Шевченко й Коза-дереза по-шведськи, або Як для України минув найбільший книжковий фестиваль Скандинавії
Україна вдруге отримала масштабне представлення на Гетеборзькому книжковому ярмарку – найбільшій книжковій події Скандинавії. Утім, ідеться не лише про стенд і кілька запрошених українських авторів. Тут видають Шевченка, українські казки, сперечаються про написання Kyjiv та водночас говорять про війну, памʼять і деколонізацію.
Як українській культурі вдається пробиватися крізь російські наративи та виходити у шведський культурний простір? Чому книжка може виявитися не менш важливою ніж дипломатична заява? Як на підґрунті солідарності твориться справжній інтерес?
Літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко повернулася з Гетеборзького книжкового ярмарку з детальним репортажем і відповідями на питання.
Масштаб присутності
Сьогодні вже нікого не здивуєш тим, що українські письменники відвідують найпрестижніші міжнародні майданчики й виступають нарівні з Нобелівським лауреатом Абдулразаком Гурною або всесвітньо відомим творцем "Відьмака" Анджеєм Сапковським. Хай як часом хочеться бідкатися, забути про Україну й український порядок денний наразі тяжко. Але що те, що інше – авжеж, не щасливий випадок, а результати послідовної наполегливої роботи інституцій. І такою інституцією в Швеції є Український інститут.
Заснований ще у 2014 році, з початком російської агресії, Український інститут у Швеції поставив за мету промоцію української культури як частини ширшої європейської культури та сприяння культурному обміну між Україною та Швецією. І одна з найкращих можливостей для такої співпраці в галузі книговидання – Гетеборзький книжковий ярмарок (Bokmässan), найбільша книжкова подія Скандинавії, що проходила цього року 24-27 вересня і де Україна, завдяки Українському інституту у Швеції та його співпраці з Посольством України у Швеції та Українським інститутом (Київ), мала повноцінне представлення – зі стендом та великою програмою – вже вдруге. Абсолютно непересічна можливість, якщо поглянути на цифри.
Гетеборзький книжковий ярмарок – один із найважливіших книжкових ярмарків Європи. Тут збирається понад 80 000 відвідувачів, представляється понад 800 експонентів, проводиться понад 300 семінарів у спеціальних закритих аудиторіях. Але ж є ще публічні сцени й стенди, де так само тривають події – тисячі заходів, де можна зустріти нобелівських та букерівських лауреатів, відомих блогерів, акторів, а цього року ще й численних розробників ігор та гейм-інфлюенсерів, адже геймінг був однією з фокус-тем.
"На ярмарку завжди повно людей, але цьогоріч – новий рівень, – розповів УП Юхан Коллен, менеджер програми й міжнародних звʼязків фестивалю. – Ми повʼязуємо такий інтерес передовсім із фокус-темами – це, з одного боку, геймінг, а з іншого – неперервна освіта, що є неймовірно важливим поняттям у Швеції вже понад сто років. Важить, звісно, і загальний тренд на бажання живих зустрічей та досвідів, відхід від екранів".
Не зупиняє потік відвідувачів і система додаткової оплати за семінари – особливо цікаві дискусії та події тривалістю по 45 хвилин:
"Протягом багатьох років ми маємо потужну програму, Уже на початку цієї весни ми побачили, що продали більшість семінарських квитків ще до того, як оголосили програму. Це свідчить, що люди впевнені: вони отримають те, за що заплатили, а ми створимо цікаву програму, задля якої варто витрачати більше".
І вже другий рік поспіль саме Україна – впевнена частина цієї програми.
"Настільки масштабно ми присутні на Göteborg Book Fair уже другий рік поспіль, – говорить засновниця й директорка Українського інституту у Швеції Наталія Пасічник. – Щороку ярмарок має special guest – цього разу це Квебек. Ми ж жартома називаємо себе special guest під прикриттям: така кількість семінарів і великих сцен свідчить про особливу увагу до України.
Ми запрошуємо авторів та інтелектуалів, здатних говорити про Україну глибоко, переконливо й у ширшому європейському контексті. І співпрацюємо з усіма шведськими видавництвами, які перекладають з української, адже для нас надзвичайно важливо представляти ту літературу, яка саме зараз входить у шведський культурний простір".
Серед запрошених цьогоріч українських авторів – письменник і ветеран Артур Дронь, поетка й дослідниця Ірина Шувалова, письменник, перекладач і військовослужбовець Остап Українець та письменниця й перекладачка Ярина Груша. Видалася українська програма справді насиченою – 15 подій, що торкалися питань сучасної війни, травми, памʼяті й різноманітності української літератури, що продовжує бути цікавою не лише як свідчення.
"Для нас важливо, що українська присутність на Bokmässan не обмежується розмовою про війну. Ми говоримо про сучасну й класичну літературу, мову і переклад, пам'ять та ідентичність – тобто представляємо Україну як європейську культуру з власною традицією та власним голосом. І особливо важливо, що ці розмови відбуваються не окремо, а стають частиною основної програми найбільшого книжкового ярмарку", – говорить пані Наталія.
Проте стрижневий фокус цьогорічної програми – історія, культурна спадщина й дотичні дискусійні питання.
"Шведські видавці сьогодні активно цікавляться сучасною українською літературою. Натомість переклад і видання української культурної спадщини часто потребують окремих ініціатив і ресурсів. Саме тут ми бачимо важливу роль Українського інституту у Швеції – повертати в європейський культурний простір тексти, без яких неможливо повноцінно зрозуміти українську культуру", – так пояснює видавничу діяльність інституту Наталія Пасічник.
Власне фестиваль став можливістю залучити шведську аудиторію до ширших дискусій довкола збірки перекладів поетів Розстріляного відродження, видання українських народних казок і прийдешнього перекладу "Лісової пісні" Лесі Українки, над яким, разом із поеткою Евою Стрьом, наразі працює інститут.
Література й політика
Але повернімося до історії.
"Якщо ми подивимося на історію книжкової ярмарки, то зʼясуємо, що до 2021-го, було близько пʼяти українських книжок, перекладених шведською. Тобто від 1991-го і до повномасштабного вторгнення йдеться про десятки перекладів з російської і лише пʼять – з української. Таким чином українська література довгий час залишалася практично невидимою для шведського читача. Тому ціль посольства – максимально принести сюди українську книжку, щоб суспільство читало не лише про вибухи в Україні, а й про те, хто ми і за що ми воюємо", – розповідає Світлана Заліщук, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Швеції.
Попри майже повну відсутність джерел знань про Україну, сьогодні рівень підтримки України у Швеції непересічний. "Україну тут підтримують усі політичні партії, – говорить Наталія Пасічник. – І в суспільстві існує дуже сильний консенсус щодо підтримки України, тому зайняти протилежну позицію було б просто політично невигідно".
Пояснити це можна кількома причинами, переконана і пані посол: "Швеція дуже близько до Фінляндії, вони важко переживали "Зимову війну" Радянського Союзу проти фінів і досі мислять Росію як загрозу для себе. Окрім того, Швеція довго не вступала в НАТО, не ховалася під парасолькою 5-ї статті Вашингтонського договору НАТО, тому мала бути сильною.
Звідси ця неймовірна підтримка Швеції до України сьогодні: вони розуміють, що таке Москва. 91% шведів підтримують вступ України в Європейський Союз – це, напевно, на кілька відсотків більше, ніж ми підтримуємо самі себе. А ще саме в Стокгольмі тричі на тиждень проходять демонстрації на підтримку України: щонеділі, щопонеділка і щосереди".
Але активна підтримка не означає, що українці можуть сісти, склавши руки, адже з підтримкою приходить відповідальність, оскільки відкривається багато напрямків співпраці. Так, шведи відчувають величезний інтерес до України, переконана пані посол, проте необхідно перенести його з площини солідарності та емпатії в площину інтересу й іншого ґатунку, який вибудовується лише через взаємодію з музикою, історією, літературою, кіно.
"Свою роль посольство вбачає в тому, щоб шведсько-українська співпраця рухалася від проєктно орієнтованої до інституційної, – говорить Світлана Заліщук. – Тому так і важить, коли приїжджають митці: вони вмикають ті кнопки, які ніколи не ввімкне й не залишить увімкненими на десятиріччя жоден дипломат. "Коли ти розумієш людину й почув її історії – ти її не скривдиш", – сказав сьогодні під час промови болгарський письменник Ґеорґі Ґосподінов. Мені це дуже зрезонувало".
Проте взаємному дослуханню і в минулому, і досі перешкоджає Росія. "Що стосується високої культури, то не лише у Швеції, а й у Європі загалом досі недостатньо рефлексують над зв'язками між культурою та політикою, – переконана Наталія Пасічник. – Дуже зручно відокремлювати одне від одного. До 2022 року європейський культурний простір був значною мірою пронизаний російськими грошима та впливом. Але є й інша проблема: переосмислення вимагає певного інтелектуального зусилля. Треба переглядати усталені вподобання, перебудовувати звичні зв'язки, шукати альтернативи. А для цього потрібні знання, інтелект і смак".
Саме тому "російським" питанням Український інститут у Швеції займається прицільно. Лише торік у межах фестивалю відбувся семінар про те, чи варто забороняти російську літературу. Зібрали пів тисячі глядачів.
Цього ж року зосередилися на ще одній проблемі – правописі українських міст, що за інерцією взорувався на російський правопис і вимову. Під час дискусії "Транскрипція як постколоніальне звільнення" представник Інституту мови та народної творчості Ула Карлссон, представниця Норвезької мовної ради Інґвіл Нордланд, лінгвіст Мікаель Парквалл разом із Наталією Пасічник дискутували про те, чи може транскрипція відображати старі структури влади, чи є зміна правописних норм частиною звільнення та наскільки такі зміни взагалі можливі практично.
Найбільше ця подія зацікавила і Юхана Коллена: "Дуже вузька, але й плідна для роздумів тема, яку важливо обміркувати шведському суспільству і через культурну, і через політичну вагу. Я втішений, що цей семінар є в нашій програмі, оскільки він виявився ще й неймовірно вчасним. Ми раді, що тримаємо руку на пульсі важливих питань".
А вчасним семінар виявився тому, що напередодні відкриття ярмарку Інститут мови та фольклору рекомендував перейти від написання Kiev до Kyjiv, а також використовувати форми Odesa, Donbas і Tjornobyl. Тож, зрештою, опісля численних кроків і зусиль акценти таки змістилися: від "чи потрібно щось змінювати" до "як саме ці рекомендації змінять шведські мовні практики".
Інша яскрава "історична" сторона цьогорічної української програми – презентація шведського перекладу текстів Тараса Шевченка, виконаного Нільсом Гокансоном, який уже користується спільною шведсько-українською прихильністю після того, як шведський переклад "Амадоки" приніс і перекладачеві, і авторці роману, Софії Андрухович, Міжнародну літературну премію Культурного центру та Міського театру Стокгольма. Видали ж Шевченка у Timbro – ліберальному аналітичному центрі й видавництві Стокгольма.
"Timbro – найбільший аналітичний центр нордичних країн, – розповідає Руттґер Браттстрьом, дослідник, керівник програми з питань міжнародної ринкової економіки в Timbro й автор публікацій на тему інновацій у сфері оборони. – Ми готуємо аналітичні звіти з питань політики. Моя робота в цьому центрі полягає в тому, щоб писати про політики інших країн, які Швеція може взяти за приклад. Одна з тем, про яку пишу найчастіше, – це оборонна політика та те, чого Швеція може навчитися в України. Так і зацікавився українською культурою. Окрім того, ми маємо видавництво, і мета його існування – не так прибуток, як поширення важливих ідей".
Ось як поміж Адамом Смітом і Едмундом Берком зʼявився томик Тараса Шевченка. Може здаватися, що між цими прізвищами більше відмінного, аніж спільного, проте Руттґерові Браттстрьому так анітрохи не здається: "У певний цікавий спосіб Шевченко вписується. Хоч він і поет, а ми ніколи не видавали поетів, він втілює ідеї свободи, які лежать в основі діяльності нашого аналітичного центру. Війна триває, і шведам слід нагадувати, що ця війна – не просто випадкова сутичка за території. Це війна, що насправді має культурні корені".
Антидотом для всіх культурно-політичних міфів, які поширює Росія сьогодні, на думку аналітика, є читання української класики: "Коли читаєш Тараса Шевченка, Лесю Українку та інших українських авторів, то усвідомлюєш, що все це – явна неправда. Існує унікальна й важлива українська культура, якою шведи можуть насолоджуватися. І нам потрібно розповісти цю історію та зробити її доступною для широкого загалу. Тому ми й видали цю книгу з чудовою довгою передмовою Нільса, який детально описав період, у якому розгортаються події та надзвичайне життя Шевченка".
Проте найцікавіше – це спроби контекстуалізації Шевченка, спроби зрозуміти його вагу для української літератури, використовуючи власний національний канон. Так, у статті "Тарас Шевченко – центральна постать багатої української культури", яку Руттґер Браттстрьом написав незадовго після виходу Шевченка читаємо зокрема таке:
"Можна спробувати знайти шведського поета чи письменника, який мав би таке саме значення для шведської культури та шведської мови, як має Тарас Шевченко для України та української мови, але це марна справа. Якщо поєднати гострий гумор Бельмана з описами злиднів Густава Фредінга, національний романтизм Вернера фон Гейденстама та інтенсивну емоційну гаму Карін Бойє в єдиному творі, а потім сполучити з найдивовижнішою долею, яку тільки можна уявити, – тоді, можливо, вдалося б отримати шведського Шевченка".
І саме таке "вписування" українських митців у шведський культурний ландшафт, видається, працює найкраще й найдовгостроковіше. "Наша мета – не розважати українців, – зауважує Наталія Пасічник. – Нам від початку було важливо займатися opinion-building. Окреслити місцеву цільову аудиторію, якою мусять стати лідери думок, що ставлять важливі питання і що їх будуть слухати. Нам важить доносити до них наші меседжі й брати з собою на борт, аби ці меседжі поширювалися далі".
Саме цей підхід прослідковується упродовж усієї української програми: модерували українців здебільшого шведи – письменниця Сесілія Ганссон, програмний координатор Літературного дому Гетеборга та керівник проєкту Closer Together Улав Фумарола Унсгаард та інші публічні інтелектуали, які додавали дискусіям гостроти, занижували градус "екзотичності" матеріалу й відчували, куди спрямовувати дискусію, аби вона промовляла саме до шведської аудиторії.
Окремим яскравим епізодом такого "змішування" стали читання Артура Дроня та Ірини Шувалової українською та шведською мовами, які Український інститут у Швеції організував спільно зі шведськими видавцями авторів: "Ellerstöms" та "20TAL" відповідно.
У видавництві "Ellerströms" побачив світ не лише "Гемінґвей нічого не знає" Артура Дроня, але й збірка чотирьох пʼєс Наталки Ворожбит, збірка поезій Лесика Панасюка, вірші Олени Герасимʼюк, а також тексти Максима Кривцова. Проте ще цікавіше все з "20TAL".
"20TAL" – передовсім провідний культурно-мистецький часопис, очолюваний Мадлен Грів, шведською культурною журналісткою та засновницею Стокгольмського міжнародного поетичного фестивалю. Історія журналу почалася у 80-х – відтоді він змінює назву що десять років: "80TAL", "90TAL", "00TAL", "10TAL" і "20TAL", яка є актуальною наразі. Про "20TAL" багато писали в 2024 році, коли українським письменникам присвятили цілий випуск. Проте інтерес до української літератури в головної редакторки значно більш давній та сталий.
"Десь у 2006-му я мала тур Україною. У 2013-му я запросила Жадана, Андруховича на поетичний фестиваль. Далі продовжувала запрошувати інших. Я шукала нові імена для випуску, було багато вечірок, але всі говорили про Росію, – розповідає пані Мадлен. – Всі знали, що насувається. Відчували десятиліттями. Це було зрозуміло з їхніх текстів й майже нагадувало крик про допомогу".
Коли почалося вторгнення, вона продовжувала запрошувати українських авторів на воркшопи до Стокгольма, але й сама їздила до України.
"Та настало повномасштабне вторгнення, і всі у Швеції – театри, газети, медіа – всі кинулися до "20TAL" за матеріалами, за контактами, бо ж фактично не було перекладів з української, окрім наших. Тож ми поширювали матеріали, давали тексти газетам, знайомили людей", – розповідає головна редакторка.
Окрім того, у перші дні повномасштабного вторгнення пані Мадлен вдалося сконтактувати з Андрієм Любкою: він написав особливий текст. "Шведський ПЕН і 20TAL прагнули організувати протестне читання, – пояснює головна редакторка. – Зрештою, я читала цей текст на сцені Королівського драматичного театру. Відтоді ніби жила на два світи – шведський та український".
Історії більшості активних популяризаторів української культури в Швеції – насправді глибоко особисті. Стосується це й Руттґера Браттстрьома:
"Моя історія цікавості до української літератури – не лише професійна. Вона починається в дитинстві. З дружби з Едвардом Селандером, першим шведським добровольцем, який загинув в Україні 2022-го року, – розповідає аналітик. – Зокрема й після його смерті я почав читати про українську культуру й літературу – знайшов Тараса Шевченка. Виявилося, що шведською мовою були опубліковані лише чотири його вірші.
На той момент перекладам було понад сто років: їх надрукували ще на початку ХХ століття в якійсь випадковій книжці про слов'янську культуру. Проте темою трьох із цих чотирьох віршів була смерть солдата в чужій країні, далеко від дому. І якимось дивовижним чином автор зумів подати цю тему без надмірного трагізму, що було дуже дивно. Я відчув, що не зовсім розумію, як із цим працювати. Тоді почав читати Шевченка англійською і зрозумів, що за цим прізвищем криється значно більше".
Діапазон спротиву
Проте втрата друга підштовхнула Руттґера Браттстрьома до ще одного видавничого проєкту – книги-спогадів: "Цей проєкт не задумувався як книга: я просто почав упорядковувати свої спогади про нього, записувати їх – усі епізоди, які пам'ятаю з нашого спільного життя, аби вони не загубилися з часом, коли почне підводити памʼять". Вдалося також переглянути всі повідомлення, які полеглий герой надсилав додому впродовж перебування в Україні.
"З часом я усвідомив, що той досвід, який ми з друзями та його родиною пережили протягом цих місяців, є чимось унікальним для Швеції, але аж ніяк – для України, – розповідає Руттґер. – В Україні – це найпоширеніша річ: мати родича чи дуже близького друга на передовій. Постійно хвилюватися за нього й спілкуватися тільки тоді, коли в нього з'являється інтернет. Я подумав, що хочу поділитися цим досвідом зі шведською аудиторією. Головне в цій книзі те, що всі, хто її читали, відчули, ніби пізнали цю людину. Почали розуміти, чому він поїхав і чому вважав важливим воювати за Україну, хоча був шведським офіцером у шведській армії. Відчули, наскільки це дивний досвід – писати в наш час щось на кшталт "Бережи себе".
Схожу точку входу обрав й Український інститут у Швеції, організувавши подію про творчість Вікторії Амеліної та її роман "Дім для Дома", який цього року вийшов шведською мовою у видавництві Ersatz. У дискусії за модерації шведського історика, письменника й члена Шведської академії, що присуджує Нобелівську премію з літератури, Петера Енґлунда взяла участь Ярина Груша, яка товаришувала з Вікторією Амеліною та переклала роман італійською.
Говорила авторка також про тяглість української травми й необхідність вгляду в українські досвіди: "У кожної української родини, кожного українського покоління є своя історія опору Росії, починаючи з часів Російської імперії. Тож відповідь на питання, чому українці виступають проти Росії, прихована глибоко в наших сімейних історіях. Українці – народ, який зазнав значних історичних травм. І лише впродовж останніх років ми нарешті знайшли свій голос і нарешті навчилися говорити про себе та розповідати власні історії. Тому дуже важливо прислухатися до українців".
Важливо, що серед долучених до програми – і ті, хто вже докладає зусиль, аби дослухатися, зокрема й Ліза Б'юрвальд, яка завершує вже другу репортажну книжку, присвячену Україні. У своїй першій книзі з фокусом на українському питанні під назвою "Слава Україні! Жіночий опір у часі російської війни" журналістка висвітлює багатогранність українського жіночого досвіду під час повномасштабного вторгнення. Друга ж, вихід якої очікується у 2027 році, присвячена українським дітям, яких викрадає та вивозить на свої території Росія. "Це воєнний злочин історичних масштабів – і він відбувається зараз, у самому серці Європи", – пише журналістка.
Іншою важливою шведською новинкою, представленою в межах української програми, стало видання під назвою "Червона нитка: 500 років російського імперіалізму" аналітика Фредріка Сегерфельдта, який ставить перед шведським читачем питання руба: чому ми цього не передбачили? А також дає однозначну відповідь: бо ігнорували 500 років російського імперіалізму. Від вікінгів і козаків до кавказьких борців за незалежність і центральноазійських масових вбивств – книга має на меті показати, як агресивна територіальна експансія проходить червоною ниткою крізь російську історію.
Таке дослухання, зрештою, корисне й нам самим, переконаний Остап Українець: "Повертаючись до переосмислення історичних подій, ми осягаємо й деякі неприємні сторінки власної історії. Скажімо, те, що насправді ми самі були архітекторами Російської імперії – на власну шкоду. Адже проєкт Російської імперії була ідеєю киян, які шукали, як вони тоді вважали, захисту від католицької загрози. А проте Росія направду зразково засвоїла колоніалізм".
Однак українська програма мала й ще один, зовсім інший фокус – фольклор, розмова про який стала можливою завдяки новинці "Ukrainska folksagor" – першій в історії збірці українських народних казок шведською мовою, виданій Українським інститутом у Швеції. До книги увійшли 11 українських народних казок. Видання покликане познайомити шведських дітей та батьків з історіями й героями, на яких виростали покоління українців, і вводить у шведський мовний простір іще один пласт української культурної спадщини.
"Насправді ми й гадки не мали, чого очікувати: чи прийдуть на подію діти, чи зацікавляться батьки – просто старалися зробити інтерактивне читання, – розповідає перекладачка казок на українську й очільниця комунікацій інституту Ніколіна Йонссон. – Але я, як людина, вихована на українській та шведській культурі, мріяла втілити цей проєкт, стати таким собі містком між цими культурами, адже немає нічого більш універсального, ніж казки. Ілюстраторка, Анастасія Паско, теж глибоко свідома обох контекстів, оскільки виросла в Україні, а мистецьку освіту здобула вже тут, у Швеції. Таким чином видання перетворилося на справжній діалог між культурами".
На безумовній вазі видання наголосив і Остап Українець, який підкреслив зокрема й те, наскільки передовими були окремі українські інтелектуали у своїх висновках щодо позитивного впливу казок на дитячу свідомість.
"Сьогодні часто йдеться про казки як про спосіб сторітелінгу, що особливо пасує дітям, – спосіб пояснення складного світу без обов'язкового його спрощення, – розповів письменник на події, присвяченій виданню. – У такі миті я відчуваю сильне дежавю, бо це вже писалося раніше, а саме у передмові до збірки дитячих оповідань Івана Франка, одного з найвидатніших і найплідніших українських авторів, який чимало працював з фольклором. Використовував його, щоб передати, як він вважав, мудрість світу, мудрість світової літературної спадщини, у формі, придатній для дітей. І саме цей педагогічний підхід є глибоко знайомим українській аудиторії, адже казки часто використовувалися як засіб виховання, але і як інструмент просвіти інших щодо труднощів реального світу, в якому ми живемо, і про які, утім, не завжди мали можливість говорити прямо".
Цікавить Франко наразі і шведів. "У нас є серія книжок, яку ми називаємо "Класичною серією" – у ній ми публікуємо великих мислителів, які міркують про свободу, – ділиться Руттґер Браттстрьом. – Зараз мене дуже цікавить Іван Франко. У нього є чудовий есей про свободу, який цілком міг би стати одним із великих філософських есеїв ХІХ століття, проте про нього поки мало хто знає".
Зрештою, як видно з цьогорічної програми, українська присутність у Швеції дедалі виразніше виходить за межі розмов про війну та солідарність. Вона вкорінюється через книжки, переклади, класику, фольклор, особисті історії та спільні культурні проєкти – і саме так формує довготривале розуміння України.
Цьогорічний Гетеборзький ярмарок показав: точок входу в українську культуру безліч, і найважливіше завдання наразі – розповідати про себе, так, але й укорінюватися у місцевий культурний ландшафт. І література в цьому діалозі – незамінний спосіб впізнати одне одного й плекати набутий звʼязок.
"Культура, а особливо література, – це те, що нас об'єднує", – говорить із семінарської сцени Артур Дронь. Утім, вона також і "матеріальний доказ того, що росіяни брешуть", "матеріальний доказ того, що росіяни програють цю війну, і саме тому так нашої літератури бояться".
"Культура – це спільнота, це люди, які збираються разом, – переконана й Ірина Шувалова. – Книжки є місцем зустрічі. Поезія є таким місцем. Коли читаю свій улюблений вірш, написаний кілька століть тому, він поєднує мене не лише з людиною, яка написала цей вірш, а й з іншими людьми, які любили його протягом цих кількох століть. У певному сенсі він – майже безмежне місце зустрічі. Тож у часи, коли війна силкується розірвати спільноту й розділити людей у дуже багатьох вимірах, саме література й культура загалом стає найвищою формою єднання".
Висновок, зрештою, втішний: зустріч триває, як триває і діалог. Ба більше, він лише розширюється та набуває нових неочікуваних відгалужень.