Українське кіно у Лондоні. Як "Варта" розповідає про війну очима жінок

У лондонському Tate Modern відбулася прем’єра кіноновели "Вона", яка розповідає про жінок, які воюють за Україну. Кіноновела є однією з чотирьох фільмів проєкту "Варта". Коли закінчився фільм, зал довго мовчав. Це було потрясіння.

Було багато міжнародної преси. Я бачила, як впливові, відомі і "втомлені" від нашої війни журналісти витирали сльози. Вони думали, що в темряві кінотеатру ніхто не помітить. Я помітила і зраділа. Кіноновели режисера Євгена Матвієнка та продюсерки Мар’яни Шафро повернули їх до реальності.

Я дивилася – і чомусь постійно думала про Довженка і його "Землю", схожі масштаби. Естетика кожного кадру, мудрість військових (адже у "Варті" військові говорять біблійно), змушують не забути ні слова з того, що почула. Герої "Варти" мріють про найпростіше: обійняти родину, жити в мирі, відчувати звичайне щастя. Але водночас без вагань віддають усе країні, стоять до кінця – бо знають, за що борються.

На екрані – молоді, мужні обличчя наших захисників. Пілот, який не говорить багато. На кожен виліт бере з собою фотографію сина, кладе на коліна – і летить. Його дитина воювала з ним, лише 11 днів, але ці дні батька і сина були найкращими у житті...

Євген Матвієнко поділився баченням:

"Це проєкт мого життя. Коли я знімаю, то намагаюся у війні знайти любов. Через любов знайти шлях до кожного серця у залі. Без трагедії відпустити людину з безмежною вдячністю військовим. Це ми підсилюємо неймовірним саунддизайном".

Фільми показали пілотів і танкістів, які справжніми героями вважають піхоту – тих, хто завжди попереду. Себе ж бачать їхньою підтримкою. Вони зосереджені, спокійні. "Як вони можуть бути такими спокійними і впевненими?" – я постійно думала, поки дивилася кіно. Добре, що є "Варта". Бо колись це кіно подивляться ті, хто народиться згодом, і все зрозуміють.

Мар’яна Шафро, продюсерка проєкту, ще раніше показувала мені одну з новел у себе вдома, ми тоді з подругами зібралися на сніданок – і подивилися "Херувимів", одну з новел "Варти". Ще тоді я збагнула – досі так про війну не розповідали. У Tate сила вражень зросла. Дехто з військових героїв фільму приїхав до Лондона. Вони сиділи у перших рядах – такі рідні, такі ще діти. Дехто почав воювати в 16 років.

Мар’яна поділилася враженнями: "Після цього показу мене не залишає відчуття, що ми робимо щось справді важливе. Для цивільних, які відчувають спорідненість із військовими, і для самих захисників, про яких ми зберігаємо пам’ять та висловлюємо їм таким чином шану. Любов до справи свого життя та внесок у спільну боротьбу – ось два складники, які мають зійтися для того, щоб я була щаслива у праці. Це сталося і я щаслива, що ми з Євгеном знайшли форму, у якій через кіно можемо робити щось по-справжньому потрібне країні."

Особливо зворушили історії парамедиків – молодих дівчат, які вже у свої двадцять бачили й пережили те, чого не кожен зміг би витримати. Вони були поруч із воїнами до останнього подиху, пам’ятають кожного врятованого і кожного, кого не вдалося врятувати.

Медикині 3-го армійського корпусу з позивними "Софія", "Мівіна" та "Ребека" приїхали до Лондона на прем’єру кіно. Ви певно чули про цих дівчат з новин. Наступного дня після прем’єри медикині їхали в лондонському таксі в музей, але не доїхали, бо рятували хлопця, якого збила машина...

Після прем’єри військові звернулися до присутніх. Промови були лаконічними. Мівіна взяла мікрофон і згадала подругу Валю Валькірію, героїню фільму, полеглу медикиню, що встигла взяти участь до загибелі:

"Валя, ну хіба ти могла подумати, що ми будемо в Tate".

Коли війна закінчиться, вони мріють лише про одне – прийти до друзів на цвинтар й сказати: "Це все було не марно, ми перемогли".

Ольга Фреймут, журналістка, спеціально для УП.Життя

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.