Драма українського балету: заручники імперії та вибірковості

З 2022 року український балет не стояв осторонь війни. Ми особисто долучалися до багатьох ініціатив зі збору грошей – і для армії, і для ініціатив відомих фондів. Ми ніколи не просили за це подяки чи похвали, ми знали: наш балет міг допомогти українцям. І ми танцювали. Для армії, для тих, хто втратив домівки, для продовження освіти – для будь-якого проєкту, який міг допомогти людям.

Сьогодні держава дала нам зрозуміти, що ми їй не потрібні.

Чиновники виявили страх перед мистецтвом і кількома суб'єктивними заявами окремих блогерів, які представляють лише одну з точок зору на болючу проблему – відсутність сучасного конкурентного репертуару міжнародного рівня в українському балеті. Саме її ми намагались вирішити, показавши на європейських сценах "Щедрика" на рівні з усталеною класикою.

Страх перед правдою про кризу на головній балетній сцені країни виявився сильнішим за здоровий глузд і професійну відповідальність. Ніхто не спробував розібратись, які системні проблеми спричинили дуже нетиповий для балету скандал міжнародного рівня.

Отже.

На початку 2025 року ми брали участь у європейському турне. Серед постановок було "Лебедине озеро" у версії видатного українського балетмейстера Анатолія Шекери – однієї з найкращих українських інтерпретацій світової класики, яку ми виконали після постановки "Щедрика" на тлі українського прапора (на фото саме "Щедрик", який ми прагнемо ввести в консервативний європейський різдвяний репертуар).

Утім, не прем'єра "Щедрика" на європейських сценах зацікавила бюрократів. Приводом для публічної атаки став "лебединий" епізод (хоча одна з найгучніших критиків після 2014 року спокійно танцювала "Лебедине озеро" в час, коли війна вже тривала).

Ми, як громадяни України, не порушили жодного офіційного закону. Адже в Україні немає прямої заборони на імперську хореографію, тому вона досі присутня на київських сценах у різних інтерпретаціях.

Натомість ми зазнали несправедливих юридичних наслідків: скасування броні Сергія Кривоконя, погрози звільненням, нищівної шкоди репутації, погрози і безпідставні образи у соцмережах.

Дискусія про ідентичність Чайковського (який, хочемо ми того чи ні, є світовою балетною класикою) повністю затьмарила те, заради чого ми працювали усе життя.

Аж до 2022 композитора вважали "нашим" – з українським корінням, хоча війна на Сході вже тривала. А тепер раптом забули і про походження Чайковського, і про те, що "Лебедине озеро" створювалося в Україні, і про те, що сам автор був другом Миколи Лисенка, на якому досі тримається Національна опера.

Сьогодні Україна має простий вибір: або на сцену повертаються росіяни (як нещодавній виступ росіянки Анни Нетребко на днях у Парижі після тимчасової і нетривалої відмови співпрацювати з нею після 2022) й танцюють класику в своїх постановках, або ми, українці, показуємо власне прочитання класики, паралельно шукаючи ресурси для створення нового українського мистецтва.

А тепер про найболючіше. З 2014 року, відколи Україна офіційно взяла курс на відхід від російсько-радянської мистецької спадщини, на головній балетній сцені країни не з'явилося жодної по-справжньому успішної оригінальної української балетної постановки. Жодної.

Значну частину класичних вистав із "російським корінням" вибірково дискваліфікували. Водночас у репертуарі залишилися постановки російських підданих Петіпа, Горського і інші.

Якщо сьогодні уважно переглянути репертуар Національної опери, то для принципової "очистки" довелося б зняти й ті класичні постановки, що залишилися. Навіть у таких виставах, як "Сільфіда", "Баядерка", "Дон Кіхот", "Корсар", зберігається значна частина казенної хореографії та імперських редакцій, які вважаються "російськими".

За цією ж логікою, навіть в українських виставах – наприклад, у "Ночі перед Різдвом" – довелося б вирізати цілу сцену, де Вакула приходить до цариці по черевички для Оксани.

Пристрасті навколо Чайковського – імітація реформ, які мають прикрити провал у задоволенні інтересу й попиту українського глядача на власну сучасну культуру.

Глядача годують рештками класики. Але що ми можемо ще? Були спроби. Ми поставили "Лесю". У Києві, але не на рідній сцені…

Безальтернативна вибіркова заборона на окремих авторів виглядає як подвійний стандарт і ставить під сумнів будь-які принципи системної роботи з класикою.

Основна проблема – не наша участь у європейському турне. Проблема — в управлінні та відсутності стратегічного бачення, куди рухатись українському балету, який застряг між минулим і майбутнім.

Навіть "нові" вистави, які формально з'являються, часто створюються зі старих костюмів і декорацій, але подаються як прем'єри. Сучасна хореографія не виникає з повітря. Вона формується роками, паралельно з класичною школою. В Україні ж сьогодні немає ані стабільної класичної бази, ані системи навчання сучасної хореографії. У результаті: або плагіат, або імітація експерименту. Дискусії про "неприпустимість Чайковського" маскують багаторічну відсутність системної підтримки розвитку й становлення української хореографічної школи.

Якщо український інженер в умовах війни може зібрати дрон світового рівня, то чому український хореограф не може отримати нормальні умови для створення сучасного українського балету?

20 років ми є провідними солістами Національної опери України. 20 років – на сцені й за кулісами головної сцени країни. Зараз ми в законній відпустці, але наш статус не змінився – ні юридично, ні морально. І ми будемо його відстоювати, якщо доведеться, в площині верховенства права.

За роки війни ми самі шукали фінансування й представляли Україну на міжнародних сценах з "Щедриком" та балетом про Лесю Українку. Ми не просто говоримо про патріотизм – ми його робимо.

Та без роботи з класичним репертуаром театр втрачає можливість діалогу з іншими трупами, не може готувати артистів до реальної конкуренції на світовому рівні та випадає з системи гастролей, обмінів і копродукцій. Для танцівника це означає брак досвіду, техніки й обсягу роботи, через що він не може повноцінно спілкуватися з міжнародною спільнотою й представляти свою культуру.

Тому сьогодні ми змушені запитати державу напряму. Що конкретно ви готові зробити для розвитку українського балету, крім як цитувати блогерів і скасовувати артистів, які представляють Україну на міжнародних сценах? Чи проводило Міністерство культури консультації з європейськими партнерами щодо цих постановок? Чому досі немає чіткого закону чи офіційної позиції: що дозволено, а що заборонено? Що прийнятно, а що ні для усіх виконавців та театрів?

Держава займається полюванням на відьом: скасуванням людей, скасуванням свободи творчості, консервацією страху. В таких умовах неможливо творити сучасну Україну.

Скільки ще українських митців має покинути країну? Скільком ще заборонять професію заради хвилинного хайпу?

Україна, заради якої ми збирали мільйони, промотували її на найкращих сценах світу й носимо її ім'я в серці з любов'ю – вона й наша теж.

Наталія Мацак, Сергій Кривокінь, Прем'єри балету Національної опери України, спеціально для УП.Культура.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.