Хроніки хаосу: велика кіно-ретроспектива Кіри Муратової у Нью-Йорку
Травневий Нью-Йорк вирує. Натовпи туристів, затори, звуки поліцейських сирен. В одному із сувенірних магазинів на Таймс Сквер продається жартівлива футболка з портретом Трампа. Це, мабуть, єдине нагадування про те, що останнім часом країна переживає безпрецедентну політичну турбулентність, за якою шоковано спостерігає решта світу. Америка у кризі, але на Манхеттені інша повістка. Тут, як і раніше, у самозабутті, заробляють і витрачають гроші, гуляють на вечірках і страждають чисто нью-йоркськими неврозами.
Неврози та криза – головна тема у творчості видатної української одеської режисерки Кіри Муратової. "Eскізи хаосу" – так промовисто названо масштабну ретроспективу її фільмів у Нью-Йорку. Вона тривала з 16 до 25 травня в одній з центральних кіноінституцій США – у Лінкольн-Центрі.
Подію, що стала першим серйозним знайомством американської аудиторії з доробком Муратової, організували колишній директор Довженко-центру, письменник, кінознавець і дослідник з Кембриджського університету Іван Козленко, а також кураторка та мистецтвознавиця Марта Кузьма, яку можна без перебільшення назвати блудною матір’ю сучасного українського мистецтва.
Колись, у середині 1990-х, американка українського походження Кузьма була першою директоркою київського Центру сучасного мистецтва Сороса, легендою української арт-тусовки і кураторкою програмних виставок сучасного мистецтва. Після завершення терміну директорства Кузьма порвала зв’язки з українською арт-сценою.
Натомість вона зробила гучну міжнародну кар’єру – у 2004-му була співкураторкою бієнале сучасного мистетцва Маніфеста, а з 2016 до 2021 працювала деканом арт-школи Йельського університету. Попри паузу довжиною у чверть сторіччя, на початку повномасштабної війни Кузьма згадала про свій зв’язок з Україною.
Нещодавно вона анонсувала амбітну платформу "Faktura 10". В її рамках цього року під керівництвом Кузьми буде реалізовано десять проєктів з підтримки української культури. Серед них і ретроспектива Кіри Муратової у Лінкольн-Центрі, що її Кузьма співкурує з Іваном Козленком. Завдяки залученню до організації одесита і блискучого фахівця з історії вітчизняного кіна американський показ творів Муратової набув глибини та концептуальної насиченості.
"Ескізи хаосу" – один з наймасштабніших показів фільмів Кіри Муратової в історії – подібна подія була лише у Роттердамі 2013 року. До середньостатистичної ретроспективи режисерки зазвичай входить п’ять-сім стрічок, але цього разу у Лінкольн-Центрі показують аж шістнадцять – це майже вся фільмографія Муратової окрім двох робіт. Проєкт реалізовано за підтримки Національного центру імені Олександра Довженка.
Права і копії майже всіх фільмів, створених після 1990 р., організаторам надала компанія Criterion – лідер індустрії з випуску DVD та реставрації кінофільмів. На щастя, ще до початку війни компанія викупила права на фільми Муратової в росіян. Саме завдяки цьому у Нью-Йорку вдалося провести таку велику ретроспективу. Спеціально для події у Лінкольн-Центрі фахівці з Criterion відреставрували фільми "Астенічний синдром" і "Серед сірого каміння", а роком раніше – "Короткі зустрічі" та "Довгі проводи". Їх випустили на DVD, чим підігріли інтерес до Муратової на Заході.
Ретроспективу Кіри Муратової відкривав свіжовідреставрований "Астенічний синдром". Це надзвичайно глибока, естетська стрічка, яка фіксує стан людини, що стикається з розпадом звичного їй світу. Це відчуття неминучості кардинальних змін сьогодні знайоме й американцям.
Присутність великих українських подій в Нью-Йорку нині актуальна як ніколи. Ще два роки тому Україна була в Америці в усіх на устах, але поступово майже зникла з радарів. За час перебування в софітах новин українська культура все ж завоювала чимало друзів. На відкритті ретроспективи було людно. Важко сказати, що саме притягує до кіно Муратової пересічного нью-йоркського глядача. Втім відвідувачі поверталися, дивилися по кілька фільмів поспіль. Навіть на показі такої, здавалося б, герметичної та незрозумілої далекому від одеської мовної та культурної специфіки глядачеві стрічки як "Чутливий міліціонер" у залі було чути сміх і живу емоцію.
Рішення кураторів показати американській публіці не щось більш прямолінійне, а твори незручної Муратової виявилося доречним. Аудиторія Лінкольн-Центру звикла саме до такого експериментального, екстравагантного кіна. Роботи Муратової, попри свою специфіку, зрозумілі міжнародним кіноманам, вона говорить однією мовою із видатними режисерами сучасності.
Покази супроводжувала важлива інтелектуальна подія. 17 травня в Українському інституті Америки пройшла дискусія, присвячена Муратовій та її спадку. Окрім Марти Кузьми та Івана Козленка у ній взяли участь президент Наукового товариства Шевченка в Америці, професор університету Канзасу Віталій Чернецький, а також дослідники Девід Моліна з Чиказького університету, Вікторія Паранюк з університету Пейс та Ірина Щульцкі з Мюнхенського університету. Гості зустрічі обговорювали непростий статус Муратової в історії українського кінематографу.
Дійсно, аналізувати спадок Кіри Муратової в контексті сучасних українських подій не просто. Режисерку важко назвати іконою національного відрождення. Не зважаючи на те, що більшість життя (з 1962 року і аж до смерті у 2018-му) Муратова прожила в Одесі, вона завжди була трохи аутсайдеркою і мало з ким дружила. Вона не володіла літературною українською і не дуже цікавилася політикою. Її ранні фільми укорінені у радянській кінематографічній традиції, а пізні є доволі критичними ремарками щодо атмосфери пострадянської Одеси. Кіра Муратова не була простою людиною, і її кіно теж важко назвати однозначним.
Під впливом травми повномасштабної війни у нас іноді є спокуса обирати прості сценарії і надавати перевагу чорно-білому мисленню. Це призводить до логіки на кшталт: "хто не говорив українською – той не творив українську культуру", "хто буквально не прославляв Україну, той не частина української спадщини".
Фільми і фігура Кіри Муратової часто опиняються на лінії вогню у таких дискусіях. Втім реальність нашої довоєнної культури складніша і нюансованіша. За прикладами не треба далеко ходити: художник Олександр Ройтбурд зробив колосальний внесок в українське відродження Одеси, хоча до кінця життя лишався російськомовним.
Говорячи про Муратову та її ідентичність, варто брати до уваги й той факт, що у пізні роки життя після 2014 року політична і громадянська позиція режисерки зазнала суттєвої трансформації. У інтерв’ю і публічних виступах вона неодноразово підкреслювала свою підтримку України, засуджувала політику РФ у розв’язанні війни на Сході і по факту була політичною українкою. Втім найважливіше – це фільми. А вони є безцінними документами епохи радикальних трансформацій, в них живе і дихає неформальна Одеса, місто, яке завжди не вписується в офіціозний запит на однозначість.
Дійсно, якщо хотіти вийти за рамки кліше у сприйнятті минулого і задатися ціллю пригадати, якою ж за духом була Одеса у буремні перші десятиліття після розпаду СРСР, – фільми Муратової стають у пригоді. Герої цих стрічок, і правда, не розмовляють українською, а натомість живуть у химерному міксі з російської, локальної одеської говірки, української, а іноді й іноземних мов.
Кіра Муратова, можливо, була не найбільш оптимістичною чи національно свідомою людиною, але вона була дуже чесною у своїй творчості, вміла вслухатися і вдивлятися у місто, де жила. Її герої – це калейдоскоп диваків, які не вписуються у ідеологічні вимоги жодного режиму. Це правда мистецтва і цілісний авторський світ. Зазирнути у нього краще за все вдається саме в режимі ретроспективи – адже саме так особливості муратівської художньої мови та світогляду стають особливо очевидними.
Зовсім не випадково, що зіркову міжнародну мистецьку кураторку і колишнього декана однієї з найпрестижніших арт-шкіл США Марту Кузьму з усього українського кіна зацікавив саме доробок Кіри Муратової. Творчість режисерки ще очікує на свій аналіз в контексті розвитку в Україні прогресивних образотворчих практик.
Багато в чому її естетика перегукується із сучасним мистетцвом, відеоартом, одеськими перформансами кінця 1980-х-початку 1990-х. Муратова мала особисті причини не дуже приязно ставитися до одеської арт-тусовки, але як авторка вона тонко відчувала нерв часу і охоче включала до свого мистецького всесвіту елементи мови сучасного мистецтва, які, вочевидь, їй здавалися актуальними та цікавими.
Сьогодні, коли тривають активні дебати щодо Одеси та її ідентичності, перегляд і обговорення робіт Кіри Муратової як ніколи на часі – і не лише у США, а й в Україні. Хочеться вірити, що після гучної ретроспективи у Лінкольн-Центрі трапляться події аналогічного масштабу у Києві, Львові, Харкові.
Адже, як не парадоксально, в Україні досі не було повного показу фільмів Муратової. І, звісно, хотілося б, перш за все, побачити велику ретроспективу в Одесі, де досі мешкає другий чоловік і фактично спіавтор Муратової, людина, якій завдячують своєю унікальною атмосферою всі пізні роботи режисерки, – митець, сценарист і постановник Євген Голубенко.
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
