Зухвалість мріяти (закреслено) мислити під час війни
"Зухвалість мріяти під час війни" – так називалася подія у Вінниці, у якій я несподівано взяла участь.
Точніше, "візійний воркшоп щодо музею сучасного мистецтва у Вінниці". Першою моєю реакцією було щось на зразок веселого шоку – музей? сучасного мистецтва? у Вінниці?
Ці три питання привели мене таки до Вінниці. Поступово прояснювалося…
Що спадає на думку, коли в Україні чуєш словосполучення "сучасне мистецтво"? Правильно, на думку спадає Пінчук [Віктор Пінчук, засновник PinchukArtCentre – прим. ред.]. На превеликий жаль, ми віддали сучасне мистецтво та його сприйняття людьми на поталу олігархату з нечистою історією. Чого вартує одна лише співпраця родини Кучми-Пінчука під час виборчих кампаній кінця 1990-х з Тімофєєм Сєргєйцєвим, росіянським політтехнологом-методологом, який у 2022 році написав сумнозвісну статтю, що закликає до геноциду українців та цілковитого знищення України як держави.
Що робить Пінчук, фінансуючи артцентр свого імені? Він відмиває свою репутацію, підвищує свій статус, завдяки чому на його події на кшталт "Ялтинської європейської стратегії" приїздять шановані люди, як то, Тімоті Снайдер чи Даля Грібаускайте.
Втім, олігарх працює не виключно назовні. Всередині країни він "розбещує" молодих художників своєю премією (яка вже стала звичною сходинкою в мистецьких кар'єрах) і тим, що його монополія на сучасне мистецтво формує в глядача смак і ставлення до сучасного мистецтва.
Як можна цьому протидіяти? Змусити державу працювати на сучасну українську культуру.
Це дуже нелегке завдання, бо держава Україна залишається в полоні радянських уявлень про культуру та мистецтво. Серед цих уявлень: мистецтво – це розвага, і як розвага може саме заробляти гроші; мистецтво – це "робота з травмою" (це нове уявлення, але в Україні все одно нагадує "как здорава, што всє ми здєсь сіводня сабралісь"); мистецтво як обслуговування пропагандистського наративу (в радянські часи люди досягли естетичних висот на цьому шляху, в українських митців виходить не дуже).
Держава Україна з мережею культурних закладів поводиться як пенсійний фонд – не можна ж дати сконати людям. Так, дати сконати не треба, але культура від того не з'явиться.
Я особисто хочу прокинутися у західній цивілізації, де мистецтво є філософією, де воно осмислює події, провокує мислення і ставить саме себе під питання. Власне, сучасне мистецтво й є філософією після філософії. "Art After Philosophy" – так й називається книжка художника-концептуаліста Джозефа Кошута, яку я дуже рекомендую почитати. Це – маніфест концептуального мистецтва, яке, власне, і визначає сучасне мистецтво, на мій погляд. Цікаве мистецтво, яке сприяє більш складному, ніж дуальний, сприйняттю світу.
Таке мистецтво може існувати майже виключно в системі автономних інституцій, кожна з яких має свою специфіку, принципи та мету.
Хотілося б побачити таким й потенційний Музей сучасного мистецтва у Вінниці.
… Коли я вперше почула про громадську організацію "Музей сучасного мистецтва", подумала, що це такий собі різновид мрійного відчаю і дуже швидко забула про це. Наразі виглядає так, що я помилялася, я в принципі люблю помилятися у негативних оцінках і визнавати свої помилки.
Під час воркшопу у Вінниці з'ясувалося, що ГО вигадала мережу інституцій сучасного мистецтва – осередків в регіонах зі спільною колекцією, цифровою інфраструктурою та гібридним фінансуванням. Від місцевої влади мережа очікує приміщення, співфінансування, політичної та комунікаційної підтримки. В якості можливого приміщення в Вінниці розглядається кінотеатр ім. Коцюбинського. Будівля з цікавою історією, що її було побудовано в 1931 році. У 1960-х було добудовано другий поверх і колони, що нагадували про "сталінський ампір".
"Для багатьох вінничан кінотеатр ім. Коцюбинського – це місце, яке асоціюється з безліччю яскравих спогадів, зокрема, з юністю. У роки своєї молодості багато хто з відвідувачів кінотеатру згадує, як кожен похід у кіно був справжньою подією, а перегляд фільмів на великому екрані залишав незабутні враження".
Коли я читаю такі, здавалося б, прості слова про "яскраві спогади", мені стає страшно. "Просто" побудували кінотеатр напередодні знищення людей голодом. "Просто" була УРСР, а стала незалежна Україна. І люди "просто" згадують "незабутні враження".
Думаю, першим завданням нової інституції мало б стати осмислення минулого, наприклад, – історії приміщення, подій у ньому та їхньої ролі у формуванні радянської людини. На жаль, не вірю в можливість рефлексії минулого в українському суспільстві, але у мені жевріє надія на потенцію інтелектуальної сміливості митців сучасного мистецтва.
Що в принципі робить людей сміливими? Або внутрішній етичний стан, або дозвіл, за наявності того й іншого стається ідеальний варіант.
Вінницька муніципальна влада отримала дозвіл на сміливість, будемо сподіватися, а не наказ, – зі схваленням Стратегії розвитку культури в Україні на період до 2030 року та затвердженням операційного плану заходів з її реалізації у 2025—2027 роках.
Стратегія коротко повідомляє про "Стратегічну ціль 1. Зміцнення людського капіталу через культурні практики", що включає в себе "Операційну ціль 2. Деколонізація, подолання імперських наративів та практик замовчування в культурі". Одне з завдань, спрямованих на виконання зазначеної цілі: "створення умов для розвитку сучасного мистецтва, яке сприяє переосмисленню історії".
Ця заявка на "переосмислення історії" вражає, але знову постає питання інтелектуальної сміливості, чи навіть мужності – мужності виробляти дискурс відповідальності за минуле. Як ми всі знаємо, саме дискурс створює рамки мислення. У Стратегії є й таке – "формування суспільного діалогу навколо суперечливої пам'яті імперського та радянського періодів". Цікаво, хто ці люди, що будуть цим займатися?
На "візійному воркшопі" в Вінниці дискурс не з'явився, але виступи митців, які можна було побачити як перформанси, створили щось на кшталт "дискурсивної інфраструктури". Художники Станіслав Туріна, Катя Бучацька і Олександр Бурлака роздивилися потенційну інституцію з різних конкретних боків: Туріна – з боку обмежень інституції, Бурлака – з боку архітектури, Бучацька навела три метафори, що стосуються "для кого", "з чого" та "як". Художник (і вінничанин) Гліб Зельгін запропонував "скинути з себе надлишкову дорослість" та місити ногами глину. Олександр Никитюк поділивсь баченням інституції, яка має займатися всім на світі (спойлер – це не інституція).
На воркшопі були присутні представники Міністерства культури та Департаменту культури Вінниці, що надавало події офіційності та ґрунтовності. Я запропонувала керівнику департаменту аргумент на користь сучасного мистецтва – історію про те, як Америка перемогла у Холодній війні завдяки, серед іншого, Джексону Поллаку та рок-н-ролу, і зрозуміла, що для керівництва також треба проводити просвітницькі заходи – щодо історії сучасного мистецтва та інституалізації закладів культури.
З виступу Стаса Туріни ("Інституція з інвалідністю"):
"І тоді я почав думати, що робить інституцію такою. Що перетворило б навіть комерційну галерею мистецтв на інституцію. Бо є щось, що робить інституцію. Як на мене, інституцію інституцією роблять такі речі, без них все перетворюється на щось інше:
- Місія і ціль, заявлена публічно.
- План і стратегія розвитку, заявлена публічно.
- Залученість широкого кола спільнот для повіряння плану та стратегії і задля дотримання цілі, а значить вільний вхід в розмову.
- Відповідальність.
- Тяглість, незалежність основної цілі від зміни керівництва.
Напевне список можна продовжити. Він складений на основі того, якою я б хотів бачити інституцію.
Тоді я також зрозумів, що закритість знищує інституцію.
Відсутність місії і цілі знищує інституцію.
І, як сказала Лариса Венедіктова: інституція не може займатися усім на світі.
Раджу нам всім подумати, чому можна сказати, що в Україні немає інституцій? Що ви про це думаєте?"
Я, власне, теж пропоную про це подумати. Без відповіді на це питання нам навряд вдасться інституцію створити. Ми будемо створювати черговий заклад у "мережі закладів". "Яку б партію ми не створювали, в нас чомусь незмінно виходить комуністична".
Лариса Венедіктова – хореографка, перформерка та педагогиня.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.