Думками у Криму: виставка про півострів у Варшаві
20-го березня у варшавському Замку Уяздовському відкрили виставку "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим", яку співкуратор та заступник генерального директора Українського інституту Алім Алієв на відкритті охарактеризував як "першу виставку сучасного мистецтва" про півострів.
Виставка є спільним проєктом команд Українського інституту та ГО "Минуле/Майбутнє/Мистецтво", втіленим на замовлення УІ. Кураторам – Катерині Семенюк, Оксані Довгополовій та Аліму Алієву – вдалося зібрати делікатний і поетичний портрет Криму як інтимного простору в особистій пам'яті кожного, хто пов'язаний із цим місцем.
Головна редакторка УП.Культура Ліза Корнейчук відвідала виставку і розповідає, як розсипається спроба єдиного образу Криму і чому це добре.
Читайте УП.Культура в Telegram!
Є щось обнадійливе у тому, що виставка "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим", створена на замовлення державної інституції, утрималася від надмірного акцентування свого політичного меседжу. Так, звісно, метою компактно зібраної експозиції в чотирьох залах Замку Уяздовського є нагадати варшавській публіці та, ширше, європейській дипломатичній спільноті, що Крим – це Україна. Утім, обрані кураторами роботи представляють вдумливий і полемічний простір, де Крим – це насичений історіями melting pot, який не збирається в одновимірне кліше.
Кураторська група звела до мінімуму історичний матеріал та розлогі довідки, представивши лише стисле відео, яке описує ключові віхи в буремній історії півострова. Головні голоси тут – за творами, підібраними у неочевидні рими та антагонізми.
Виставку відкриває графічна робота Павла Макова "Сімферопольський пейзаж" 1988-го року – офорт, на якому над Вавилонською вежею згущується темна хмара, а повітря ніби повне уламків міста, яке обдувають вітри. Робота – епіграф до виставки про Крим як суміш досвідів, культур і мов, над якими нависла чергова чорна біда.
Зовсім інакше візуально, але у такому самому похмурому ключі виступає пейзаж "Чорне море" ще одного харків'янина і художника молодшого покоління – Романа Михайлова. Важко уявити лаконічніший образ: полотно поділене на дві рівні горизонтальні смуги – свинцеве сіре небо і глибоке у своїй чорноті море.
Цю роботу можна сплутати з лаконічною і непроникною, на перший погляд, абстракцією, особливо якщо побачити її в репродукції. Та лише перегляд наживо відкриває у ній "пейзаж". Лінію неба Михайлов наніс матовими фарбами, тоді як чорну лінію моря – глянцевою олією. Обережно рухаючись повз роботу, уважний погляд зловить відблиски на поверхні, які нагадуватимуть відбитки сонця на морській воді. Ця асоціація неминуча для будь-кого, хто має тривалий досвід вдивляння в море.
Поетичний, але не позбавлений критичної рефлексії погляд на Крим пропонують роботи Севілі Наріман-Кизи та Еміне Зіятдін, розміщені у першому та другому залах виставки відповідно.
Севіля Наріман-Кизи представила складену з кількох елементів інсталяцію – на тлі стіни, вкритої чорно-білими фотошпалерами з пейзажем, перед нами постає багатошарова конструкція. Металевий каркас із кількома напівпрозорими панелями, виставленими одна за одною, утворює багатошаровий образ, що проступає на димчасто-рожевому тлі. (Назва роботи "-lar" – закінчення, що позначає множину в кримськотатарській мові).
Панно встановлене на двох блоках ракушняка, що робить конструкцію хиткою на вигляд і суперечливою. Ракушняк не є випадковим каменем – це типовий для стихійної забудови будівельний матеріал кримських татар, які зводили житло з нуля на початку 1990-х, після повернення з заслання. Тендітність панно із "сирістю" текстурного ракушняка дає те саме відчуття комплексної, складеної ідентичності, яка "записує" в себе не вибіркові досвіди, а те, що підносить доля.
Подібну лінію розвиває у своїй інсталяції Еміне Зіятдін, чия робота перетворюється на автобіографічний маніфест. На великих, підвішених до стелі тканинах художниця друкує чорно-білі портретні фото своєї родини від 1914 до 2020 року в урочистих національних костюмах. Легкість тканин, на яких надруковані фото, утворює своєрідні штори, які, ніби коридор, спрямовують глядачів до відеопортрета самої Зіятдін.
На відміну від людей на портретах, погрудне відео художниці демонструє її оголеною, без костюма. Такою є і її промова на відео – вона "оголює" факти з життя своєї родини, де генераційна травма киримли сплітається з особистою травмою патріархальних стосунків, яку вона врешті приймає і пробачає. "Я – донька свого батька" – називає вона роботу, і в цій назві прошиті гордість, біль і конфлікт, невіддільні один від одного.
Типова сьогодні репрезентація Криму у культурі тяжіє до прямих політичних стейтментів – а це якраз те, чого на виставках бачити не хочеться. "Крим – це Україна", але що є у цій фразі зараз, окрім політичного і неконкретного наміру звільнити півострів? Ані лозунги, ані не раз уже чуті заяви, виголошення яких не наближує бажану реальність, не приносять заспокоєння. Роботи на виставці тим часом не пропонують афірмацій кращого звитяжного майбутнього, а тужать за втраченим різноманітним і насиченим життям Криму.
Окрім, хіба що, інсталяції Олексія Борисова "Моє море", яка стає кульмінацією всієї виставки. Робота, що займає три стіни третьої кімнати, вдається до терапевтичного повторення. Вона зібрана з різноформатних пейзажів на папері, на полотні чи навіть на упаковці з-під тютюну Graf, вирівняних по лінії горизонту. Подекуди пейзажі зображують море або кримські гори, подекуди малюнки стають українським прапором чи абстрактними композиціями, утім, лінія зв'язку не переривається.
Нерівномірна і сира, ніби звукова доріжка, ніби різниця амплітуд, крик і шепіт – робота Борисова забирає на себе так багато глядацької уваги, що, здається, є самодостатньою і не потребує "сусідів". Подекуди харків'янин Борисов додає на поверхні малюнків написи, повторювані рефрени різного емоційного натиску – від схожого на мантру "Моє море, мій Крим буде повернуто" до злого "Моє море вернете суки".
Поруч (але як просторова та концептуальна антитеза) – робота Юрія Єфанова "Я дивився на синусоїдний рух блакитних електронних хвиль, допоки не відчув їх запах" – відео, вмонтоване в штучну клумбу. Невелика печера (чи пагорб), вкрита зеленим несправжнім газоном і оточена пластмасовими квітами, демонструє анімаційне 3D-відео. Сонячний день, пляж, пірс, з якого стрибають у блакитну воду маленькі чоловічки у купальних плавках, здіймаючи високі хвилі бризок.
Чоловічки рухаються повторюваними траєкторіями, жовтизна піску видається надто жовтою, а блакить морських хвиль – надто "басейно-блакитною". Створений у Unreal Engine пейзаж, натхненний рідним для художника Гурзуфом, тут настільки не Крим і навіть настільки не море, що робота, навмисне чи ні, максимально розширює поставлене кураторами у назві виставки питання. Іноді, думаючи про Крим, ми думаємо про цілком уявні, позачасові і позапросторові речі.
Натомість робота Антона Шебетко "Сімеїз" повертає нас у дуже конкретний (хоча й короткий) період історії Сімеїзу, а саме його яскраву і вітальну квір-сцену. Шебетко будує у просторі інтерактивну інсталяцію, яка імітує пляж. На шезлонгах відвідувачі можуть відпочивати, переглядаючи двоканальну відеороботу, прослуховуючи CD-плеєри чи гортаючи зін з інтерв'ю з Жанною Сімеїз, драґ-квін та артдиректоркою культового нічного клубу "Ежи" в Сімеїзі, яка оповідає про те, як гей- та квір-спільнота знайшла у маленькому прибережному селищі свій прихисток.
"Сімеїз був як наркотик. Віддалений, неймовірно красивий, із жахливим сервісом і високими цінами, але з духом свободи – ніби сакральний простір", – розповідає вона, і додає: "Так, траплялися бійки з місцевими, геїв не любили, але ми були для них "дійною коровою", і гроші закривали гомофобні роти".
Для відео художник знаходить архівні кадри Жанни та її спільноти, які крокують селищем у яскравих боа, сукнях та мейкапі – поруч кадри з Сімеїза сьогодні, зняті уже в час окупації – пустельні, нейтральні пейзажі, повністю позбавлені людей. Ніби галас життя тут завмер. Художник розміщує відео на тлі фотошпалер з архівною світлиною пляжу в Сімеїзі у 1930-х – веселі, оголені люди щільно заповнили прибережну зону. "Аби показати ставлення до тілесності в той період", – так коментує художник включення цього фото в експозицію.
Навпроти – як красномовна антитеза – робота Рустема Скібіна "Кримськотатарська військова айдентика", серія шевронів, розроблених на основі кримськотатарських орнаментів та у консультаціях з дослідниками військової справи Кримського ханства. Жест лаконічний і, мабуть, найсильніший мотив із виставки. Демонстрація включеності мусульманської етнічної меншини у боротьбу за державність християнської в своїй більшості України – що це, як не наголос на єдності довкола політичної свободи? А у контрапункті з роботою про квір – натяк на демократичність та різноманіття в центрі об'єднання? Та чи розуміють це європейці?
У своїй колонці "Крим – це Європа" арткритик Костянтин Дорошенко наголошує на тісних історичних зв'язках Криму, його історії та культури з Європою та нагальній необхідності переосмислити нашу, внутрішньоукраїнську, оптику та стосунки з Кримом як суб'єктом і української, і європейської сучасності. Необхідність цього переосмислення стоїть і перед Європою – ще з 2014 року.
На жаль, це нелегко зробити, поки триває окупація. З плином воєнного часу дистанція між нами і життям на півострові збільшується, а його трагедії, порушення прав людей, переслідування активістів, іншування та демонізація кримських татар губляться серед нових трагедій повномасштабної війни.
Не знаходять ці теми собі місця і в цій виставці. "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим" не ставить собі за мету проблематизувати сьогоднішню кримську реальність, натомість через поетичні алегорії, ностальгію, саморефлексію, подекуди сентиментальність складає багатошаровий кримський портрет. У цьому сенсі взяте у назву виставки "ми" відкривається як переважно українське, що дивиться на півострів з материка — і сьогодні з минулого.
Виставку закриває ще одна алегорія – "Кипарис" Віталія Кохана. Зібраний з листів металу конус, по швах зшитий грубими болтами, кипарис повільно крутиться довкола своєї осі на тлі темряви. Кипарис – знайомий усім елемент кримського ландшафту, у різних міфологіях світу символізує і смерть та скорботу, і вічне життя та безсмертя. На виставці ж його можна прочитати і як натяк на сумнів у власному погляді. Стилізований, брутально зібраний, цей кипарис "тужить" за тим, що реальний Крим віддаляється від нас, перетворюючись на абстрактний конструкт. А може, так лише здається.
Виставка "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим" триватиме до 28 червня 2026 у Замку Уяздовському (Варшава). Публічна програма до виставки запланована на 16-17 травня 2026.
