого батька це передусім було питанням побудови культурного діалогу під час холодної війни. Він вірив, що мистецтво може відкривати канали взаєморозуміння через залізну завісу і показувати, наскільки тісно пов'язані наші культури, попри політичні поділи.
Дивлячись на ситуацію сьогодні, здається, що ця динаміка змінилася у тривожний спосіб. Під час холодної війни між лідерами принаймні існувала певна стриманість – вони розуміли катастрофічні ризики ескалації. Сьогодні ж багато конфліктів дедалі більше пов'язані з контролем над ресурсами: мінералами, нафтою, газом. Як я нещодавно сказала у своїй промові, окупація дуже часто йде поруч із видобутком ресурсів. Кожен, хто усвідомлює, що означає ця екстракція для планети і для нашого спільного майбутнього, має сприймати це як глибоко тривожний сигнал. Європа, на мою думку, надто повільно усвідомила, як розвиваються ці процеси. Тепер існує нагальна потреба переосмислити наші залежності і зміцнити здатність Європи діяти самостійно.
Повертаючись до спадщини мого батька: він був далекоглядним у розумінні того, що культурний обмін може відкривати розмови там, де політика безсила. Його виставка в Києві справила глибоке враження. І тут є також дивовижна тяглість. Юлія Литвинець, нинішня директорка Національного художнього музею України, бачила цю виставку ще дитиною. Через багато років вона стала однією з ключових людей, з якими ми працювали, коли привозили українське модерністське мистецтво до Мадрида.
Для мене цей зв'язок має велике значення, бо він показує, як культурні зустрічі можуть відгукуватися і резонувати через покоління.
Виставка In the Eye of the Storm стала потужним сигналом для міжнародної мистецької спільноти. Було надзвичайно важливо вивезти українські роботи з музейних колекцій за межі країни та представити їх тут, у Мадриді, в музеї Тіссен. На той момент дуже небагато інституцій були здатні діяти настільки швидко, щоб організувати таку виставку і водночас забезпечити безпеку цих шедеврів.
Якщо бути цілком відвертою, я була не одна в цьому. Ініціатива виходила від дослідника авангарду Костянтина Акінші, Юлії Литвинець – директорки Національного художнього музею України – а також від вас. З мого боку все почалося з того, що під час зустрічі в музеї Тіссен я просто сказала: ми дійсно мусимо щось зробити для України. Там був присутній міністр культури, і всі одразу погодилися, що ми маємо діяти.
У той момент у мене була з собою папка з винятковими картинами, яку Костянтин підготував для публікації з Thames & Hudson. Ми зрозуміли, що цей матеріал може стати основою для дуже сильної виставки. Усе почало рухатися надзвичайно швидко. Ми фактично зібрали ідею за одну ніч, і коли я представила її музею, реакція була миттєвою. Це був саме той проєкт, який музей Тіссен відчував своїм обов'язком підтримати.
Я ніколи не забуду момент, коли транспортна компанія підтвердила, що готова піти на цей ризик. Це була австрійсько-українська компанія Kunsttrans, і вони погодилися перевезти роботи попри надзвичайні обставини. Конвой дістався кордону в день, коли по всій країні запускали ракети по інфраструктурі, зокрема у Львові. Одну з ракет навіть перехопили над Польщею. Це було 19 листопада. Я ніколи не забуду цей день.
Ми дуже хвилювалися, що кордон можуть раптово закрити і картини залишаться всередині країни. Завдяки українському послу в Мадриді, який мав хороші контакти в Польщі, нам вдалося все скоординувати, і роботи дозволили перевезти через кордон.
Коли картини нарешті перетнули кордон, люди аплодували. Уся операція була абсолютно конфіденційною, і я кілька днів майже не спала.
Сама виставка отримала значно більший відгук, ніж ми могли уявити. Дуже швидко інші музеї зацікавилися тим, аби показати її у себе. До туру приєдналися Belvedere у Відні, Ludwig Museum у Кельні, Bozar у Брюсселі та Royal Academy у Лондоні. У результаті проєкт перетворився на значно більшу міжнародну ініціативу, ніж ми спочатку очікували.
Повертаючись до ідеї поколіннєвої тяглості: як і твій батько, ти продовжила колекціонувати мистецтво, зосередившись на сучасному мистецтві, і сьогодні у твоїй колекції є роботи низки українських художників. Тепер вона включає твори таких митців, як Нікіта Кадан, Роман Хімей і Ярема Малащук, Павло Маков, Маша Рева, Аліна Заманова та багатьох інших.
Ти почала звертати увагу на українську художню сцену ще до повномасштабного вторгнення, але відтоді цей інтерес став ще сильнішим – також як спосіб підтримати культурне життя в Україні. Ти кілька разів приїжджала до Києва і особисто відвідувала художників у їхніх майстернях.
Сьогодні ми бачимо, як формується надзвичайно сильне покоління молодих українських художників. У їхніх роботах відчувається стільки таланту, енергії та нагальності. Завдяки тобі, Машо, я змогла відвідати майстерні в Києві, познайомитися з багатьма з цих художників і провести з ними час. Деякі їхні роботи тепер є в моїй квартирі – наприклад, робота Павла Макова – і для мене велика честь мати змогу ближче спостерігати за їхнім розвитком.
Я також пам'ятаю відчуття нормальності, яке ще не так давно панувало в Києві, коли люди просто жили своїм життям і відчувалася справжня атмосфера відкритості й оптимізму. Тепер ця атмосфера здається дуже крихкою.
Коли зникає діалог, коли переривається культурний обмін, країни дуже швидко починають почуватися ізольованими й покинутими. Саме тому підтримувати ці зв'язки так важливо.
Для мене підтримка України – це не благодійність і не символічний жест.
Україна має чітке місце в Європі й у світі – культурно, економічно, індустріально та аграрно. Завдяки своїм ресурсам і людям вона повинна мати можливість відбудуватися, не обмінюючи власне майбутнє на гарантії безпеки. І в цьому сенсі, на мою думку, Європа тепер має визнати дуже серйозні помилки і переосмислити свою відповідальність.
Але зараз ми перебуваємо тут, у Мадриді, де TBA21 відкрила виставку Pedagogy of War у музеї Тіссен, кураторкою якої стала Чус Мартінес. На ній представлені роботи Романа Хімея та Яреми Малащука. Це ще один важливий крок у твоїй підтримці української культури, але водночас і певний ризик. Ці художники поки що не дуже добре відомі західній публіці. І водночас ти даєш їм одну з найпомітніших можливостей під час ARCO (ARCOmadrid – міжнародний ярмарок сучасного мистецтва в Іспанії, який у 2026 році відзначає своє 45-те видання під назвою ARCO2045: The future, for now – прим. ред.), коли весь мистецький світ перебуває в Мадриді й побачить цю виставку.
Це був прорахований ризик.
Я знаю Романа і Ярему вже деякий час. Вони надзвичайні люди і дуже талановиті митці. Я вперше побачила їхню роботу завдяки тобі, коли приїхала в Україну в листопаді 2023 року. Було дуже холодно. Ми сиділи в кафе біля Лаври, навпроти Арсеналу, після відвідин музею. Саме тоді ти нас і познайомила. Вони показали мені свою відеороботу "Мандрівник". Я пам'ятаю, що одразу подумала, наскільки це потужна робота. Насправді це перший твір, який бачить глядач, коли входить до виставкового простору музею Тіссен. І всі роботи в цій виставці мають таку саму інтенсивність.
Ми виробили певну токсичну захопленість зображеннями, особливо через соціальні мережі.
Особливо важливим у їхній практиці я вважаю те, що вона ставить під сумнів те, що сьогодні ми майже не піддаємо рефлексії. Ми виробили певну токсичну захопленість зображеннями, особливо через соціальні мережі. Це спотворює наше відчуття реальності. Насильство починає здаватися нормальним. Жах, тортури, мертві діти в містах. Зображення, які без кінця надходять на наші телефони – з України, з Палестини, звідусіль. Ти прокидаєшся вранці – і вони вже там.
З часом цей постійний контакт притуплює чутливість. Те, що мало б шокувати, починає здаватися майже буденним.
Роман і Ярема працюють із цим зовсім інакше. Вони перекладають страждання, переміщення, ізоляцію та очікування наступної атаки у дуже тиху візуальну мову. У їхніх роботах є дивний спокій. Але цей спокій відображає дуже реальний стан буття – той момент між подіями. Між обстрілами, між атаками. Ту тривожну паузу, коли ти знаєш, що щось може статися. Коли десь неподалік чуєш вибухи. Я сама це переживала. Я знаю звук сирен.
Для мене було важливо, щоб відвідувачі могли відчути це на виставці – через звук, але також через тишу. І реакція була вражаючою. В Іспанії люди зазвичай дуже багато говорять, але коли вони заходять до цієї зали, стає абсолютно тихо. Вони рухаються між екранами, і буквально можна почути, як падає шпилька.
Це глибоко зворушує людей. Думаю, саме тому виставка отримала так багато уваги. Рецензії були чудові. Художники також дали дуже змістовні інтерв'ю, і ми організували дві публічні розмови навколо цього проєкту.
Роман і Ярема працюють разом уже десять років, і це партнерство дуже чітко відчувається в їхній роботі. Вони надзвичайно добре мислять і формулюють свої ідеї.
Художники, які працюють на такому рівні, заслуговують на підтримку. І я майже впевнена, що в найближчі роки ми ще багато про них почуємо.
Можливо, на завершення нашої розмови ти могла б коротко розповісти про твої нинішні особисті інтереси у сфері сучасного мистецтва та про те, на чому зараз зосереджена діяльність TBA21?
У TBA21 ми багато думаємо про демократію і мир – мабуть, про найскладнішу тему з усіх. Але не про мир як абстрактну ідею, а про мир як процес. Питання полягає в тому, як суспільства вчаться жити одне з одним і з природою в час, коли екологічна криза і послаблення демократії відбуваються одночасно.
Для нас це означає, що культурні інституції не можуть залишатися лише місцями, де демонструють мистецтво. Вони мають ставати лабораторіями, у яких ми переосмислюємо політичні архітектури, через які суспільства організовують співіснування. Через TBA21–Academy ми розвиваємо ідею того, що називаємо екологією демократії. Демократія – це не фіксована інституційна модель. Це жива система, сформована взаєминами між культурами, територіями, екосистемами та колективними уявленнями.
Багато криз, з якими ми стикаємося сьогодні, мають спільне коріння: деградація довкілля, крихкість демократії, насильницькі конфлікти, навіть криза правди. Усі вони пов'язані з екстрактивними системами влади, які ставлять домінування й експансію вище за турботу та відповідальність. Для TBA21 робота з такими проєктами не є відходом від екологічної тематики – навпаки, це її продовження.
![Інсталяція на виставці otras montañas, las que andan sueltas bajo el agua [«інші гори, що дрейфують під хвилями»], Ocean Space, Венеція. Надане TBA21–Academy.](https://imglife.pravda.com.ua/life/system/MediaPhoto/photo/d/f/123613/dff8c4cfc494b47793237d8fb20a9bef1773390577.jpg?w=770&q=90&f=webp)
Екологічні кризи нерозривно пов'язані з історіями колоніалізму, мілітаризації та територіальних конфліктів. Від знищення екосистем під час війни до екологічних наслідків переміщення людей і видобутку ресурсів – війна має глибокі екологічні виміри, які потребують культурного і політичного осмислення.
Саме тому ми створили платформу Organismo в межах TBA21–Academy, де художники працюють разом із науковцями та іншими фахівцями, досліджуючи ці системні питання. Ми сприймаємо художню практику як форму знання, здатну виявляти культурні наративи і візуальні режими, через які суспільства осмислюють конфлікт, справедливість і можливість миру.
Такі виставки, як Pedagogy of War Романа Хімея та Яреми Малащука, відображають цей підхід. Підтримуючи проєкти, які осмислюють війну, переміщення і політичну боротьбу поряд з екологічними трансформаціями – і створюючи лабораторії, програми та дослідницькі структури, через які художнє знання може працювати на практиці – TBA21 прагне показати складні взаємозв'язки між екологічною справедливістю та демократичним життям.
У цьому контексті такі місця, як Венеція, залишаються для нас дуже важливими. Через простір Ocean Space ми змогли створити довготривалу платформу, де художні дослідження взаємодіють із морськими екосистемами, екологічними питаннями та новими формами колективного мислення. Водночас це дає можливість запрошувати партнерів, таких як Український інститут. Венеція залишається глобальною сценою, і надзвичайно важливо, щоб українські голоси продовжували бути там присутніми.
Разом з тим, я мушу сказати, що мене турбує, як швидко з'являються спроби знову нормалізувати Росію в міжнародному культурному контексті.
Захист України та її культурної ідентичності – це питання не лише України. Йдеться також про майбутнє Європи.
І нарешті я хочу сказати, як я пишаюся тим, що перебуваю тут, в Іспанії. Іспанія від самого початку демонструє сильну підтримку Україні. Учора міністр культури країни відвідав виставку – і це був дуже важливий момент.